Антін Крушельницький: Як промовить земля... (Розділ з повісти наших днів.) Київ—Відень—Львів. Наклад Литературного Інститута 1920.
Ми, Українці, з одного боку дуже щастливий народ: Нам чудово легко і цілком не страшно хапатися при кождій нагоді та з позавидування гідною безжурностю за те, що у других, культурніших, ніж ми, народів стало просто символом ніколи справді неодоліємого труду:
За письменницьку творчість.
Ось спитаймо: хто в нас не писав ліричних віршів? Всі в нас писали ліричні вірші, шановний читачу. Від ґімназійного студентика аж ген до професора університета, від мужика аж до пана посла — всі це потрафили, потрафляють та ще довго потрафлятимуть. Це лишень в других, не таких як ми щасливих народів, потрібує несправний педант в стилю Гайнріха Гайне иноді трьох цілих тижнів, щоб викінчити як слід — чотирострічкову віршу. У нас, хвалити Бога, йнакше. Ставляємо на чолі вірша вражаюче "Ой", — в середину беремо як випробуваних союзників зозулечку, лебедів, сірі гуси, а хочби й чорних воронів, стаємо з ними голосити під обовязковий шум осіннього вітра після щасливо римуючогося шабльону про обовязково пропащі мрії — надії, — і — український ліричний вірш готов. Ні, добродію Гайне, наші студентики та професори університету, наші мужіки та посли навіть на виготовлення цілих збірок із циклю "Ой" — не потрібують трьох тижнів. І не потрібують їх ні наші епіки ні оповідачі, ні романисти ні драматурґи. Як сказано:
— Ми з цього боку одиноко щасливий народ.
Це тільки неспосібний дивак в роді Оттона Людвіха писав колись чудацькі слова: Вчора серце мені стиснула страшна гадка: я почув, що мій дух ніколи не вичерпає, ніколи не перемінить в простори відтворенного життя темних глибин цієї драми. І тепер мені слід, ні — мені конче треба виїхати звідси, утекти десь на край світа, — бо ціла моя хата являється мені сьогодні звалищем руїн..." Так великий Німець, а наш щасливий драматурґ инакше. Його не морозить жадна страшна гадка; він поза рідну каварню не виїзджає нікуди, ні не думає втікати на край світа, він, вернувши спокійно з кавярні, пише опус на десять, двадцять або сто драматичних картин, посилає це в редакцію і жде спокійно надруковання і гонорару.
І це тільки той неморальний, наскрізь нездоровий духом Золя ішов ще досвіта на ринок міста, як що йому треба було списати ярмарочне життя, числив з орґанами влади точно, кільки наживи звезено було того дня в місто, та слідив за тим, який був запах і краска і вигляд звезеної ярини перед, а який після сходу сонця, — які були одяги, темпераменти і слова їх продавців, і що відмічувало тих, що в них купували. А Фльобер, який два довгі роки найстрогійшим науковим методом досліджує дієвий терен задуманого роману? А Мережковський, якого робітня підчас праці над найдрібнійшим оповіданням виглядає мов книгарня?
Так у великих народів світа.
А в нас?
Погляньмо ось на одну з наших найновіших романових спроб, на повість "Як промовить земля" Антона Крушельницького.
Ми забудьмо притім те, що це той сам проф. Антін Крушельницький, за якого соромно безідейну великодну статтю "Христос Воскрес"*) — українському народові можнаб хиба тільки особисто прохати прощення в праведного Назарея, бо як щоб сьогодні кождий народ вітав воскресшого Христа таким нетямущим словом, то не знаю, в чім тоді ріжниця між нами а чернею Варавого плєбсу. І забудьмо при тім, що це колишній автор драми "Трівога" — цього письменицького трупа, від якого головно сьогодні дише всіми гниллями ґанґринної пшибишевщини та всіми міязмами коломийсько-провінціонального бодлєризма. Та забудьмо ми, що це той Крушельницький, що написав оповідання "Пролєтарі" — цю низку вайлувато грубої, до розпуки однозначної, як регіт, безпардонної еротики, від якої пересічний читач відвернеться з обидженням, інтеліґентнійший циник з несмаком естета, а навіть екранний сатаніст марки Пелядан і Люранс з погордою до автора за те, що в нього не демонідон шаліючої змисловости опанує читача, а зачаджують його тільки душливі ноти дешевої проституції. Як сказано:
Забудьмо це.
