... А стіни ти в тим покою, в тим дзальоні, мальовані червоно гий кров*)... А від самої стелі аж до підлоги на них золоті паси, єден коло єдного, аж за вочи бере... Єн', що від тих стін, тай від червоних кресел тай від смерек під вікнами в тим покою ти все темно, навіть і в день... Бувало на дворі сонічко світе, аж лиск, а там ти темно... Єноді вже добре на полуднє йде, а там ти так гий вечір... Та й як прийти єноді з надвору туди, то так за вочи вхопить, що не видиш спершу нічого... То й мені там страшно часом й ногов станути, аби чого, крий мі Боже, не втрутити... А вже за нічо ми так не лєк, як за ту якус дорогу посуду, за ту єнтрурийцку вазу...
І тутки Рузя з ледви помітним виразом журби у великих, лагідних очах, урвала і замовклі. Її дрібні, хоч тут і там вже мозолями порисовані руки перестали на хвилю звивати у вінок нарвані квітки, Рузя піднесла голову і вдивилася задумана в далечінь, наче забуваючи про лежачу в траві проти неї подругу Гасю, до якої й прийшла сьогоднішньої неділі з Раневич, де від року служила у ксьондза. Гася так само мала пятьнайцять літ як вона, була сиротою, служила як Рузя і доводилася їй в рідному селі одинокою дружною душею після того, як Рузині опікуни помандрували з Глухівця до Америки, а її раневицький піп прийняв на службу. І коли тільки прийшла весна, і не йшов дощ, а їмость дозволила Рузі відійти, то вона вбиралася в дрібно складану мальованку, в зелений ґорсет і білу хустку з блакитними квітами, надягала на шию три шнурки блискучих як срібло склянних пацьорок і оперезана червоною крайкою поспішала зараз з обіда в рідне село. Ніхто там, правда, у цім Глухівці не ждав її з гостиною. Тільки й всього от, що посиділа з Гасею на полі в траві, назбирала квіток та поговорила. Та проте Рузя так і ждала, щоб побачити глуховецькі поля, глуховецький ліс, глуховецьке небо та глуховецькі хати. Иноді вони аж снилися їй, і вона тоді, дожидаючи дня, не спала до рана.
Так було й сьогодні.
Посідали собі коло желізничого шляху в траву на вигоні, де Гася пасла господарські корови; Рузя звивала з нарваних ніжних квітів першого літа красивий віночок, випробовуючи час до часу його вдалість на головці Гасі, а Гася лежала проти неї, підперши личко обома руками та пильно вдивлялася в зручні рухи Рузіних рук. Ясними полями ген докола тихо зеленіли і дозрівали перші хліби, повні срібно-блакітних, та сірозелених сяєв, стелилися тут і там чорним шовком свіжо з'ораної землі та хвилювалися рівно і велично зеленими океанами розкішно розцвілої трави. Десь високо, наче ген під срібними облаками прозорого як скло неба дзвенів ніжно і солодко жайворонок; проміння сонця ставало щораз більш золотавим та сонливим, а далеко мріючий обрій вгортала сріблиста імла.
— Такий той воздух солодкий гий мід — озвалася мимоволі Рузя, віддихаючи з отвореними устами повною грудю.
— То з конічини так, — відказала Гася.
Хвилину вони мовчали обі, та дихали глибоко, жадливо. Недалеко неслося легке гудіння телєґрафних стовпів, здіймаючихся рівними, високими рядами над желізничим шляхом, який вилискував до сонця гладкими, мов в безкрай ідучими шинами.
Сиґналовий дзвінок недалеко стоячої будки вдарив два рази.
— Піде колія! — І Рузя, повна радісного жадання в очах, хотіла піднестися, але Гася обгорнула руками її ноги і не дала.
— Нє, Рузечко, не піде ще, ади ще вехтір рампи не опустив — вмовляла вона гостю. Два рази ще сиґнали вдаруть, і аж потім піде. Почкай, я зараз заверну мої корови, бо вони в чужій конічині, а ти будеш казати далі за ту посуду в ксьондза... Та чо вона така дорога, та як вона виглядає та ваза?
