(Taras Schewtschenko. Ein ukrainisches Dichterleben. Literarische Studie von Dr. Alfred Jensen. Wien. 1916.)
Віки і століття, ще протягом цілого девятнадцятого віку та й за останніх літ перед війною судилося нашій Україні під політичним зглядом бути проти культурної Европи тою болюче нехтованною пасербицею, про яку говорилося що найвище при дуже торжественних нагодах та що найбільше кількома протекційними словами. Царі і їх губернатори, австрійські монархи та їх ляцькі намісники зуміли сливе до останніх днів перед великим переворотом при помочі тюрм та штиків, указів та розпорядків, брутального поневолювання та крівавої кривди удержати політичну роль України в тих межах, в яких вона для широкого світа була майже не видна.
Хто з нами в Европі числився?
Але не тільки европейські Телєйрани славилися проти нас цею нечувано соромною невіжою, з глибин якої їм при кождій важніщій нагоді приходилось питатися нас, хто ми такі, що таке з нами, та чи ми справді родом з Европи, а не з якої казочної Атлянти. Телєйрани модерньої Европи не були ось у їхній соромливій невіжі що до нас багато гірші від тих, що були покликані і вибрані у великій імперії духового життя стояти на сторожі міжнародних взаємин та зносин.
Ні. Не багато гірші були вони.
І перед форумом письменницького та мистецького світа культурньої Европи доводилося Україні стояти незнаною чужинницею за дверима. Письменницькі величі та судії Европи не занималися нами. Можна було по европейських журналах стрічатися із рефератами про японську та китайську письменницьку творчість, про малярство і театр, музику та штуку цих народів, — а про нас говорили Телєйрани від Петрограду via Відень аж до Вашинґтона, — що нас нема. Ще в роцї 1915 міг несмертельний польський професор, учений доктор Брікнер виписувати про наше письменство такі інформації, що їх непочитальність можна було пояснити хиба тільки тою обставиною, що печатав їх вуличний журнал в стилю віденського "Neues Wiener Journal" — а писав їх учений в стилю Брікнера.
Але на ласку або неласку таких блазнів та піратів науки здані були проти широкого европейського світа іноді наші найперші письменницькі величі.
Наші найперші письменницькі величі.
Або скажімо краще: наші святощі. Бо чи не є ось Тарас Шевченко національною святощею України? Пів віка вже від відходу його минає, за кілька коротких десятилітей прийдеться нам обходити перше століття його смерти, а він все ще, — ні, він — чим раз могутніше живучий і животворний, плодющий і зростаючий, виховуючий і образуючий, божого поетового слова Сівач невміручий. Все наново і все що раз дорожчий нашим серцям обявляється він нам, як день, як сонце, як вічно животворна весна, але джерела животворящого тепла Слова його незглибимі, — вони цілими поколіннями і родами нашими невичерпані. Освіжували нас і силою творчого життя напоювали ці джерела і за Валуєвої темряви і за час цілої епохи останнього царського гніту, за габсбурської кормиги в галицькій Україні та за гонення шляхецькими Суллями і їх проскріпторами, і стали для нас за великого всесьвітнього перевороту величавим прибіжищем наших душ. Така він життям обдающа сила, мов цей Монзальватський святий Ґраль, — такий він в нас потужній цілий народ двигаючий поет.
А що про нього, що про це знав широкий европейський світ?
Ті інформаційні спроби, що їх піднялися свойого часу Обріст або Францос, Дюран або хто не будь з давніших перекладачів Шевченка — це справді тільки інформації і спроби, добра воля без творчої, конґеніяльньої змоги. Дуже замітним, багатим та всесторонньо вибраним матеріялом являється достойна уваги німецька книга про Шевченка, видана в ювилейному році нашим В. Кушніром, яко сьвяточне число "Ukrainischе Rundschau". Але це, як помічено, багатий матеріял, цінна компендія інформативних статтів, дат, перекладів та відомостей про поетовий ювилей, фільольогічний скарбник необхідних для закордонного дослідника джерел, — але всеж тільки — компендія, бо чимсь більшим за те ця книга шановного автора і не хотіла бути. І може саме вона більш як кожда инша закордонна книга про Шевченка будила в українського читача горяче бажання — побачити цей так богатий матеріял у такому обробленню, у такому не тільки з науково-фільольогічного, але й письменницько-художницького боку справді достойному виді, який був би гідний уваги всякого культурного, всякого европейського форума.
