Роберт Бернс. Моя любов. Переклали з англійської Микола Лукаш та Василь Мисик. – Львів: Піраміда, 2014. – 416 с.
"Коли можна як-небудь порівнювати обидвох поетів – Шевченка й Бернса, то спільна їм передусім перевага національного над універсальним у тематиці та близькість до народної творчости в формі й стилі. Одначе багато різниць між ними, хто зна чи не більше, ніж схожости".
Коли 1959 року у Вінніпеґу накладом Української Вільної Академії Наук побачила світ брошурка «Бернс і Шевченко» Ярослава Рудницького, з якої ці слова, українських досліджень, присвячених шотландському національному поетові, було обмаль. Сьогодні їх не набагато більше. З перекладами дещо краще: Бернса перекладали Грабовський і Франко, Лукаш і Мисик.
Тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятий – ювілейний: двісті років, як Бернс народився в селі Алловей біля Ейру на західному узбережжі південної Шотландії, де незадовго перед тим оселилася його родина. «Сім морґів неврожайного поля» – сам неписьменний, батько Бернса спромігся оплатити дітям початкову освіту. За два з чубком роки Бернс навчився в Джона Мердока, місцевого дяка, грамоти. Решта – самоосвіта. Бернс читатиме все: від дешевих зшитків до Мільтона і Шекспіра. Він орієнтуватиметься також в античній літературі – наріжному камені окцидентальної традиції: відповідні знання передбачалися навіть тоді, коли той, хто їх здобував, – автодидакт.
У тому часі беруть початок напружені стосунки між поетом і клеросом, що протривають усе Бернсове життя, обірване у віці 37 років туберкульозом. Чого вартий «Погляд пастора»:
Ні, не брехливий погляд цей:
Написано у нім,
Що він належить шахраю,
А це – відомо всім.
Або «У церкві», з натяком в останньому рядку на пекло:
Холодний вітер продуває
Холодну церкву, де лунає
Холодна проповідь...
А втім,
Їм скоро жарко стане всім.
Їхню ж зброю Бернс обертає проти упокорювачів і залякувачів. Ні, він нічого не боявся. Епіграми й епітафії – важливі жанри в творчості шотландського поета. Ніде вони не представлені так, як у цій острівній частині Європи, до якої він належить. Водночас, Бернс був глибоко релігійною людиною: «Релігія була всеньке моє життя головною справою й моєю найдорожчою відрадою», – напише поет у листі до приятельки Френсис Енн Вокер Данлоп. Пам’ятаймо, що Бернс, якого найміцніше пов’язують із сентименталізмом, – дитя Просвітництва, симпатик Французької революції. Апогею конфлікт між поетом і владцями досяг, коли Бернсові було офіційно заборонено думати і «базікати зайве», на що він відгукнувся серією дошкульних епіграм. Творив Бернс також елегії і сонети, експромти, плачі та листи, балади й пісні. Власне, вони творилися самі, коли він ходив нивою, він їх «лише» занотовував.
Простий і непретензійний, Бернс узагалі провисає між епохами: сентименталізм – просвітництво – романтизм. Випереджаючи романтиків, він відіграв для Шотландії подібну роль, як Міцкевич у поляків, а Шевченко для українців. Тоді як Байрон і Гюґо, представники націй-щасливців, фаворитів історії, шукатимуть героїв деінде, зокрема, в Україні, Бернс знаходитиме їх у минулині власного народу. Звідси й спроби порівняльних студій, хоча в контексті сприйняття і значення для творення нації між Бернсом і романтиками більше спільного, ніж можна знайти в їхній поезії. Один із найвідоміших «будительських» віршів Бернса написаний у вигляді заклику Роберта Брюса до війська перед Баннокбернською битвою, в якій 1314 року шотландці під орудою Брюса і Вільяма Воллеса перемогли військо англійського короля Едварда II:
Гей, шотландці! В бій не раз
Воллес, Брюс водили вас;
Знов ударив грізний час –
До борні, брати!
