(З циклю: "Казки про людину".)
Мраморам та кипарисам Честної святині Тадж-Магаль в Аґра присвячено.
Арчімандра, молода жінка індійського султана Рамзареса, лежала в тяжкій недузі.
А царював Рамзарес в краї Маґада на полудень від святого Ґанґесу, а на схід від Шони, і був він одним з потомків великого царя Каляшока, за якого краї Барата й Кошаля стали підлягати маґадській владі, а столицю держави перенесено було з Раджаґріги в місто Паліботра.
І могутня та славна була тоді ця індійська країна, а її столиця Паліботра займала простір пяти миль довкруги, і мала пятьсот сімдесять веж та шістьдесять чотирі брами, і була найгордішим містом соборних Індій, з яким не могли мірятися ні Кашмір, ні Дельгі, ні навіть святий Бенарес.
Але душа Рамзареса була безрадісна і повна тяжкого смутку, мов понурі простори пустинного Тараю, і він не тішився ні пишнотою свойого престольною міста, ні могутністю держави своїх великих батьків, а тільки думав самотний та безсонний скорбні думи про дрімаючу на шовках і оксамитах, серед золота і срібла Арчімандру. А любив він її так дуже, що вона була у нього одною дружиною, хоч право Ману дозволяло йому мати їх більше.
Та день і ніч мусів почувати Рамзарес і бачити, що його Арчімандра не могла одужати.
Три рази вже складали найдостойніші цілим народом вшановані зза своєї святости, брамани краю іменем Рамзареса за її виздоровлення найкращі та найбогатіші жертви у найвеличавіших святинях Індій. Давали жертви в святині Джайна і святині Фірна на благословенних верхівях гори Абу. Давали їх в непалевій святині пятиголового Лінґаму у Пачпатінат, та в золотій святині Амрічар. Ходили і в храми божественного города Сідамбарама, та в мошеї і паґоди острова Сірамґам.
Але їх жертви не знайшли мабуть ласки перед лицем богів:
Життя Арчімандри вгасало.
Похмурий володар підземного царства Йама та жорстока богиня Магадеві були невблагані. Арчімандра ставала що раз більше сонна та щораз немічнійша. Шептали про те між собою ассирійські й халдейські знавці, вдивляючись в зорі: бо давно вже вони прибули на зазив та наказ Рамзереса, щоб про волю й замисли відвічного неба йому сповіщати. І почували та бачили невмолимо грядучий кінець Арчімандри усі лікарі, котрих з ріжних країв закликав Рамзарес, щоб вони ратували дороге йому, жадними скарбами, жадними роскошами цього світа незаміниме життя Арчімандри. Найзнатніші, наймудріші лікарі Греції і Египту, Юдеї та Арабії. Всі вони почували та бачили з таємним острахом одно:
— Смерть.
— Грізніше, ніж знаки відвічного неба, — говорив одної ночі арабський мудрець Ель Агар мовчки вартуючим з ним близь покою недужої мистцям лікарської штуки з Греції та Египту, Юдеї та Ассирії, — сповіщають про близький конець цеї жінки — її очі. Ви помітили, ви бачили вже ці жорстокі гієроґліфи смерти на її очах? Знайте — очі цеї жінки чудово прозорі своїм блеском, мов синя ясність Ґолькондських діямантів. Як що чотирнадцять свіч над золотистим її ложем погасне, то ця, несмертельними богами наче один одинокий раз сотворена ясність її очей ще й скрізь сумерк сяє мабуть тихо і глибоко, мов місячна ніч. Але, гляньте, — немилосерна заздра Магадеві та володіючий вічною темрявою Йама вже готують чорну заслону, під якою швидко світ очей Арчімандри погасне. Бо після того, як минуло перших сім днів та сім ночей, коли я приїхав, помітив я в кутках її зіниць дві тонкі тонесенькі ледви помітні чорні риски. І того-ж таки дня її смертельно недуже серце стало ще більше немічне, ніж було. А як знову минуло сім днів і ночей — чорні риски ледви помітним рухом посунулися вперед, побільшаючися рівно в двоє мимо наших найкращих ліків, а серце Арчімандри було хоре, як ще мабуть ніколи. Вірьте — кажу вам — це не случай, не привид, ні химерна гра блисків в її очах. Це злощасні своєю невмолимістю знаки тої богині Дурґи, до якої Індійці моляться, коли їм приводиться розлучатися з цим світом. О, вони страшні своєю жорстокістю ті знаки. Бо як що вони проти наших ліків, порад та закляттів постійно повторятимуться, як досі, то нам буде легко визначити день і хвилю, коли очі Арчімандри стануть цілком чорні. І той день — о достойні други і мудрці, буде присуженим злими богами днем смерти Арчімандри.
