Не думаю, що велика всеосяжна істота творця дуже опікується ритуалами. Й оскільки я не знаю і не можу знати, що і хто стоїть за цією завісою, я не готова звертатися до нього з великої літери. Та мені цікаво говорити з ним. Можливо, це моя розмова із собою.

Львову потрібен міський музичний фестиваль. Фестиваль, який буде не лише простором для ностальгії, не рухом за інерцією, а подією, що фіксує актуальний портрет міста – з усіма його тусовками і середовищами. І ним завжди були «Флюгери».

  Коли мова йде про урбаністику в Україні, варто зауважити: маленькі міста перехоплюють ініціативу у мегаполісів. Чи то через те, що навіть незначні зміни у маленькому місті помітніші, чи то через більшу зацікавленість локальних громад в облаштуванні свого простору. Так чи інакше, українські урбаністи вже давно базуються не лише у Києві, Харкові чи Львові. Їхнім новим осередком стає Івано-Франківськ.   Юрій Филюк. Фото: The Ukrainians  

  Цьогорічний книжковий ярмарок у Франкфурті мав би стати тріумфом для промоції української літератури. Вперше за багато років Україну мали би представляти не просто окремі видавництва, які щороку самостійно добираються на найбільшу книговидавничу подію в Європі, а великий український стенд в центрі виставкового залу. Натомість замість тріумфу все може обернутись великим провалом.   Frankfurter Buchmesse 2014, фото www.freytagberndt.com

  Згідно з Борхесом, найстарішою з чотирьох історій, навколо яких розгортається історія літератури і взагалі будь-якого наративу, є облога міста. Мешканці міста усвідомлюють всю безнадійність своєї оборони, всю її приреченість – але не збираються складати зброю. Завойовники також відчувають, що їм не вдасться побачити перемогу на власні очі. Але ніхто не зупиняється.  

  Однією з інтерпретацій, що таке гідність, є не-сідання до переповненої маршрутки. Кожну поїздку можна оцінити за шкалою гідності. Найбільш гідними визнаються ті маршрутки, в яких вдається сісти, найменш – ті, в яких їдеш на одній нозі (і то не на своїй).   Маршрутки є однією з деталей нашого ландшафту, яка відрізняє його від американського чи західноєвропейського. Причому я би не була категоричною у твердженні, що ця відмінність обов’язково є негативною.  

Що потрібно для того, аби перетворити Львів на український Голлівуд? Щонайменше – ініціатива. За останні п’ять років навколо фестивалю короткометражного кіно Wiz-Art сформувалось середовище кіномитців та кіноманів, які вирішили не зупинятись на міжнародному фестивалі та вийти на геть інший рівень у розвитку українського кінематографу.   Євген Равський, проект HALYWOOD, 2008  

  «Погляньте ще раз на цю [бліду блакитну] цятку. Це тут. Це наш дім. Це ми».   8. Львівський міжнародний фестиваль короткометражних фільмів Wiz-Art, ніби хороша книга, відкривається епіграфом. Ним стала відома цитата американського астронома Карла Сагана. В свій час той наполіг на тому, щоби сфотографувати Землю з околиці Сонячної системи. Бліда цятка на зернистій світлині – ось як виглядаємоми зі сторони.  

  Британську імперію в часи її найбільшого розквіту називали країною, де ніколи не сідає сонце. Території, які належали британській короні, займали 22% суші та простягались уздовж всього екватора. Україну ж можна назвати країною, яка ніде не закінчується.  

Львівський Євромайдан. Початки   «Ви придурки. Почекайте дві хвилини – я тільки взуюсь». Про що ми думали тоді? Та ні про що не думали. Ми просто робили свою революцію. «Рушійна сила протесту»,«нове покоління, яке змінить Україну»,«бойові хіпстери», «діти революції», «сопляки» – та як нас тільки не називали. Одне інтернет-видання навіть назвало «львів’янами року» тих, хто першими вийшов на львівський майдан. Яка іронія! Серед нас не було жодного львів’янина.