То ж не жарт, шотландський гарт,
Докажіть, чого він варт:
Наближається Едвард,
З ним ідуть кати.
Хто злякався ворогів,
Хто від жаху затремтів,
Рабськи вмерти захотів –
Може утекти.
Хто за рідний край готов
Щедро лити щиру кров,
Щоб звільнитися з оков –
Той у бій лети!
Важмо сміливо життям:
Випадає нині нам
І собі, й своїм синам
Волю осягти.
В нас із вами шлях один –
Бить загарбника на скін,
Перемогу чи загин
У бою знайти.
Бернс закликає віддавати шану тим, хто захищає Батьківщину, його «Повернення солдата» закінчується рядками:
Шануй солдата-бідняка,
Вітай його з дороги:
Опора Батьківщини він
У день і час тривоги.
У своїй ліриці Бернс оспівує історію Шотландії, зводить порахунки з неприятелями, приносить джентельменські вибачення за несправедливу образу, виправдовує власні вчинки. Колаборацію з державою поет пояснює дітьми, які потребують їсти. Не дивно, що поряд з фермерами, історичними й легендарними постатями, церковними і світськими вельможами частим героєм Бернса є акцизник, адже сам ним був.
Фермерство, якому він присвячувався радо і вповні, не забезпечило поетові прожитку, проте дало ритм і поштовх віршуванню. Близького до відчаю, ладного податися світ за очі – куди-небудь на Ямайку, Бернса рятує збірка поезій, що вийшла напередодні його від’їзду, принісши гучну славу і солідний заробіток. Бернс залишається в Шотландії, його навперебій запрошують. Коли ж слава, так само швидко, як прийшла, проминула, Бернс вирушає в мандрівку рідною країною.
Національний поет, великий лірик Шотландії – таким його бачитимуть згодом. Сам Бернс мав про себе скромніше й іронічніше уявлення:
Про себе
На Росінанті
Бернс трясеться.
Хоч кінь сумний,
Так сам сміється!
Про роль поезії, принаймні такої, що виходила з-під його пера:
Самодогана поета
Гарячий обмовнику! Годі химер!
З літописів слави ти зникнеш тепер!
Ще Менсфілд промовив, нам заповідь давши,
Що книга правдива є пасквілем завжди.
А ще його поезія позбавлена стогону і нарікань, хоча його – часто – тривожить зуб і – постійно – Батьківщина. Бернс, на що звертає увагу Рудницький, ніколи не був, на відміну від Шевченка, кріпаком, він народився і прожив життя вільною людиною. Бернс однаковою мірою життєствердний і там, де його слово гостре, і там, де він ніжний лірик. Весняна квітка («До ромашки, підрізаної плугом у квітні 1786 року») й миша, що тікає із зруйнованої нірки (у вірші «До миші, вивернутої плугом з нори в листопаді 1785 р.» поет приносить їй вибачення), здатні його зворушити не менше, ніж зустріч із побратимом. Проте найніжніший Бернс там, де йдеться про кохання. Напевно, любовних поезій у його творчості найбільше. Хоч як називалася б Бернсова любка, Неллі чи Пеґґі, вона щоразу в нього єдина і лише їй він віддає «навік-віків» своє серце, щоразу тільки їй, від ранньої лірики до зрілої й узагальненішої, як «Моя любов – рожевий квіт», де зізнання в коханні набуває погрозливого підспіддя:
Нехай посхнуть усі моря,
Потануть брили скал,
А ти навік любов моя, –
Аж згасне сонця пал.
Прощай, прощай, мій рідний край,
Прощай, моя любов,
Та де б не був я, мила, знай –
Прийду до тебе знов.
Книжка «Моя любов» бодай трохи наближає нас до Бернса, дає нам відчути – хай віддалено і приблизно – присмак його письма. Ми довідаємося з неї і про поета, і про його батьківщину Шотландію, але найбільше, мабуть, про історію українського поетичного перекладу.
22.05.2015