І ось цей день, вичислений заздалегідь до години й хвилини мудрим Ель-Агаром, надходив справді чим раз ближче.
Він наближався чим раз певніще немов на перекір усім турботам найславніших лікарів того часу, заходам халдейських віщунів та египтійських мудреців і жреців. І надходив він глузуючи неначе з чудотворних, з найбільш чародійного зілля Сходу зготовлюваних напитків та ліків, несчисленних келихів соми та амріти, яких і не доторкалися чудові, ще недавно як пурпурні троянди Єдена червоніючі уста Арчімандри. А Рамзарес не помічав ні чорніючих тіней в кутках очей Арчімандри, ні щораз важкіших ударів її серця. І як тільки він сідав на її ложе, вкрите тирійським пурпуром, то біла як сніг Арчімандра все ще негайно й радісно прокидалася з півсну. Клонила голову на його груди і обіймала його. І обгортав він тоді свою голову й шию і плечі її довгим і теплим, мов текуче золото, волоссям, і вони потопали у поцілунках і обіймах, шепотах і ласках милування, незбагненних, мов душа, і безконечних, мов вічність. І ніяк Рамзарес не міг помітити ні таємно-грізних тіней в її діямантним сяйвом принадних очах, ні почути щораз важчих останніх ударів її серця, бо Арчімандра все ще перша питала про спокій його серця й душі. Вона знала здавна про всі його державні думи і про всі його володарські труди та журбу. Знала, що й коли він кождого дня робитиме, чи буде виходити з палацу, знала всіх його дорадників і прислужників, сім міністрів Ради Браманів і дванадцять старців Ради Старих — і вміла йому сказати, хто між ними був йому друг, а хто ворог, хто з них був мудрий а хто нерозумний, хто тільки хитрий а хто цілком безпорадний.
Все знала вона, бо все це відгадувало та відчувало колись як день так ніч чуйне її серце.
Але ще й другі тайни і загадки, печалі і глибини маґадського володіння вміло збагнути це дивно кохаюче серце білої як сніг Арчімандри. І тоді, коли вона поруч пишно вбраного Рамзареса показувалася людові Паліботри, їдучи під балдахином з найтоншого павиного піря на могутньому слоні, то вона швидко пізнавала наглибшу душу кождого, хто наближався до них, і своїм поглядом не обдаровувала ні гордовитих браманів ні пишно вбраних кшіятріїв, а солодкими словами молила Рамзареса вислухувати просьб працьовитих Вайшіїв, бідних Судріїв та нужденних Паріїв.
І чи-раз тоді шептала вона до нього:
— Як що помилуєш ласкою твоєю когось із Вайшіїв, то я всміхнуся до тебе усміхом промінним і радісним, як раннє сяйво божественного Мітри. Коли-ж хтось із бідних Судріїв буде вислуханий тобою, я сама припаду в подяку до ніг твоїх і помажу їх найдорожчими пахощами з троянд Дамаску і Персії і буду служити тобі так, як брамани служать могутньому Індрі в алябастрових притворах Єлльори. Але як що ти, Рамзаресе, зволиш зупинити твій володарський погляд на нужденному, брудному тілом та одіжю Парії і станеш повен доброти слухати мольбу і сльози його, — і не переїдеш поуз нього з погордою, а царським словом твоїм звелиш вволити його мольбу, я вберуся у найтонші тканини Кашміру і Пальміри, і приоздоблю себе найчудовішими жемчугами Сокотори, і приберу рамена і руки мої нараменниками і перстенями з золота Майсура та Банґкальору, і буду радувати та голубити тебе усіми пестощами мойого тіла, поки не погасне сто лямпад царського бенкету твойого...
І захоплювалася тоді ніжна душа Рамзареса цими проханнями Арчімандри, наче солодким співом соловейків, колисаючих лазуревими ночами на левадах Ґанґесу мрійливі льотоби й троянди у тихім сні. І все він чинив по бажанню її, а Судрії і Парії благословляли його та його владу.