Правда, — воно трудно не сказати притім, що така духовість, яку виявили "Пролєтарі" — та "Трівога" — можлива була тільки в людини, якої найвизначнійшим психічним рисом є несамостійність думки. І можлива є така, виключно зовнішними ментами формована духовість тільки на почві такої психічної орґанізації, яка на ці зовнішні впливи не реаґує з глибин якогось одного, власного світогляду, а тільки з довільними відрухами кождочасного настрою:
Цього псевдотворчого настрою, або краще, цеї блаженної настроєвости, яка ще так дуже недавно, санкціонувала в письменстві та в малярстві всякого рода безхарактерність, безідейність та псевдо-художницьку безжурність, як останній висказ модернього художництва.
Тепер-ж спитаймо:
А тут? В повісті "Як промовить земля..."? Чи й тутки ще стрінемся тільки з безхарактерною, безідейною, псевдохудожницько безжурною настроєвістю?
Адже з часу, як Пшибишевські і Арцібашеви проголосили банкрот всякої полової моралі Hominis Sapientis, а Петер Альтенберґ і Герман Бар розбавлювали знуджений світ першого десятиліття XX. в. хамелєонством кумедного атома, званого ідеєю, — перейшла над культурним світом всеперецінююча війна. Ця велика війна навела немилосерну погубу на всяку політичну і громадянську настроєвість, видвигнула на верхівя влади світом ще раз людей желізної волі і желізно незворушимих світоглядів, людей з ясно означеними цілями та ясно означеними дорогами до них, здемаскувала безоглядно всяку брехню та всяку хитру кокетерію і навчила людей ще раз:
Страшної серіозности.
Але що нас, щасливих Українців, обходить культурний переворот в Европі? Як що ми лірики, то ми ось і далі виспівуємо собі безжурне "Ой" — з випробуваним штафажом народної пісні, а як що хочемо оповідати, то ми ще й тепер пишемо: "Як промовить земля" Антона Крушельницького:
Чудово безідейно, чудово безхарактерно, чудово безжурно. — Нічого не забули, та нічого не привчились — сказавби й про нас глумливо Наполєон.
Бо і якуж ідею, що розумне, путнє та тямуще мав Крушельницький на оці, пишучи від 1919 до 1920 отсей "розділ повісти наших днів"? Наголовок, правда, многонадійний. Він навіть прегарний. Це, одним словом, чудовий наголовок. Як промовить земля — скільки незбагненого змісту в цих трьох словах! Та щож, — на жаль — на великий жаль — незбагнений зміст кінчається таки — з наголовком. З хвилею, як автор стає оповідати, многонадійні овиди, видвигнені ніби на показ наголовком :— стають щораз блідші, а де-далі в оповідання, — щезають без сліду. Цей розділ повісти наших днів, наших важких-преважких на життьовий зміст днів, не має властиве — жадного змісту. Те, що тут бачиться, дасться висказати одним — одиноким реченням:
Доктор Сапрун і доктор Заячківський їдуть купувати село Круковичі.
Від початкової сторони 7-ої аж ген до кінцевої сторінки 149-ої — ці оба докторі їдуть. Вони їдуть насамперед до пароха Савчинського, де дізнаються на біду, що Лапчинський, власник Крукович, може кому иншому продати Круковичі. Так добивається читач до сторони 18-ої. Звідси до стор. 36-ої — ведика павза: оба докторі спочивають у о. Савчинського. Впиваються мріями про те, як вони стануть поміщиками, трохи дебатують, пригадують собі початки їхньої життьової карієри, — і так минає час до хвилі, де вони на стор. 37-ій знову стають їхати:
Тепер вони їдуть до Крукович.
Так вони їдуть до стор. 54-ої, — причім фактично діється ще тільки одно: на стор. 45-ій присідається до них Жид і їде з ними. Не заставши власника Кpyкович в селі, оба докторі всеж таки не зражуються і їдуть далі: спершу до адміністратора, а потому до ліса, і так на балакачці та мрінню минає час до стор. 80-ої. Після того їдуть вони до Стрия, на що потрібують часу аж до 115-ої — а приїхавши тутки забивають час аж до стор. 133-ої балакачкою, мрінням та споминами про московську інвазію та українську революцію. Щойно від стор. 134-ої до кінця, — це є на не цілих сімнадцяти сторінках, розграється щось в роді акції в справі купна села, але й це вповні задармо, бо на самім кінці дізнаємося, що село вже таки — продане — і "приятелі попадали як приголомшені на свої лавки."
Після цього — доктор Сапрун і доктор Заячківський, як модерні Агасвери — їдуть очевидно далі, лишаючи в читача одно велике питання:
— Яку ідею, що розумне, путнє, та тямуще мав Крушельницький на оці, розмалювуючи цілий божий рік отсю безцільну дорогу обох докторів до Крукович та до Стрия і в околицю, — та чому це все назване так несказано хитро:
— Як промовить земля?
