(16. XII. 1770–1920).
Минає 150 літ з того часу, як Бетховен, наймогутніший музика всіх часів і народів, прийшов на світ.
Иноді навіть чудно почувати, що він як і тисячі смертних людей, родився в надрейнському городі Бонні, що батько його був зарібний співак та пияк; були ще в нього ледачі брати; вчився та образувався він у других майстрів, що опісля, (від 1792) мучений та бичований всіми печалями, всіми стражданнями страшно самотного страшно горесного життя блукав він велелюдними шляхами Відня, і тутки 1827 замкнув очі свої.
Про нього нині замало навіть сказати, що це наймогутніший музика всіх часів і народів. Такі великі, такі незабутні людству музики є Гайдн і Бах, Ґлюк і Гендель, Вебер та Шуман, і є ними осяяні промінням своєї світової слави В. А. Моцарт, та Ріхард Ваґнер. А Бетховен — це наче щось вище за них всіх, щось вище за музику взагалі. Це наче творець як такий, або, ще краще: творче стремління як таке: немов збірне поняття цілого ряду, цілої безлічі творчих спромог та творчих сил. Його-ж кождий і найдрібнішій із 138 лишених ним людству творів передовсім і виключно тою одинокою в своїм роді безлічею своїх творчих сил захоплює нас і подавляє, потрясає нами в найглибших закутинах нашого єства і все подібно примушує нас до нього, мов до Все-Творця, з німою молитвою захоплення припадати. У Бетховена ми з першими ж звуками наче прощаємось з глухою затишю буденщини, та здіймаємося на великанських крилах його Демона в безмежі всесвіта, — в безмежні всежиття. Він тому, головно він, репрезентує в музиці цей перехід від мінливих химер буденщини до монументальности вічного символа, якого в письменницькій творчости репрезентує Шекспір, а в плястиці Мікельанджельо.
Але між цими найглибшими символістами вселюдського мистецтв? — символи Бетховена здаються мені найправдивішими, найбільш живучими. У Шекспіра всюди, а в Італійця подекуди, пробивається односторінність їхньої епохи. На гордих вершинах монументального символа ставлять вони залюбки ідеали, що стояли головно етикою їхнього часу та їхнього найближчого окруження.
Ідеали всеможного, ренесансово деспотичного володарства. В Шекспіра — їх втілення — Макбет або Коріолян, Ричард III, або Марк Антон, — в Мікельанджеля Господь-Судія або Господь-Творець, Мойсей або Давид. Але найглибше єство тих і других знаменує ярко той світогляд, що в рівній мірі знаменував Цезара Борджію і Джіроляма Саванаролю, а саме: їх володарське, невмолиме, жорстоке:
Sic volo.
З того боку могутній аскетизм Мікельанджеля так само по свойому розумів траґіку вічної людини, як і питомим ладом розумів її королівський аристократизм Шекспіра. Для Мікельанджеля світ — це передовсім величавий образ всемогучого Господа, чи — там Все-Володаря, та його величаво творчих і дужих пророків. Все в нього має цю подавляючу своєю величю, надлюдську, сливе жорстоко могутню лінію, починаючи від обрисів його ангелів, а кінчаючи імпозантною величностю Петрового собору. — "Його Христос на «Страшному Суді» — каже один історик мистецтва — це не Христос евангелія, це бог пімсти та трівоги. І видко тут ангелів, святих та блаженних; але їхні співи наче приглушує розпачливий крик та голосіння проклятих Богом. Це не день прощення, це навіть не день справедливости, — а день гніву й кари". Це жагуче підкреслювання Господньої влади немає в Мікельанджеля нічого спільного з узкозорою богобоязкістю; воно навіть подекуди немає нічого спільного з реліґійною традицією,*) але зовсім не перешкаджає йому, поза тим Господнім Sic volo стати одним з наймогутніших представників блаженного земним життям Ренесансу. Воно лише детермінує в нього траґіку вічної людини в напрямі зависимості від надземних сил. Воно весь той видимий світ вкупі з його соборним життям й його вільною людиною робить тільки одною з форм істнування тої ґіґантної, всемогучої надземної сили. І тому Мікельанджело, не зважаючи на всю велич його ґіґантних символів — песиміст. Це найбільший траґік плястики, що дає нам почувати могутність Bce-Творця, але ж і нашу неміч проти нього. Такий же сам ґрандіозний песимізм у Шекспіра. Його світогляд, правда не сходиться в своїх останніх висновках зі світоглядом аскетизму, як світогляд Мікельанджеля зі світоглядом Саванароли. Безумовно аристократична мораль Анґлійця дивиться більше на Цезара Борджію, і тут наче треба шукати її джерела. Але цей ультра-володарський аристократизм Шекспірових героїв в ґрунті річи такий же безпомічний проти темних сил всесвіта, як і дужі грішники Мікельанджеля проти гнівного Егови. Юлій Цезарь і Коріолян, Антоній і Клеопатра, Ришард III. і Макбет, Лір та Тімон, Ромео і Юлія — вони всі, коли дивитись на етичний еманат їх траґічного стремління — страшливі черепи. Як одинокий позитивний наслідок лишається хиба тільки мелянхолійна свідомість геройського зусилля.