І тепер плачучі та смутком і горем повиті товпи їх облягали як день так ніч мраморні сходи Рамзаресової палати і ждали тревожно вістей про недугу Арчімандри і молили слуг та сторожу палати сповіщати їм те, що віщували й казали знавці й лікарі, мудреці та жреці. Бо це тільки гордовиті Брамани та Кшіятрії байдужі і хитрі серцем, а чорні та нужденні Судрії та Парії є вдячні у глибинах їхніх душ і боготворять вони добрих провідників та справедливих володарів своїх.
Але кілько разів семеро промінястих коней соняшного Мітри розганяли сяєвом нового дня темряву ночі, знавці і лікарі, мудреці та жреці віщували тілько одно:
— Смерть.
Два рази вже ясний місяць посріблював верхи та шпилі пятьсот сімидесяти веж гордої Паліботри з того часу, як Арчімандра в останнє приймала в султановім палаці запрошених нею бідних і нужденних, нещасних і бездольних, подаючи їм та їх дітям із теплим словом ласки і любови при святошних столах та на гарнім посуді банани і смовкви, фініки і ананаси, міндаль та оранжі, кокосові оріхи та всі ласощі із царських припасів. Два рази вже сходив і мінився місяць з того часу, але недуга Арчімандри не втихала. Вона змагалася від днини до днини, від ночі до ночі, а коли одного вечора Єль-Агар вийшов з покою, де вона лежала, він сказав тихо та сумно до своїх друзів:
— Ще лишень чотирі рази вона бачитиме схід сонця.
І тоді вже й Рамзарес відчув страшну темінь, яка горесним серпанком вкривала очі Арчімандри. І прескорбна стала душа його. І хоч з першим промінням ранку тихесенькі звуки найніжнішої музики бреніли близь ложа Арчімандри, бо шість сирійських хлопят грало їй на срібних цимбалах, а шість єрусалимських невільниць будило їх на солодкозвучних арфах, — та Арчімандра вже не прокидалась від важкого сну, який наче не мав краю. Не будилася вона вже як раніш, не вкривала хвилями свойого пишного волосся Рамзареса, не росказувала йому вже про свої сни та мрії, про свої заміри та бажання, ні про те, що вона знала про небо й землю, про зорі і море, про Ґанґес та про джунґлі, про гори та ліси, про дерева та звірята. Бо все те було їй знане і близьке наче їй рідне, і всьому тому була вона наче любляча сестра. І ніколи вона не тішилася, як Рамзарес вертав з ловів, обвантажений добичею, нехайби це був й убитий лев або тигр, леопард або шакаль, пантера або вепр, буйвол або носоріг, а навіть грізний крокодил, або люта кобра, або злющий змій.
Арчімандра так само жаліла убитих хижаків, як шкода їй було убитої серни або антільопи, газелі або оленя. І чудні-нечувані казки вміла вона росповідати колись Рамзаресові під його пестощі про найглибші тайни джунглів та про тайни душ всіх звірів.
А тепер Арчімандра замовкла.
Її чудно ніжному серцю наче не стало вже сили далі любити та думою вгортати, милосердитися та милувати і пригортати до груди усяке самотнє сотворіння, хоч врода її молодого тіла стала щойно тепер розцвітати, як соромлива краса япанських лілей розцвітає під поцілунками сонця.
Арчімандра вмирала.
Ще лишень тільки один-одинокий раз вона наче повна нових сил, весела душею пробудилася і піднеслася на ложу свойому і всміхнулася до Рамзареса як і раніш. І коли він, скрізь трівожну радість спитав, чим міг-би врадувати душу її, сказала:
— Звели слугам твоїм, щоб закликали до твойого палацу малих дітей з усеї Паліботри. І нехай скажуть слуги твої родичам, щоб вони прибрали діточок в святочні білі шати, як личить на гостину в твойому палацу, і нехай ці діти прийдуть всі у твої сади, де я-б могла їх бачити з порфирових ступнів тераси мойого покою. І звели, щоб ці білоубрані діти взялися за ручки і тихо співаючи ходили в три круги: а перший їх круг най легенько несеться довкола білих як сніг орхідей, а другий коло пурпурно-золотих бегоній, а третій коло пишних рододендронів, яких краса ощасливлювала душу мені...
