Львів, 1. червня 1916.       Вчера, в ясний, соняшний день маєвий, коли сонце хилило ся до заходу, золотячи зелену землю своїм теплим промінєм, відвели ми Івана Франка на місце вічного відпочинку. Гарний день дала Мати-Природа на останню земну вандрівку свому Великому Синови, який звеличав її красу в безсмертних піснях.  

    Жалїбне засїданє видїлу і наукових секцїй Наукового Товариства ім. Шевченка відбуло ся вчера, в понедїлок, 29. с. м., в 4. год. по пол. Засїданє відкрив делєґат Видїлу д-р Василь Щурат посмертною згадкою, якої присутні вислухали стоячи.   Д-р Василь Щурат говорив.  

Лежить в найгарнїйшій комнатї своєї віллї, що тоне серед маєвої зелени, купаючи ся в промїнях сонця. Як він любив її, ту свою хату, — любовю селянської душі, що хоче мати бодай кусник власної землї, любовю, висисаною з поколїня в поколїнє з матірним молоком. Тепер лежить як справжнїй господар, у своїй хатї.   Спить спокійно. Від вісьмох лїт се перший спокійний сон. Перший і останнїй. На лици, яке безпосередно по смерти носило ще слїди болю, спокій і погідність вічного сну.  

  Львів, 31. мая 1916.   Потрясаючими пригодами не було, і не могло бути, богате зверхнє житє Івана Франка, житє члена забутого народу, у віддаленій від усїх осередків світа провінції. Було здебільшого сїре, вбоге, на загал мало щасливе.   Богате було тільки внутрішнє житє Франка.  

Д. 5. с. м. українська громада м. Львова богослуженєм в Преображенській церкві обходить першу річницю смерти одного з своїх визначних і заслужених членів, пок. Володимира Шухевича. З сього приводу подаємо отсе кілька звісток про останні місяцї житя Покійного, перебуті під російською інвазією, яка зробила на нього таке пригнїтаюче вражінє, що причинила ся до його смерти.  

На свято відкритя "Зелїзного лицаря м. Львова" прибрав Львів святочний вигляд. Очевидно, найбільше святочно виглядала площа на Гетьманських Валах, на якій мало відбути ся свято. Площу, прибрано святочно, окружав кордон, в який впускано тільки учасників свята. Публика залягла площу кругом. Також всі вікна в поблизьких будинках були битком набиті. Над площею кружляли наші аеропляни.  

  ("Прикарпатская Русь" і "Львовское Военное Слово").   По Великодни минувшого року "освободителї" Галичини знайшли ся були в такім положеню, що чим раз частїйше приходилось їм думати, як би то самим освободитись і спастись утечею в свояси. Таке положенє роздратовує. В роздратованю тратить ся панованє над собою. Все, що довго тільки душу мулило, вихоплюєть ся тодї на верх і дїють ся несподїванки, що часто пахнуть скандалом.  

Львів, 17. лютого 1916.   "Галицькі Українцї годять ся вже на унїверситет в Чернівцях, але сильно противлять ся тому Ромуни", — таку новину ширять нинї, покликуючись навіть на небувалу заяву в "Дїлї", Поляки.   В тій сплетни може бути хиба стілько правди, що домаганє українського унїверситету в Австрії побороло вже всї ставлені йому доси перешкоди й прийшло ся вигадати для нього перешкоду нову. Вигадали її ті, що сплетню ширять.   Вигадки легкі для тих, що в них мають уже вправу.  

Nowa ciężka żałoba okryła społeczeństwo polskie. Na tulactwie zmarł dnia 16. stycznia br. w Kijowie dr. Józef Milewski, dyrektor Banku krajowego.   Odszedł od znanej dobrze ogółowi służby społecznej, naukowej i narodowej, którym poświęcił bogate zasoby swei wiedzy.   Niezwykły prawdziwie czlowiek — sercem, umysłem, nieskazitelnością i szlachetnością charakteru oraz służba dla narodu, pojmowaną w najczystszy sposób. I odszedł właśnie w chwili, gdy nam takich bardzo potrzeba.  

(Lemberg. Tiz hónap az orosz cаrizmus uralma alatt. — Irta Pogаny Iózsef)