Ось і чому протиставляю я художницьким символам в творах Мікельанджеля та Шекспіра — цих двох, одиноко достойних попередників Бетховена — символи його творчости, і кажу, що ці художницькі символи Бетховена найправдивіші та найбільш живучі.
Бетховен чудово вражає в них могутньою свободою своєї художницькі думки. Його символ духово свобідніший, ніж символ Мікельанджеля, і свобідніший духово, ніж символ Шекспіра.
Бетховен правда, дитина ХVІІІ-ого віку, цього найчудовішого вільнодумця між віками людства. Природньо та наче самозрозуміле, що темою його найглибшого, найбільш вселюдського твору, — Третьої Сімфонії, тої невміручої Героїчної, — визвольна боротьба людини. Людини як такої, відвічної, страждущої, своїм стражданням святої людини. Не боротьба побідного бога або пяного своєю могутностю тітана проти людини, а боротьба цеї-ж людини проти демонів, що хотіли б її погубити. Ця божественна Еrоіса 1804 була спершу присвячена Бетховеном Наполєонові. У ньому добачав він зразу найкраще втілення цеї великанської боротьби геройської людини з стремліннями судьби, яка на його думку була найглибшим мотивом вселюдського істнування. Але коли Бетховен почув, що Наполєон проголосив себе цісарем, він роздер заголовний лист з присвятою, та сказав при цьому "Й він — тільки звичайна людина!" Ось і чому мені щераз хочеться вказати на цю непорочність його визвольного символу в протиставленню до еґоістичної боротьби володарської людини у Шекспіра.
Не про царський престол та царський вінець тут річ, а про блаженність визволеної стражданням душі, визволеного стражданням людства. Бетховенова людина страждає тим глибше, чим жагучіше бажається їй загальної, всесвітної блаженности, і тому з найвищих вершків його творчости, з останніх хорів його великого заповіту, його Девятої Сімфонії звучить безсмертне:
Seid umschlungen Millionen,
Diesen Kuss der ganzen Welt...!
Усе той блаженний цілунок радости на устах здобутого, горесно, болючо здобутого життя — найвищий ідеал Бетховена... Він тому поза цілу потрясаючу траґіку його образів боротьби за істнування такий же вдохновений надземною блаженністю оптиміст як Данте Аліджієрі. В нього-ж, як і в Данта, є ці безконечні обрії, які можна означити тільки словами: земля і небо, ад і рай. Бетховен саме тому такий великий, такий ніким незрівняний, що його оптимізм, віра в щасливе і вщасливлююче людство випливає не з солодкавого романтичного захвату, не з вузької художницької доктрини, а з глибин його траґічної, страждущої душі духовости, що своєю нескінченістю та необмеженостю вражає нас величавим подихом вічности. Хто з нас, спитаймо, обняв його ідеї вповні, зрозумів його в найглибших глибинах — слухаючи його вперше? Хто з нас, в прірвах його Девятої, не боровся з цими звуками, мов Яков з ангелом, хто з нас не блукав в надземній мрії стрівожений їх демонічними просторами та болюче незбагненими глибинами, — і хто з нас не добачував тут, повний творчої блаженности, перших промінів небосяжного провідного символу?
Він мучить, як Голгофа, і вщасливлює він, як Воскресення.