Я кажу: несказано хитро. Бо хиба це не аби як хитро на такий безмістний тричі неважний, тричі байдужний зміст класти наголовок: Як промовить земля? Де і коли тутки промовляє земля? Де, хто тут репрезентантом і защитником цеї рідної землі? Невидимий Лапчинський? Ні — Лапчинський це який хорий дивак який українську землю продає — принайменше таке чується — в польські руки. Так може один з докторів? Ні — бо так, як їх Крушельницький зображує, це характери такі безідейні, такі нужденні, такі, одним словом, подлі, що читачеві аж сором за цю їх подлість в повісти з "наших днів". Воно властиве виходилоби, що Сапрун і Заячківський хочуть купити Круковичі на те, щоб не дати їх в польські руки (хоч і так осталаби неоправдана подлість Лапчинського.) Це може і в такім скелетно беззмістнім зображенню, як у Крушельницького сталоб кінець кінців основою якоїсь іденної цілости та якогось путнього дійства. Але хибаж цей справді ідейний момент їм в голові? У них з самого початку, ще як вони ночують у о. Савчиньського — одно на думці: мізерне, нужденне, одним словом, подле:
— Що вони — будучі дідичі. Що цим докторам судьба землі та судьба народа?
"Дідич!... Чарівне слово ! — мріє доктор Заячківський. — Власник великої земельної посілости! Він, молодий Українець! Свій дідич!" (ст. 24.)
А ще краще, значить — ще нужденнійше, мріє шановний "свій дідич" пан доктор Сапрун:
— Він Сапрун певен того, що витисне з неї (sc. з землі) все, що тільки зможе, а зможе він її здорово потиснути, — на це вже в нього досвід. Сам ліс! Сто морґів — це не дрібничка.
Що? Заборонять вирубати цілих сто морґів? Плян зрубу? ... Ха, ха, ха!
А від когож це залежить? Староство? Намісництво? А нехай би до міністерства пішло! Ну, ну! Він хотів би побачити таку людину, що її не зігнулоб десять морґів ліса! А тих останніх, девятьдесять, проданих у відповідну пору, за стодевятьдесять, за тричі по стодевятьдесять, стане, в порівнанні із розкладом вирубу, на сорок літ.
Раціональна лісова господарка? Винищування лісів? Вплив на климат? — Казки для дітей!
А при тому амбіция: дідич! Два-три роки початкової праці і він — дідич! А що далі буде? Одкриваються широкі вигляди — можна буде посягти рукою по таку силу й таке значіння, про яке і внукам ледви чи могло снитися!
І тут —
Сапрун нараз почув приплив крови до лиця. Заспокоїло його те, що лежав потемки. Ніхто не бачив його думки, його сорому..."
Ну — чогоже так доктор засоромився, спитаймо?
А це того, що він — син ризника!
Психольоґія пана Крушельницького просто неоцінна: ось цей доктор Сапрун, в якого ні сліду сорому за такий, скажімо, земельний злочин, як вирубання соток морґів рідного ліса, в цього самого чоловіка наливається лице соромом за те, що він син — різника! Оттого цей герой повісти "наших днів" — соромиться!
Та на щастє:
...Після першого вибуху (сорому), він почав відзискувати певність себе: небіщик тато в могилі (!) Тепер є на світі тільки доктор прав Сапрун і його брати, студенти університету й ґімназії, теж доктори в будучому.
Доктор Сапрун їде купувати маєток. І він гідно до свого становища прийде й пімнеться про своє місце в громадському й урядовому житті. Дідич з Галичини — з Покуття... Доктор Сапрун...
Усміхався щасливо до своїх мрій, пускав свої думки в погоню за своїм щастям..."
Значить, — одно-одиноке, що гризе Сапруна, а притім і шановного д. автора, що до цілої справи з землею, це те, щоб світ, крий Боже, не дізнався, що доктор Сапрун — син різника. Момент — кумедний собою не тільки тому, що він являється в повісти з ХХ-ого віку, після перетворюючої великої війни, яка справді видвигнула на головний овид світової свідомости все те, що було досі нехтованим робучим станом, а й кумедне тим, що вводить його в повість не якась сентиментальна, не відаюча світа, Марлітт або Ехструт, а — пан Крушельницький, бувший міністер вільної Республики України. Але в цього його доктора Сапруна взагалі такі невідповідально дітвацькі мрії, що читачеві згодом приходить з цього "героя" таки здорово, та проте дуже гірко реготати. Ось ще один зразець: (ст. 138/8)
...Я тобі кажу, — озивається він раз до доктіра Заячківського — що я народився що найменше десять літ запізно. Як би я війну зачинав був з сяким таким грошом, я мавби вже сьогодні міліон. А то ще довго прийдеться намозолитись.
