Так буває – день криво піде з самого початку. Здається вже звик (або звикли – бо ви не один), що дороги жахливі, що автобуси рідко, а тут дощ, як із відра, або спека, що дихнути – проблема. Але ні, буває ще гірше – автобусів просто нема. І, коли ви, здається, вже втратили віру (а вам дійсно треба до Львова, бо там чекають), зупиняється бусик. Ви і компанія вам подібних ледве сіли в салон, а водій – по газах.
«Фольксваген Транспортер» добра машина і скоро їде. Не встигли ви втішитись, що тепер точно ніяк не запізнитесь, як попереду наша славетна ДАІ – і всі на об’їзд. В чому справа?
Перша версія: місцевим селянам нарешті вірвався терпець, і вони перекрили дорогу. Ура, нарешті! Бо скільки можна? Весь салон, всі як один (навіть водій!), солідарні, хоч страждає його транспортний засіб. Аж раптом хтось із пасажирів вставляє, що, можливо, це не протест, а знову в монастир приїхали якісь генерали в рясах – так уже було – і через це перекрили дорогу. Що ДАІ на новім «Фольксвагені», а не на битих «Жигулях», і в чистеньких мундирах, в якійсь мірі підтверджує цю версію. Правда, іншим селянам, через чиє село рушив у об’їзд увесь потік транспорту, абсолютно все рівно. Вони теж хотіли перекрити дорогу, вірніше, зрубали й поклали на неї дерева. Але це вже наруга, і хтось на вантажівці протаранив і відсунув цю барикаду набік.
І знову салон усе зрозумів правильно. Наші села – не Європа. Тротуарів нема й не було ніколи. Проїжджа частина – вона ж пішохідна. Що люди, що діти, що гуси, що стадо корів – всі дибають цією дорогою. Так, у селі три церкви і два магазини, але ж дорога державна – «чо ніхто ніц не робит?»...
І тут за державу вступився водій. «Самі люди винні, бо якби не хтіли, так би не жили». Свою думку пояснив досить дохідливо, порівнявши дороги Львівської та Франківської областей. Що на Франківщині найгірші на світі дороги, всі сприйняли без заперечень. Це аксіома, як клімат – тут більші дощів, там більше сонця, що з тим поробиш? Звикли і зжились. Але на трасі, яка йде через дві області, водночас робили ямковий ремонт. Тепер тут мало, що ями кругом, так тепер вони правильної форми – прямокутники – і більші за розміром.
Для тих, хто не знає. Ремонт ямковий придумали ще первісні люди. Перша стадія – коли вирізають покриття, там де яма. Друга стадія – туди заливають смолу і засипають асфальт. Все. Далі коток – і дорога готова. Але на Франківщині покриття зняли, а латати й не збиралися, на відміну від Львівщини. Це дуже чітко видно, перетнувши кордон областей. Чому? Відповідь знову дав мудрий водій.
Що більше, поєднавши дороги, владу, демократію та психологію, він видає рецепт, як із цим усім боротися. Всі ж ми знаємо, як легко критикувати і як втомлює суцільний неґатив. Виявляється, в їхньому районнім містечку на Львівщині дороги чудові, і заслуга в тім винятково мера. Я подумав: ЄВРО-2012. Але ні, у них і до ЄВРО були дороги. А просто цей чолов’яга такий добрий господарник, що вони його вкотре вибирають, з початку незалежності, і він уже на пенсії, а далі працює. От стає зранку і першим ділом обходить-об’їжджає всі дороги і дивиться, чи нема де ям і чи не треба підправити. Розмітку, бордюр, щось засипати.
Факт – у тім місті пристойні дороги, і світлофори не просто стоять, а працюють. Але в чім ноу-хау? Чому цього немає скрізь і до чого тут майже абстрактне «як люди захочуть»? Все просто. Коли їхній мер після виборів почати задирати носа, у приймальні людей «квасив», не зустрічався, все по засіданнях і закордонах, не реаґував на прохання громади, четверо ініціативних громадян містечка вночі підійшли до хати і стрілили йому у вікно. Як попередження: наступного разу будуть стріляти в нього. Мер все зрозумів і виправився. Але людина – істота недосконала. Пройшли ще одні вибори, і старий-новий мер знову себе високо поніс. Відтак йому спалили машину. Мер засвоїв урок і з того часу веде себе правильно. «Так, краде (всі крадуть!), але і щось робить!». Знову погодився весь салон. Крім мене.
Якось мені той рецепт керування містом, чи селищем, чи навіть районом, областю (не кажучи про країну) не припав до душі. Справа навіть не в тому, що невідомо, чи це правда, чи урбаністичний міф. А в тому, що весь салон сприйняв цю розповідь «на ура». І це засмутило найбільше.
По-перше, очевидно, що в тому містечку насправді керує не мер, леґітимна особа, обрана більшістю (який би він там не був – добрий чи поганий), а «група ініціативних товаришів», меншість (що це? місцева мафія? парамілітарне угрупування?), яка може і має чим вночі стріляти по шибах, може і вміє палити машини і при цьому, зауважте, не сидить у тюрмі. Бо ніхто ж не заявляв. Це Дикий Захід – у кого зброя, в того закон? Страх – сильний мотиватор, а тут людині дали зрозуміти, де і як скоро вона може померти.
По-друге, а як же механізм місцевих виборів? Я мовчу про закони. Скільки їх вже було з початку незалежності? Це не клоунада, коли вибирають у Верховну Раду. Ніяких перформенсів з концертами, партійними гаслами та відвертим підкупом чи шантажем. Тут, на місцевому рівні, цього бути не може. Географія надто маленька. Телебачення місцевого, цього ящика для промивки мізків, нема. Радіо FM таке нудотно солодке і відверто тупе, що крім базарних торговців і кількох підлітків, його ніхто не слухає. Адмінресурс у формі районної газети теж не дуже впливає. Пресу перестали читати давно, на плакати не реагують. Це майже пряма демократія, тут усі всіх знають в лице, знають, де живеш, чим дихаєш, що можеш. Тут справді лічиться, що людина може зробити на благо міста, громади.
В чому справа? Невже тільки так – страхом, дрючком, а не розумом і совістю – на нас і на тих, що нібито керують, можна і треба впливати? У масштабах країни це військова диктатура або поліційна держава. У масштабах району – це мафія. І ми це вже проходили. НКВД/КДБ. То що, виходить, нічого так і не навчились?