Його Missa solemnis (1818–1822) велить нам почувати здобуте страждущою душею небо, вщасливлючий подих Все-Творця та Божу безсмертність всесвіта так невимовно глибоко, солодко, захоплююче, — що можна її слухати тільки зі зложеними руками, в німій святій молитві, крізь сльози, якими плачуть тільки ангели. Декілька таких хвилин неземного захвату сотворив і Бах, має їх і Гайдн, і не бракує їх і в Шумана. Але найвеличавіше являються вони у Бетховена, бо тут вони являються всі на обрію всесвіта. Бетховеновий всесвіт ніколи не самотній, ніколи в ньому не почувається тої мрійної Бахової погоди, яка тому така мрійна, що далека від людини й її життя. Бетховен володіє масами, гуртами, безлічами. Його хори, його сімфонії такі знаменні для нього, як сплетені тіла в Мікельанджеля й масові сцени в Шекспіра. Що це за нечувані, чудові своєю просто містичною таємностю хори! Які це сливе непроглядні лєґіони звуків!
Коли б пливучі в небі хмари ожили та пошепки розмовляли б між собою про те, що бачили в світі, то цей шепіт їх так вразивби душу, як хори Бетховена. А иноді здається, що в тих його хорах закляті на віки шаління всіх орканів, вітрів, голосіння та скарги цілих поколінь, народів, або блаженні співи тріюмфуючого людства, або торжествуючої пісні херувимів. Ми в Бетховена — між землею а небом, адом а раєм, ми почуваємо тут хвилі вселюдського життя на обрію всесвіта, всеістнування.
В нього одного.
Моцарт являється ґеніяльним мистцем одної, давно прогомонілої епохи, а Ріхард Ваґнер — великим фантастом, коли зважити цю вселюдську прикмету в творчости Бетховена. Бетховеновий кождий твір — це передусім пережиття, обявління душі, символ, а щойно в другій лінії — музичний опус. Його "фіделіо" — його "Бій під Вітторією" — і "Атенські руїни", — його "Христос на Оливній горі" — (з цим чудно таємним хором жовнярів, коло Спасителя), його всі увертюри та сонати, концерти, балєти та пісні ("Mignon") — це все монументи непереможно живучого духа — його Прометеєва туга за визволенням, яка відводить його в найдальшу далечінь від усього, що є ярмом та деспотією. З цього боку він такий-ж великий учитель людства та його провідник, як і з погляду на цю траґіку свойого особистого життя, темні крила якої хмарили йому життьовий шлях від найраньшої молодости до останніх днів, а проте не в силі були ніколи закрити перед його поглядом сонця визволення, що так могутньо сходить в його Третій та Девятій Сімфонії. В незавидних матеріяльних обставинах, шукана та визискана жертва злих та ворожих йому людей, не піддержуваний ніким — ні братом, ні приятелем, ні спорідненим душею союзником творчого стремління — Бетховен не проклинає життя, а поконує його. Він доживає до того, що знатні художники — як К.М. Вебер у своїй зависти просто ворожо ставляться до нього, що навіть великий Олімпієць, сам Ґете, не в силі зрозуміти та оцінити як слід його творчого стремління, — а проте Бетховен не проклинає життя, а поконує його. Де далі його жорстокого життя — самота його більшає, стає його мукою та судьбою, велить йому почувати цілу страшну студінь цих останніх вершин творчого духа, про які Мікельанджельо каже, що з їх просторів повертають тільки вибрані Богом.
Але в Мікельанджеля були могутні покровителі його творчої праці, і була в нього та чудова подруга його душі, Вітторія Кольонна. Злорадний демон Бетховенової життьової недолі відбирає у нього врешті його найдорожче, його одиноке:
Відбирає у твірця девяти сімфоній — слух. — "До роспуки приводило все мене — каже він раз в одній зі своїх сповідей. — Мало бракувало, а я був би погубив себе, та це моє горесне, нещасне життя. Тільки вона — творчість — здержувала мене від цього.
Ах — мені так важко було покинути цей світ, ще заки я доконав цього всього, що поклав собі завданням. Так страшно важко. І все наново я вставав, і все наново кровавив я душу..."
Хто тому почне дивуватися величі видвигненого ним твору?
У ньому-ж є два найглибші символи людства:
Бурхлива вічність боротьби, та радісна невмиручість героїв.
*) "О — цей безбожний єретик!" — каже раз про нього Петро Аретіно. О. Г.
[Воля, 07.01.1921]
09.01.1921