— І на що тобі так того міліона?
— Чи ти думаєш, — мовить Сапрун, прижмурюючи очі — що я так уже зовсім не можу мати своїх амбіцій? Я, думаєш, не хочу відограти своєї ролі в повіті? Як у мене буде міліончик у кишені, тоді я зможу сказати, що повіт мій. Я буду трясти ним.
Потім я схочу стати послом. Ти можеж собі уявити, скільки я міг би зробити, маючи гроші, при свій енерґії й підприємчивости? Це вже моя амбіція й від неї я не відступлю.
— Хто-ж тебе буде вибирати при загальному голосуванні?
— Питаєш? Той кого куплю і шшлю працювати для себе. Чи ти думаєш, що на мене уже тепер не працюють?
— Ну — і вийдеш послом? Можеш і без того вийти, як схочеш робити між народом! Щож далі?
— Далі?... Оженюся. Візьму собі жінку... Будуть мені ще заздрити... —
Справді — sancta simplicitas!
А ще цікавіше, як на одному місці читається:
Я дивлюся так на справу: життя поводилося зо мною безмилосерно, безпощадно, підло! (та бо деж — доктор Сапрун — син різника!) А я йому відплачу! Може не так безоглядно, певна річ (sic!), що й не так підло, але як тут і там заплачу тою-ж монетою — га! Не буду сивіти з тої причин! (ст. 100)
Правильно — доктор Сапрун не має сивіти з тої причини, як прийдеться суспільству оцінювати такі злочинні своєю безпутностю, своїм безрозумом, своєю просто страшливою безідейностю як він. Для ньогож ідейно-патріотичний момент — брехлива фраза, бо у попаді коло Стрия він:
— Сам собі дивувався, як зручно складається йому патріотично-філянтропійна розмова. Але чим далі балакав, тим більш вірив у правду своїх слів — (ст. 145).
Значить: сам собі дивувався, що він так гладко потрафить на патріотичний лад брехати! І тутка Крушельницький сам власнісінькою рукою зводить не тільки характер головного героя, але й цілу — sit venia verbo — фабулу свойого романа до повного абсурда, бо коли цей доктор Сапрун і його поневоленний хвіст Заячківський самі признаються до того, що народній момент — для них тільки брехлива фраза, то що нас тоді обходить ціла ґешефтярська біганина цих двох брехунів? Безсоромних продавців своєї і народньої чести, цих безоглядних, на всяку подлоту готових воєнних потайних торговців і ошуканців — чим для нас тоді, питаю, їхня мандрівка за Круковичами?
Ця безхарактерна пара міняйлів — це докторі? Це репрезентанти української інтеліґенції з днів великої визвольної доби? Хто? Цей Сапрун? Цей Заячківський, що мало під землю не западає з сорому, як до нього на двірці український курат стає по український говорити про українські діла?
— Ось яка ми нація! думає (п. Заячківський). Замісць того, що б розвести свобідну розмову і сказати свій погляд, він (З.) тремтів при кожному гострішому слові, при кожній вільніщій думці і ждав, як спасення, що б його хто визволив від тої патріотичної розмови.
Так, справді — добре йому нагадав Сапрун. Він їде купувати маєток, їде робити гроші, а такому не вільно бути патріотом (ст. 133).
І завдяки цій моральній чахотці бачимо таке, що в часі, де поети і письменники в Західній Европі в найчудовійший спосіб з'ображують боротьбу за рідну землю, то наш своєрідний письменник рік праці жертвує на те, що б стилем третьорядних репортерських хронік, (— бо з письменницьким стилем стиль пана Крушельницького нічо спільного не має, —) розповідати нам, як то своєрідні міняйли та ганделеси ради нечувано безглузних амбіцій, міліончика та майбутнього дідицтва неба рідного і землі рідної відріклися би, що-б тільки досягнути свойого. Але цей малюнок в Крушельницького не — сатира, не обжалування, не протест, ні, в нього це силою якоїсь непонятної для читача короткозорости та безжурности — щось трохи не гідне наслідування, бо на кожній сторінці так і слідно, з яким він захопленням передає нам люто — сатрапні тиради Сапруна, та як дуже хотілося би Крушельницькому зробити з Сапруна модерного героя України!
