Росія все глибше влізає у лівійський конфлікт, де фактично стикається у збройному протистоянні з Туреччиною. Навіщо це Кремлю? Бо у Москви є багато інтересів у Лівії: і геополітичних, і суто економічних. Тому відмовитися від своєї авантюри, попри високу її ціну, росіяни не поспішають.
Останніми днями воєнні події міжлівійського конфлікту нагадують гойдалки. Гору бере почергово то одна, то інша сторона.
Варто нашим читачам нагадати, що після повалення режиму Муаммара Каддафі і його страти 2011 року в Лівії почалася боротьба за владу між різними угрупованнями і фракціями. У країні фактично встановилося двовладдя. Схід контролює велике збройне угруповання «Лівійська національна армія» (ЛНА) під командуванням фельдмаршала Халіфи Хафтара. На заході, в Тріполі, базується Уряд національної злагоди (УНЗ) на чолі з прем'єр-міністром Фаїзом Сараджем, сформований за підтримки ООН і визнаний міжнародним співтовариством.
Хафтара підтримує ОАЕ, Єгипет, а головне – Росія. Саме від неї отримавши військову допомогу, ЛНА розпочала минулого року масований наступ на позиції збройних сил УНЗ. Бої між повстанцями з ЛНА і військами Уряду національної злагоди, яких підтримують загони народного ополчення, вже проходили в передмістях лівійської столиці Тріполі.
Ймовірно, що Хафтарові цього разу вдалося б перемогти і встановити повний контроль над Лівією, якби в гру не вступила Туреччина. Особливо активно турецькі військовики втрутилися в лівійський конфлікт у квітні цього року, виступивши на підтримку сил визнаного світовим співтовариством УНЗ. За минулі кілька тижнів турецькі безпілотники і системи протиповітряної оборони допомогли Фаїзові Сараджу повернути під контроль практично весь захід Лівії, відвоювавши його у сил ЛНА.
Минулого тижня Хафтар оголосив про відвід своїх бойовиків із передмістя Тріполі. А війська Уряду національної злагоди продовжили наступати в рамках військової операції «Вулкан гніву». У результаті їм вдалося захопити цілу низку прибережних поселень і ключову військово-повітряну базу Ель-Ватія, що за 140 кілометрів на північний захід від Тріполі, яку з 2014 року використовували прихильники Хафтара. База мала стратегічне значення, оскільки там дислокувалася авіація ЛНА, яку Хафтар використовував для повітряних атак на урядові сили.
З Туреччини до Лівії переправили не тільки досвідчених у сирійських боях військовиків, а й бойових дронів. Саме завдяки такому козирю урядові війська здобули явну перевагу над супротивником. За інформацією турецької інформаційної аґенції Anadolu, переважно за допомогою дронів було знищено півтора десятка російських зенітних ракетно-гарматних комплексів «Панцир-С1». Це фактично зробило армію Хафтара безпомічною перед атаками з повітря і водночас сильно обурило Москву, адже, можемо припустити, екіпажі більшості «Панцирів» якщо не повністю, то принаймні частково складалися з російських військових фахівців.
У лавах ЛНА активно воювали бойовики-найманці зі сумнозвісної російської приватної військової компанії (ПВК) «Ваґнера». Саме завдяки їхній фаховій підтримці (особливо російських снайперів) армія Хафтара зуміла досягти свого часу таких поважних успіхів. Проте після підтримуваного турками контрнаступу урядових сил ваґнерівці поспішно полишили зону бойових дій на заході Лівії. За повідомленням командування сил УНЗ, йдеться про приблизно півтори тисячі російських найманців, котрі ретирувалися з театру бойових дій.
Проте було зрозуміло, що цей конфлікт далекий від завершення. І зараз експерти чимраз частіше висловлюють занепокоєння з приводу того, що він може втягнути Туреччину і Росію в чергову опосередковану конфронтацію і перетворити Лівію на другу Сирію.
76-річний Хафтар все ще контролює значну частину територій Лівії і має потужну підтримку зовнішніх сил. А на початку цього тижня він отримав із Росії черговий поважний подарунок – бойові літаки. Як вже писало наше видання, 26 травня Африканське командування Збройних сил США (AFRICOM) виступило із заявою, що Москва перекинула до Лівії щонайменше 14 своїх бойових літаків: винищувачів МіГ-29 і Су-35, фронтових бомбардувальників Су-24М і навіть новітніх винищувачів-бомбардувальників Су -34.