І от німецька книга Ензена про Шевченка — отсе цей нами так горяче бажанний науково і художницько в рівній мірі замітний, цінний і красний твір про нашого поета для европейського читача.
Це вже не проста інформація, не спроба, не тільки добра воля та бажання, — а твір. Научним европейським авторітетом для европейського форума учених, письменників та художників написаний твір, повен значіння, престіжу та ваги ось так, як є писанні твори про Шекспіра або Данта, Байрона або Віктора Гюґо, про Ґете або про Шіллєра. Це вперве бачиться таке безумовно признаюче становище одної із закордонніх наукових поваг проти нашого чудового поета.
Для Ензена Шевченко — це один з найбільших, найглибших і найбільш для людства спасенних поетів. Для нього він не тільки сердешній співак в стілю народніх пісень, не тільки жертва московських оков, — як це досі помічалось майже у тих всіх закордонних письменників, що пробували зазнакомлювати світ з мистецтвом нашого поета. Для Ензена Шевченко — це перворядна духова велич. "Лілея" дає йому нагоду рівняти поетову любов до людини з вселюдським почуваннєм Ґете, а становище Шевченка до жінки та його розмалювання їх долі — з Турґенєвом. Для Ензена народньо-лірична стихія в Шевченка — це тільки одна сторона поетової творчости, тільки одна з прикмет її вислову, її форми.
Розслід шведського ученого іде в найглибші глиби поетової індівідуальности, і він обнімає собою всі ті гранітні основи, на яких індівідуальність Шевченка почиває. Національний епік, політичний Тиртей, апостол правди і науки, співак матері-покритки, — кождий з цих прообразів Шевченкової творчости занимає Ензена зокрема, кождий з них він поглиблює, аналізує та оцінює, зводячи його в одно та підрівнюючи з одвітними стихіями у єстві инших великих представників всесвітнього письменства. Таким чинам, Шевченко вперве являється перед форумом европейських суддів у цілому багацтві своєї творчости, свойого вселюдського світогляду. Правда — Ензенові брак до кождого з цих розділів слова про Шевченка одвітніх перекладів. Хоч і є їх тут розмірно багато, — то всеж український читач почуває, що наймогутніші звуки Шевченкової пісні про людину остали не переложені. Головно-ж з тих творів, що їх Ензен уважає найвищими висловами поетового ґєнія: у політичних псаломах. Але не о переклад нам тут йде. Може вони й справді тут і там були-б краще зілюстрували Шевченкову думу, — але слово Ензена таке тепле, таке вдохновенне, таке своєю любовю до поета чудово переконуюче, що навіть український читач стає ще раз горіти святим запалом до свойого великого мистця. Люба, гарна, дорога книжка!
Її наче написано для цих брехливих Телєйранів, які казали що нас нема, і для цих блазнів науки в роді Брікнера, які по вуличним журналам глумились, що в нас нічого нема. Бо народ, в якого є Шевченко, цей Ензеном мальованний Шевченко — це багатий своєю духовостю, своєю культурою народ. І тому книжка шведського ученого досягає вищого, узкі межі чисто наукової праці переступаючого, значіння. Це ось не тільки книжка про українського поета, але і головно книга про духову рівноправність України з другими европейськими народами. Це апольогія українського мистецтва та української культури, — це предтеча того в найближчій будучности грядучого часу, в якому нам прийде засісти в мистецькому ареопаґові Европи поруч із другими її народами, неоклеветаним вже ніякими Брікнерами.
Ось і значіння книги Ензена. Може перш за все культурно-політичне, а щойно опісля письменницько-мистецьке.
[Воля, 08.11.1919]