Професійний день працівників нафтової промисловості, «День нафтовика», часами був Днем міста. Як це нечасто трапляється в таких урочистих випадках, день відзначили не лише фуршетом і премією, дискотеками й салютами, а й футбольним матчем – товариським. «Промисел-1» проти «Промислу-2». Це було досить дивно і незвично як на наші цинічно-прагматичні часи.
Бо лише за (дослівно) кілька метрів, у той сам час відбувалися «дитячі конкурси», і ведуча дійства питала дітей: «Дітки, а ви хочете побачити самого дорогого художника зі Львова?».
Зауважте, не найвідомішого в Батьківщині та за її межами, не класика, чиї роботи висять в ґалереях і їх вивчають діти в художній школі, а найдорожчого в сенсі грошей. Нове покоління реагує лише на цей критерій – дорого чи дешево. А не якісь там відомий, прославлений, заслужений. Це покоління вже від початку до того привчають. У пологовому будинку їхнім батькам пояснюють, що до чого і чому потрібно платити, але діти цього не пам’ятають. Уже в дитячому садку вони починають помічати різницю в статках – від іграшок до одягу. Ліквідувавши шкільну форму, школа дала серйозний простір для фантазії тим батькам (і, відповідно, дітям), які люблять, «щоби було гарно». Або «щоби всі попадали». Якщо і так не доходить, що гроші – це все, тоді такі от юні ведучі закладають їм у голову – несвідомо, вони навіть не розуміють, що закладають – що таке «дорого-дешево».
На стадіоні з гордою назвою «Нафтовик» грали ветерани – любителі, вихідці з того часу, коли деякі речі робили для себе і для людей, для настрою, але, звичайно, не за гроші. Матчі любителів – це завжди «ветерани», молодь в такі ігри не грає. Вона завжди грає за щось – гроші, місця в турнірній таблиці, з нагоди і для когось, а не для себе, у своє задоволення. Їх можна зрозуміти – тиск середовища, зі всіх екранів рине потік інформації про красиве й багате життя зірок спорту, зазвичай футболу. Їх можна зрозуміти, бо часто їхні батьки «скидаються» і платять гроші тренеру «на бензин», щоби вивезти команду на гостьову гру. Вони «за свої» купують форму й м’ячі. Купують у сподіванні стати такими, як ті на екрані – багатими. Не чемпіонами та призерами, а багатими. Митцями, музикантами, футболістами.
Ми у свій час раділи від того, що нас «відібрали», ми «пройшли сито», ми можемо вчитись у художній, музичній, спортивній школі. Всіх не брали. Бракували більшість, дві третіх, решта розуміла й поважала тих, хто грав за ДЮСШ чи вчився музикувати на скрипці. Тепер беруть усіх – слова не мої, мого колишнього вчителя скульптури з художньої школи. Нема того, що хтось не має до того хисту, здібностей, таланту. Врешті-решт ніхто ж не каже, що хоче, аби його дитина просто навчилася малювати, була здоровою, любила музику, мала естетичний смак, бо «не всі будуть художниками», – так казали нам на випускному. Ні, вони хочуть перевести все це в щось матеріальне – їхні діти зароблятимуть, будуть багаті, крапка. Бажання, мрії, прагнення дітей до уваги не беруться. Все одно мета одна – багатство. І якщо їх з такого віку зомбуватимуть цим, вони й не мріятимуть малювати, чи грати на «ф-но» просто так, для себе, під настрій.
Все слушно. Тільки трохи шкода тих, хто збудував це містечко і десятки подібних тут у нас, в Галичині. Бо юні вже не розуміють цих слів: промисел, експедиція, геологічна розвідка, майстер, вахта, бурова вежа. Їм все одно – День нафтовика чи День космонавта. Добре, що хоч стадіон ще досі – «Нафтовик».
09.09.2013