І сталося по бажанню Арчімандри.
Три великі-великі круги святочно прибраних діточок забіліли внедовзі близ самотно мріючих пишних квітів і ходили там тихо і любо співаючи, а Арчімандра, убрана в кирею блакитну мов сафіри Цейльону та в золоті сандалії, радувала очі свої видом їх, і ще раз втішалася душа її радістю. А коли Рамзарес, вдивляючися мовчки в захмарені очі Арчімандри, торкнувся поцілунком блідого мов пелюстки білої троянди чола її, вона спитала:
— Ясний день і білі орхідеї і біло зодягнених дітей бажала я бачити багато, але чому весь сад, і всі квітки, і всі діти повні червоного світла? Раннє-ж це сяйво, чи вечірня озара, Рамзаресе?
А він, повен горесної трівоги, відказав:
— Ні це білий день, Арчімандро....
І тої-ж ночі Арчімандра зітхнула в останнє.
І поки золоте сяйво Мітрового воза звістило день і розбудило зі сну всяке життя, вість про смерть Арчімандри поплила чорним вірлом ген над усіми землями і краями могутнього індійського царства. Поплила вона усіми краями Маґади і Барати, Кошалю і Анґі, Фріджії і Мітілі, понад пяти ріками Панчанади і цілим Гіндостаном, величніми просторами Декгана та побережами і островами моря. Бо кожду сторону рідної землі знав та любив її дух, і кожда з тих країн була Арчімандрі наче вітчизною. І повисла вість про її смерть мов чорним важко сумуючим орлом над найвищими горами Індій, над вічними Гімалаями та їх гордими верхами, над Ґаврізанкарем та Канчінджунґою, Даваляґірі та Мілюмом, над святими горами Араваллі та над просторами вартуючих фіндгійських верховіттів. І понад всі ріки та левади Індій неслася ця вість про смерть Арчімандри, а орли передавали її птахам, а птахи усім звірям в джунглях і лісах, печерах і долинах, бо вона усьому створінню була любляча сестра.
Але найбільш тужили і плакали за нею Судрії і Парії, та приголублені Арчімандрою діти їх. І ридали вони і роспачами, і скаргами та жалями своїми наповняли всі покої та закутки султанового палацу, і був плач та жалібний крик в цілій Паліботрі, як ще ніколи, за жодного султана Маґади, — але Рамзарес не чув ні їх крику, ні плачу, ні розпачу, ні ридання, тільки почував день і ніч одно: страшну мертву тишу.
Все довкруги стало для нього після її смерти одною безкраю мертвою тишою.
Дарма, що на мраморних ступнях палацу товпи жінок сумно голосили та вихвалювали і прославляли ласкаве серце Арчімандри. Рамзарес бачив їх і наближався до них і давав їм милостиню, — але він їх слів наче не чув. Довкруги нього була мертва тиша. І дарма, що иноді він їхав вулицями Паліботри, між товпою гамірливого та голосного народу, — до нього ніби не доходив жаден голос, жаден крик, жадна метушня. І як Арчімандру прибрано на смерть і як її в останнє оплакувано, і тоді, коли її видвигнено на костирі і тіло її спалено, і тоді Рамзарес бачив лишень, як люде рухалися коло її тіла і заходилися його наряджувати, як ці люде рухали устами, руками і ногами і чинили те, що їм приказано, але їх голосів і гомону не чув.
Довкола нього була мертвецька незбагнена тиша. І була ця тиша у всьому, що колись окружало Арчімандру або належало до неї. Була ця глуха, бездонна як ніч гімаляйських лісів тиша у кождому покоєві, де колись ходила та жила Арчімандра, була вона в садах над її все ще цвітучими орхідеями, беґоніями та її укоханими рододендронами, висіла вона німо мовчазною птахою над її золотистим ложем і шовковими подушками, мертвіла вона в чотирнадцяти свічниках над ним, — і була ця мертвецька, незбагнена тиша і в розстеленому скрізь колишньому одінню Арчімандри. В її киреях і ослонах, в її серпанках і нагортках, в її тканинах і шовках і оксамитах, в її діядемах і нараменниках, жемчугах і перстенях, в її пахощах і амфорах.
