​   Це «оголошення», приліплене до універсальної дошки об'яв – на розі будинку, стовпі, найчастіше це зупинки громадського транспорту, – виділялося з маси подібних пропозицій роботи і послуг: «Робота за кордоном», «Розширення і ремонт балконів», «Польська робоча віза», «Румунський паспорт» і «Гроші на меблі в кредит під заставу».  

 

Вони йдуть. Вірніше невблаганно сходять в країну повільних рок-н-ролів. Вони ж всі звідти — з 60–70-х років...

  Вони не могли зрозуміти, що він хоче від них. Звичайні діти. Діти своїх батьків.  Старанні і чемні. В міру. Працьовиті і наполегливі.   Він? Їхній тренер, і йому вічно мало і мало. Вони працюють. А йому мало. Замало стараються, не викладаються повністю. Не відпрацьовують повороти, гребок, ноги. Вони навчилися плавати й досить. Так казали їм вдома.  

  Кожен чув ці розмови на тему «як в нас погано, нічого не робиться, тотальна корупція, жодних змін, жодних реформ і відсутність якоїсь надії на світле майбутнє чи краще життя». В громадському транспорті, на роботі, в черзі до лікаря, в магазині, та навіть за гостинним столом в родинному колі. Відповідь, або варіант вирішення завжди простий — посадити (або розстріляти) всіх депутатів, міністрів і президентів і, звичайно, новий Майдан.  

  Їх не цікавили навіть медалі. Бронза, олімпійська. Решта Європа і молодіжна першість. І справа не в цінності металу і кількості його нагород. Кубках, вимпелах, грамотах. Він знав. Його діти були такими ж. Старанними, часом ні, але робили це, бо він так просив. Тренер, вчитель, батько. Їм це не те що не подобалось, скоріше це не викликало емоцій. Жодних. Механічна робота. Ще один обов’язковий урок.