Росія намагалася не світитися з такою операцією. Бойові машини не летіли до Лівії напряму – з Росії вони подалися до Сирії, там приземлилися на авіабазі Хмеймім, де їх перефарбували, щоб замаскувати російські знаки ВКС. Вже звідти вони подалися до Лівії: спершу до летовища в Тобруку, де дозаправилися, потім до авіабази «Аль-Джуфра», що розташована за 600 кілометрів на південний схід від Тріполі. Попри всі спроби маскування, американська авіарозвідка вивила й зафіксувала всі ці літаки.
Після цього гойдалка марсового щастя хитнулася вже в бік ЛНА. Після низки поразок збройні сили Хафтара в передмістях Тріполі перейшли 26 травня в контрнаступ на позиції Уряду національної згоди. Вояки бунтівного фельдмаршала знову зайняли кілька важливих населених пунктів і стратегічну автотрасу. На підступах до столиці досі тривають жорстокі бої. Експерти прогнозують, що незабаром у Лівії може розпочатися запекла боротьба в повітрі, передовсім за контроль над небом Тріполі.
Тож тепер хід за Туречиною, для котрої стратегічно важливо допомогти перемозі УНЗ. Адже у Лівії, окрім іншого, ведеться боротьба за надзвичайно багаті нафтогазові ресурси, території, а також за реалізацію ідеологічних і геостратегічних амбіцій. Анкара вже давно прагнула встановити контроль і розширити військову присутність у Середземному морі. Також для Туреччини не останню роль відіграє й економічний чинник. Ще за часів Муамара Каддафі Анкара підписала з Тріполі багатомільярдні будівельні контракти, але «лівійська весна» і безлад, який запанував у країні, перешкодили реалізувати задумане.
Турки також, безумовно, хотіли б здобути контроль над лівійською нафтою та над покладами вуглеводнів у Середземному морі. Туреччина наприкінці минулого року підписала з УНЗ «Угоду про делімітацію морських кордонів», тобто про розмежування морського простору. Цей документ дозволить туркам долучитися до видобування нафти й газу з середземноморських рифів. А це вдасться реалізувати винятково за умови, якщо переможе Фаїз Сарадж і Уряд національної злагоди.
А чому в лівійську м’ясорубку так тягнеться Росія? Невже їй замало Сирії та втручання в інші конфлікти за своїми межами? Так, замало. Кремль має в Лівії інтересів не менше, ніж Туреччина. Бо, як вже було сказано, конфлікт навколо Лівії має й свою потужну газову складову. Окрім суто лівійського газу, існує ще газовий конфлікт у східному Середземномор'ї, де Єгипет, Кіпр, Греція та Ізраїль спільно розробляють велетенське за своїми запасами газове родовище. Вони мають твердий намір експортувати газ у країни Європейської Унії. А це безпосередньо б’є по російському газовому бізнесу, який і так переживає не найкращі часи у зв’язку з проблемами добудови «Північного потоку – 2» та «Сили Сибіру». Тож Москві треба зробити все можливе, аби якомога довше перешкоджати реалізації середземноморського газового проєкту. Окрім того, вона, як і Анкара, прагне контролювати нафтогазові лівійські поля. Свого часу Кремль підписав доволі вигідних контрактів ще з Каддафі, тож хотів би повернутися до їхньої реалізації.
Якщо ж брати геополітичний чинник, то варто зауважити: один із пріоритетних напрямів актуальної зовнішньої російської політики полягає в тому, щоб відкушувати, де це тільки можливо, зони впливу Заходу. Встромляти за кожної можливості палиці в колеса США і НАТО. Саме це Росія й робить у Лівії.
Ще один суттєвий для Росії момент. Лівія є морськими воротами для більшості африканських біженців. Саме з її берегів стартують судна, напаковані африканцями, котрі прагнуть потрапити в ситу й мирну Європу. Москва надзвичайно прагне керувати цими воротами, тобто контролювати потоки біженців з Африки, які є надзвичайно ефективним інструментом впливу на Європу. Це чудово нам продемонструвала остання європейська міґраційна криза та зміна під її дією політичного ландшафту в Європі. Адже мова йде не лише про зростання популярності ультраправих ксенофобських партій у країнах – членах Євроунії. Brexit – це теж один із гірких наслідків неконтрольованого напливу біженців до континенту.
Враховуючи все сказане, лівійський конфлікт триватиме ще не один рік, бо його щедро підживлюватимуть ззовні. Найцікавішим у ньому буде турецько-російське протистояння. Важко знайти ще одну пару країн, де б амплітуда відносин так стрімко стрибала від вкрай негативної до доволі позитивної і навпаки.
