«Осатанілий пес». Власне, так і було написано на табличці, прибитій до брами приватної оселі. Не банальне «Обережно! У дворі злий пес», а це літературне «осатанілий». На тлі нашої провінційної сірості – «цегла», «робота, «меблі в кредит» – таке володіння рідною мовою приємно дивує. Можемо.
Це певний елемент творчості, так само, як «ми вас перекредитуємо» – з розряду «швидкі гроші», «легкі гроші», «доступні гроші», або «реальні кредити», «пільгові кредити». Хоча всі ці словесні композиції з абстрактним кредитуванням без довідки про доходи – це вже не народна творчість, а добротна, професійна робота авторів середнього та дрібного обману. Тих самих аферистів, які, наприклад, обіцяють наївним батькам і їхнім дітям університетське навчання у Відні. «Вища освіта. Безкоштовно, без вступних іспитів, на більше, ніж 180 спеціальностей – студенти матимуть скидку 50% у більшості магазинів Відня».
Треба віддати належне цим «міжнародним представникам» – зачули кон’юнктуру. Популярність навчання в сусідній Польщі росте, це вже не поодинокі випадки, а масове явище і серйозні гроші, головний стимул для праці творчих умів на темному фронті обману. Якщо наш народ так рветься в Польщу, то чого б не піти далі? Що там промислова школа у Сяноку, за 90 км від Перемишля? Тим більше проклеєно рекламку-постер польською мовою – а «слабо» аж у Відень поїхати вчитись? Елементарно! І вони оформлять Вам документи і навіть гарантують 100% вступ і навіть доставлять вашого абітурієнта до місця призначення.
Слово – це сила. Чого вартий лиш прямий телефон до Господа – «Прийдіть до мене…» з Євангелії від Матвія, а в кінці – номер мобільника.
Все ж більше користі і для авторів, і для громади, і для довкілля, коли ці мікропрояви творчого мислення та фантазії не обмежуються словесним полем, а проявляються на полі реальному. Буквально. Коли «погана трава», бур’яни не спалені, «щоби дим нашим найкращим сусідам в очі», а скошена, закопана і полита водою «на компост». Чи валки соломи, запаковані в полотно – робота імпортного комбайну, списаного там і ще працюючого тут. Чи сівозміна, чи прокопані рови для меліорації, чи ті ж сади, де не «ліс густий», а акуратні ряди сортових дерев. Це елементарні речі, але, дивлячись на поля наших «фермерів», бачиться, що все це радше виняток із правил. Беручи до уваги наше провінційне життя з його «гавайськими вечірками», «селянськими хот доґами», знаками «Мерседеса», прибитими до капоту старого «Запорожця», або – це найсумніше – дерев’яними бойківськими церквами, оббитими пластиком і оцинкованим залізом, «щоб було гарно», той факт, що окремі люди не забули, яка багата рідна мова, вселяє промінчик надії.
О’кей, люди недосконалі, можливо, вони тільки зовні так химерно виглядають у всіх цих кислотного кольору капцях «моноліт», шортах, топіках, бермудах і капрі? Насправді вони дуже тямущі, і голова в них не для того, щоби дощ всередину не попадав? Хоч, коли заходиш в міську бібліотеку, частіше можна почути: «Я тут принесла книжки. Візьміть, все рівно ніхто читати не буде», – ніж: «А які у вас є літературні новинки?»
Та, можливо, наступного разу, коли замість «Чому я вибираю навчання у Відні ?» вони прочитають: «Чому я вибираю навчання в Сорбонні (чи Кембриджі)?», – то пригальмують, на секунду замисляться і поставлять собі питання.
02.08.2013