Але найбільше тої таємної чудно мовчазної тиші було у тій блакитній як Цейльонові сафіри киреї, що її Арчімандра того дня перед своїм прощанням мала на собі, і в цих її в золотих сандаліях, і таємно неслася ця дивна тиша по над садами султанового палацу і над білими орхідеями, над червоно-зологими беґоніями та рододендронами.
Чудно мовчазна, незбагнена своїми глибинами тиша.
І хоч-би оркани Монзуна були віяли та шаліли довкола, хоч-би гук водопадів Чінаб або Капілі-Дара був невпинно роздавався близ Рамзаресового палацу, — то Рамзарес ніщо инше не почував тільки цю одну безконечну тишу довкруги себе. Він наче не розбирав та не розумів, що до нього говорили його міністри та брамани, що йому говорили посли чужих земель і країв, що сповіщали йому його начальники і сотники, — а лишень заслуханий та потоплений в зачаровані тишою простори круг себе — вдивлявсь зором своєї душі в те найглибше, що тепер було на її дні:
У зчорнілі як вуголь очі мертвої Арчімандри.
І лишень на самоті, під пальмами та акаціями, кипарисами та величніми папоротям і своїх садів, здавалося иноді глибоко вдуманому Рамчаресові, що у цій безкрайній тиші, яку ще мабуть не почував ніхто з смертельних людей, ставали нестися і плисти якісь тихі-тихесенькі звуки, такі притишені та приглушені, мов добувалися вони з найглибших глибин моря, або плили з найдальших кінців неба, або линули кудись з якихсь недосяжних для смертної людині таємних засвітів. І чуйною ставала тоді душа Рамзаресова, мов листок льотосу, слухаючий шепоту місячного проміння. І от він иноді з цих тихо-таємних, неземських, тишою засвітів овіяних звуків і шепотів своєї самоти вичував ще раз відгомін давніх, колись Арчімандрою до нього промовлених слів.
Тихо-таємно, неземно ніжно овівали вони ще раз його найглибшу душу, а з ними наче мріли ще раз і лагідним сяєвом сяяли десь наче дуже близько і наче дуже, дуже далеко ці прогомонілі, давні, щасливі мов рожева мрія дні, коли сніжно біла Арчімандра будилася рано під його милуванням, і кутала його своїма обіймами і цілувала його теплими устами, і говорила до нього солодкою живою мовою.
І чув иноді Рамзарес, як з бездонних глибин його самоти плили до нього ті слова, які вона сказала тоді, коли вони перший раз разом в теплу пору на провесні їхали пишно уквітчаними долинами Кашміру:
— Чудово сяють ці благословенні левади, Рамзаресе, але вірь мені, що темним царством Дурґи сталиб вони мені зараз, колиб я не почувала, що ти любиш мене, пане мій...
І тоді, коли нерозсудний Пантра насильною ворохобнею хотів підбурхувати народ Маґади проти справедливої влади його:
— Не трівожся, Рамзаресе, молю тебе. Ось навіть, колиб цілі Індії ішли проти тебе, я стану біля тебе і заслоню тебе, і цілі Індії не одоліють любови моєї...
І тоді, коли їй як володарці прийшлося вперве разом з Рамзаресом складати в Елльорі велику жертву богам:
— Досіль я покланялася богам і божествам, і скорялася я Індрі і Мітрі, Варуні і Равані, Аґні та Камі, — а тепер я знаю тільки тебе, Рамзаресе, і жаль мені иноді, що світа цілого не можу принести в жертву тобі...
І кілько разів чарівно воскресаючі відгомони цих давно вже прогомонілих слів любови, слів сніжнобілої Арчімандри надземським шепотом овівали душу безкраю салютного Рамзареса, то він потопав в тишині самоти своєї неворушно і довго, і забував він тоді про Маґаду і престол, про свою владу та про народ, і не бажав він ні їжи ні напитків, і тільки замикався у покоях своїх, і не велів нікому приходити перед лице своє.
І от внедовзі сказав до нього Амбрам, перший дорадник його:
— Дозволь, пане, сказати мені слово про те, що діється в державі твоїй з того часу, як тяжка жалоба огорнула царську душу твою... Довго вже народ бажає глянути на лице твоє, і бажає нових діл царської влади твоєї, і хоче знати, що є під достойним проводом твоїм. — Ти, одначе, Рамзаресе, вже рік не явив лиця твойого людові, ні не вславив знову імени свойого новими ділами мудрости і справерливости, — і наче не дбаєш про те, хто кермує державою преславних предків твоїх. І немає в тебе наслідника, володарю... Так чи не добре булоб, щоб ти царським поглядом своїм обдарував иншу жінку, яка-б стала тобі дружиною, і став правити нами знов мудро і справедливо як перше?
