П’ять років тому цю землю ділили. Зі сварками, обмовами, скандалами, погрозами і теорією змов про фаворитів і ворогів начальства. Вірніше, не землю, а територію занедбаного шкільного стадіону, де росте трава. Власне, цю траву і ділили. Тобто площу, яку можна скосити і отримане сіно винести. Дослівно, згорнувши у плахту.
Нині цю траву палять. Сіно. Приїхав трактор, скосив. Воно полежало так і під теперішнім сонцем висохло. Потім завгосп наказав прибиральниці все згреби і кудись діти. Вона, недовго думаючи, згребла на декілька куп і підпалила. Погода суха плюс вітер – за десять хвилин залишилися лише чорні плями на тлі скошеного поля (вірніше, шкільного стадіону). Димова завіса закрила квартал.
Для місцевих мешканців екологія – це абстрактне поняття. В гірську річку викидають сміття, у ній миють машини і себе в жарку погоду, щедро використовуючи всі засоби побутової хімії й автомобільної косметики. Якби могли, вирубали би всі ліси, спалили би всю траву, виловили всю рибу, визбирали всі гриби та ягоди на продаж.
Ці присадибні ділянки, «дачі», як їх називали тоді, у 1981-му були, як дар із небес. Нікому не потрібна земля – в сенсі колгоспам, бо це були схили, яри, глина й каміння – була віддана їм, жителям міста, працівникам промислових підприємств. З однією метою – хочете бульби, моркви, яблук і петрушки, ну то посадіть собі.
Вони перекопали її, удобрили і засадили деревами. Все руками. Лопатами, сапками, мотиками. Гній носили відрами. Ці садово-городні кооперативи мали досить жорсткі правила і тьму обмежень, починаючи від площі наділу – шість соток, потім три (бо всім не ставало) – до того, якого розміру хатину, буду, халабуду можна там збудувати. Також світло, вода й огорожа.
Яблуні, груші, сливи, вишні, грецькі горіхи виросли так, аж їхні крони переплітаються. А хатини валяться і гниють. Все решта заросло травою. Діти та внуки тих, хто розкопував ці глиняні схили, пересіваючи гальку, викидаючи каміння й бур’ян, перетворюючи їх на квітучий сад, сюди не приходять. Частини просто немає – еміграція, заробітки та переселення, решта весь час на роботі, ще хтось лінивий, а простіше – сенсу нема, «в магазині все є».
У селах немає корів. Одиниці, старші люди тримають, бо звикли, бо шкода, бо інакше не розуміють, що їм робити зі собою. Молоко продають сусідам, у кого малі діти. Дехто тримає кіз. Ветхі бабуні, які ще пам’ятають цісаря, прив’язують цю стару худобину до якогось кілка, і так вона собі скубе якусь траву.
За комуни забороняли тримати більше, ніж одну корову, потім дозволили дві, і люди чіплялися за своїх корів, дуже часто приховуючи цей факт, крадучи в колгоспі зерно та пашу. Переїхавши до міста, тримали кури, а часто і свині, вишкрібаючи це сіно, де тільки можна. Скошуючи траву на футбольних полях шкільних стадіонів і в міських парках. Коли їм дали кавалок землі і дозволили на ньому посадити сад, вони вгризлись у цю землю до кривавих мозолів на руках.
Країни порожніх полиць і «повної зайнятості» давно вже немає. Живемо в країні «дикого» ринку, і «трохи для себе і трохи на продаж» вже більш не проходить. Товарне виробництво продуктів харчування – робота професіоналів, фермерів – має прийти на місце аматорів, що засівали квадратики, що гарували на полі, в саду і в цеху. Все це слушно, правильно, економічна теорія. Тільки що тут робити з людьми, які раптом залишились на перепутті – там не встигли, а тут спізнились, і не потрібні нікому ні їхні знання, ні їхні уміння, ні їхнє бажання ще жити? Вони ж не трава, їх не скосиш і не спалиш.
19.08.2013