Тимто й таке страшно нецікаве, байдуже, просто недоладне це все, що Крушельницький дає воєнними картинами. Бо передовсім ці воєнні картини тому в його повісті не мають жадної фактичної вартости, і взагалі не є тут з жадного боку оправдані, що хитрий автор не велить їм розграватися перед нами як безпосередній, строго до повісти належачій дійсности, — тоді вони щойно були б оправдані, — а лишень посередно, це є, — дорогою настроєвих споминів та принагідних оповіданнів третих осіб, зза чого 3/4 цілого роману можна сміло счеркнути, бо льоґічна, цілим культурним світом прийнята техніка повісти допускає як зміст оповідання тільке те, що акцію не двозначно і енерґійно веде наперед. А в Крушельницького як раз навпаки:
Тут все один крок наперед, а десять взад.
Адже такою технікою можна писати роман в безкрай тому, що після вподоби автора кожда дієва особа стане про щось любе своїй душі балакати, одна про війну, друга про господарку, третя про мінерали, а четверта про іхтіозаврів, — доберуть опісля такий чудовий наголовок як "наголовок" цеї повісти — і роман не за рік, а таки за кілька місяців готов!
А зрештою: чого нам лякатися війни, як Заячківські і Сапруни стораз гірші вороги громадянства, як Мадяри і Москалі? Чи подумав Крушельницький над цим, що з його сентиментально-солодкавого ридання над нищеним ґранатами лісом (оповідання побережника) читач регоче достоту так, як зі сліз крокодиля, бо даруйте, шановний авторе, — чим же ґранати гірші від Сапруна, який хоче прецінь вирубати трохи не весь ліс?!
А до чого це розмальовування офензиви Керенського та часів революції, коли після того "доктор" Заячківський трясе ногами з страху, як почує на двірци українське слово, і не гнівається цілком, як доктор Сапрун гукає на нього, як на лакея? А до чого ці безконечні грішно нецікаві спомини з дитинних літ Заячківського? Що вони поясняють? Що вони велять нам розуміти? А до чого ця безконечна подорож желізницею до Стрия, якої опис більше томить читача, ніж найстрашніша воєнна кварантанна, головно завдяки цим репортерським описам автора, яких невибагливість просто подивляти б:
— А на підлогах така сила нехарі, огризків, останків їди, харкотіння і вошей (sic!), що треба замикати очі, як проходиш, щоб не вивернуло кишок."
В Дебречині пережив страшний момент! Їх ваґон причепили на останніх рейках до товарового потягу, що віз виселенців. Підозрівали їх, що можуть бути заражені холєрою.
Кварантанна! Страшне слово!
А ще, як побачили тих нещасних виселенців, як увійшли в розмову з ними — вся гроза положення станула їм перед очима.
Кинувся сюди-туди — собі він зміг помогти; — нещасні виселенці лишилися на дальшу нужду!
Ось і чому сказав я з самого початку:
Ми, Українці, щасливий народ.
В культурних народів пишуть Барбюсси на руінах страшної війни вражниче "La feu" —, пишуть Ляцки чудове: "Dеr Мensсh іst gut" — пишуть Дюамлі захоплюючі своєю глибиною: "Vie des Martyrs" — а в нас, Українців, яким треба саме тепер, пильніше, як коли доказувати світові, що ми спосібний, до найкращої культурної творчости зрілий народ, в нас пишуть Крушельницькі:
— Як промовить земля.
Невідповідально безідейно, невідповідально безхарактерно, невідповідально безжурно.
Ще все так ось, як за часів блаженної пшибишевщини фантазувалося грубі еротичні настрої і настрійці, щоб розірвати а не стомити надто серіозною гадкою ні себе, ні лінивого читача. Ця галицька бляґа, про яку колись з таким наболілим докором говорив Іван Франко — не вимерла. Вона тільки змінила накладні і наголовки.
Страшна серіозність, що їй війна десь так в Европі ще раз вчила людей — не для нас. І не треба нам нічого знати про желізні своєю духовою силою та незрушимостю характери та душі, ведучі десь там в Европі народів в нове життя.
Нам вистануть Заячківські і Сапруни. І скажуть нам за це наші блаженні поети, як пан Сапрун, маючи на собі пятнадцять сорочок, мило продавав, як він збивав міліончик, як він може став послом і як він десь на кінець щасливо оженився.
Так. — Ти-же, український народе, знай кого тобі винувати за те, що в тебе ще багато, дуже багато темряви.
*) Явилася в "На переломі" ч. 4—5 за редакції поета О. Олеся.
[Воля, 07.08.1920]
07.08.1920