А Рамзарес відказав:
— Ти добре говориш, Амбраме. Я сповню волю народа, але скажи йому, що я ще один рік хочу жити самотою і почитати і голубити тіни мертвої Арчімандри. — А за цей час лишаю тобі і вибраним тобою владу, — а коли цей рік мине, прийди, прошу, перед лице моє.
І сталося, як бажав Рамзарес.
І от наче одна-одинока хвиля у безконечному морю Нірвани минув цей рік, що протягом його Рамзарес бажав ще голубити тіни Арчімандри, а коли прийшов день і настала година, що звіщала новий рік, Амбрам явився перед лицем Рамзареса.
І сказав:
— Дозволь, пане достойний, почути мені слово про волю твою, щоб сповістив я його народові твойому.
І відповів Рамзарес:
— Звісти, мій дорогий друже, народові, що я дякую йому за вірність, послух його до мене, і ти прийми від мені царську вдяку мою за велику прислугу, яку чиниш державі батьків моїх... І скажи людові і дізнайся сам, що я протягом цього дарованого мені вами року бажав чинити так, як це радила мені мудрість твоя, — та дивною і незбагненою є наша душа, — душа смертельних людей, Амбраме...
— Я хотів забути про Арчімандру, і забути милування і слова її, і красу і розум її, і щастє моє з нею, — і хотів я вибрати собі нову дружину із жінок, які так, як колись вона, служили мені... І виступали найкращі і найгарніші, найдостойніші і найбільш принадні перед лице моє, — і голубили мене вони поглядом і словами своїми, і приманювали око моє принадами своїми, та бач... о вірь мені, Амбраме!... І найкраща і найзнадливіша з них не була гідна найдрібнішої тіни із тіней Арчімандри... Я велів їм шептати імя моє — і бач, жаль мені стало, як ще ніколи любовного шепоту Арчімандриних уст... Я велів цим красуням дивитись на мене найніжнішим поглядом їх душ — і жаль мені стало, як ще ніколи, зору Арчімандриних очей... А згодом, Амбраме, ця невміруча душа її вітала у ранній зорі і промінню дня, у тихих сумерках вечора і в мовчанню ночі, у сяєвах весни і скрізь у природі... І божественна своїм незбагненим для мене життям являлася вона зорові душі моєї десь наче на недосяжнім золотім престолі, всевгортаюча і вселюбляча, і здається мені, друже, що не коло престола могутнього Індри, а лишень коло її престола десь там в царстві Тіней є весь світ Індій: їх гори і ліси, долини і ріки, дерева, цвіти і звірі... І голубить там її ласкава рука оленя і ґазелі, серни і антильопи, а вони служать і скоряються їй, і найдужчі зі звірів лежать всмирені і спокійні коло її престола — несмертельним богам у заздрість, Амбраме...
І тут Рамзарес умовк.
А тоді Амбрам, задумавшись глибоко, спитав повен таємної журби:
— Якаж тепер воля твоя, володарю?
А Рамзарес відказав:
— Скажи, молю тебе, народові, що я ще один рік хочу голубити тіни її, а коли цей рік мине, прийди, прошу, перед лице моє...
І сталося так, як бажав Рамзарес.
І от наче одна-одинока хвиля у безконечному морі Нірвани минув і цей третій рік, що протягом його Рамзарес бажав ще голубити тіни Арчімандри, а коли настав той день і година, знову Амбрам явився перед лице Рамзареса, щоби почути волю його.
І повна неспокою та непевности була тоді душа вірного Амбрама, і він поглядом томливого дожидання вдивився в лице Рамзареса, ждучи слова його.
Та Рамзарес повелів, щоб прийшли до нього і всі другі дорадники його.
І вони прийшли.
Та повелів Рамзарес вдруге, щоб з усіми дорадниками зібралися і начальники війська його.
І ті прийшли.
І стали вони всі перед лицем володаря, і повні ожидання в душах своїх ждали слова його.
А тоді Рамзарес піднісся на престольному троні свойому, і поклав руку на серце, і сказав:
— Веліть сурмачам моїм скликати весь люд Пальботри та прикажіть їм оповістити народові останній замисл духа мойого...
І говорив Рамзарес так:
— Мудрост’ю відвічною написано єсть в святих книгах Упанішад, що милою богам є жертва царів за їх люд та державу, і що благословен той край, де володарі вмирають з любови за других... Мені, слуги мої вірні, мені судилося вмерти цею святою смертю люблячого пожертвування. Знайте і вірьте, слуги мої, що не можна мені жити і не можна радуватися моїй душі без Арчімандри, і не одного, не двох років, а цілого людського життя за мало мені, щоб достойно почтити її тіни, — бо дорожча вона мені, ніж народ мій і держава моя... Але, як може добре правити той володарь, для якого тіни мертвої дружини є дорожчі, чим його народ весь? І тому я, ваш володарь, мушу вмерти, бо недостойно, щоб народ ставав жертвою болю володаря...
І сказав Рамзарес:
— І непохитна є в тім воля моя, і непохитна є віра моя, що святою жертвою за народ приймуть боги добровільну смерть мою... Бо радісно я вмираю і хочу вмерти і тужу за смертю мов той безсонний, дожидаючий першого проміння ранку...
Так іди, Амбраме, ти мій найдостойніший насліднику — в святиню і звели жрецям вибрати святий меч, який всмирить сьогодні тугу серця мойого і звели зготовити великий костир, який прийме внедовзі тіло моє...
І вийшов Амбрам, зворушений у душі своїй, із царського покою і велів чинити так, як сказав Рамзарес, і швидко зібрався весь нарід Паліботри і питав, дивився і не хотів вірити словам Амбрама.
Але коли над вежами і золотими верхами Паліботри з'ясніла рано соняшна кирея божественного Мітри і настав новий день, став Рамзарес, зодітий у ясні весільні шати йти з царським своїм почотом на святу гору, де видвинено великий жертівник і складано великий костир. І погідна як його весільні ясні шати була душа Рамзареса, і всміхалося щасливо та ласкаво око його, неначеб він не на смерть йшов, а як колись женихом у дім батьків Арчімандри, а коли люд плачучи цілував край шат його, він роздаровував їм золото, срібло і жемчуги і говорив:
— Чого ви плачете? — Ні, не плачте, други мої... Бо цеж настав великий день вінчання мойого, і щаслива буде внедозві визволена душа моя... Не каже хиба-ж богоподібний Ґотамо, що тільки тінею марною та вабливим серпанком Майї, є тіло наше і весь цей світ, а несмертельна є лише благословенна країна Вічного Спокою? І кажу вам, други мої, що немає в світі святішого за Любов, і щасливі є ті, кому дано жити для Любови і Любови жертвувати... І молю вас, други мої, і вас, царські дорадники, і тебе, народе Паліботри, а з вами молю народи світа цілого:
— Не ведіть війни.
— О, не ведіть війни і не убивайте себе, бо, заправду кажу вам, що не розумно є убивати людські серця, ці жерела Любови Божественної... Вірьте мені, що наче одна одинока хвиля у безконечному морю Нірвани минеться вам це життя, і жаль стане вам днів, змарнованих на війну і ненависть, і горе вам буде, що ви не любили і не жертвували вашого останного за Любов...
І те кажучи, він радісний і весь в проміннях сходячого сонця ранка виходив на благословенні верхіття святої гори, і ясніло лице Рамзареса і солодкий захват проображував очі його. І бодро і радо наблизився він до вівтара Великої Жертви, і було в ньому у хвилю його смерти геройство преславних батьків його. А коли минула ця велика хвиля, і всі почести віддані були мертвому тілу його і покладено його на величавий костир і віддано непорочним полумінням божого огня, — то горів і палав цей огонь великим, не виданим ще в Паліботрі огненним стовбом, і здіймався він могутніми пурпурними язиками до висот самого неба, і озаряв собою Паліботру і край увесь, і бачили його люде у всїх краях і землях Індій, і падав його відблиск ген на найдальші побережжа і далекі океани, Індіям цілим і Азії всій, світові цілому і людству всьому сповіщаючи про людського серця любов несмертельну.
[Воля, 06.03.1920]
06.03.1920