Миттю завернувши дві красі корови, Гася вернула і поглядом теплого благання гляділа в личко Рузі, а Рузя знову взялась до початого віночка і говорила з відтінком легкого смутку в голосі:
— Ба — вона тому така дорога, казали єґомость, що такої як вона вже не купе ніде, аби й цілий світ сходив, і аби сотки платив, дівонько... Тай вже їй буде до тисяч літ або і більше, — ци чулас таке? Ще за Їсусечка світого такі вази робили, казали єґомость, тай з того часу сі та ваза й лишила... Дес є такий край, що сі називає Ентруря, а в тім краю є такі старі гроби з перед соток літ, а із тих гробів добувають такі вази гий та єґомостева...
— З гробів?
В очах вслуханої Гасі майнула тремтюча блискавка ляку, а Рузя говорила:
— Та ніби з гробів... Або хиба я, дурна, годна знати правду? Що кажуть, тото й знаю, і то не дослухаєш як треба, бо все за роботою... Але то, що ти ту кажу, том чула добре тай від самого єґомості... І по правді сказати — тота посуда хиба єн вмерлому в гріб здалася... І дзбан то й не дзбан, і ніби на то, аби пити з нього, й ніби нє, а таке чорне гий коли з вугля, єн червоні образки на ним розмальовані, ніби якіс світі, а ніби жомнєри, в желізі та з піков гий світий Юр... То як я бувало роблю в тім покою поридок, і нікого там нема єн я і тихо всягде і темно так, як єм ти то повідала, то мене все бере лєк перед тов посудов гий перед в'опиром, а воно дивитьсі на мене з кута гий коля чорна голова з червоними зубами, бо ті образки по самій середині...
І знову Рузя наче болюче пригноблена спомином про темний покій та це чудне страхіття в ньому раптом і глибоко зітхнувши піднесла ніжну головку і поволі повела поглядом довкруги. Над їх головами ставав круг сонця помітно більший і сяяв так лагідно, що можно було дивитися в нього не прищулюючи очей. А срібна імла ген на видноколі розстелювалася щораз глибше і ставала блакитною і лягала мовчазними опонами на все довкола. На будці-ж ударив сиґналовий дзвінок чотирі рази, а будник замкнув рампу.
— Чуєш? То колія.
Зразу кидаючи все з рук припала Гася до землі, притулила до неї вухо та слухала з півотвореними устами ритмічне гудіння, яке потрясало землею під важким напором їдучого далеко поспішного поїзду, а Рузя встала раптом, струснула швидко квітки з рожевої запасочки та не зупиняючися ні разу стала бігти аж гет до телєґрафних стовпів.
— Рузю, почкай, Рузю!
Слід в слід за Рузею, гостріш і нестримним рухом випущеної стріли неслася Гася, а з ними по обох боках желізничої дороги бігли й другі хлопці та дівчата, що пасли поблизько товар. Перед самою рампою норовилися коні зупинених підвод, яких фірмани на силу здержували, лаючися на весь голос, а будник стояв на своїм місці випростований як жовнір, тримаючи в руках червоно-білу таблицю.
Поїзд наближався.
Спершу затремтіли на обрії важкі хвилі срібно-сірого диму і залунав довгий протяжний свист. А опісля, минувши в одну мить великий закрут дороги чудово вигнутим півкругом, поїзд у цілій своїй величині вїхав на рівний шлях, викидуючи повний кипучої скорости з могутньо здвигненої льокомотиви ґейзери білої пари та приглушуючи своїм велитенським віддихом все довкола. Хвилі диму і пари бухали, свистіли і шипіли, колеса котились з гуркотом, ударами і гуком, дзвонили з гомоном і скреготанням розгойдані ланцюхи, заліза і скови, вдаряли розгомно одна об другу відмежуючі плити возів й ваґонів, тремтіли з легким дзвенькотом основи, стіни і дахи поїзду. Проміння сонця скакало невловимо скорою, болючо осліплюючою блискавкою від вікна до вікна, від одної металевої стіни до другої, пepебігало иноді одним горіючим зіґзаґом поздовж витягненого як шнур ряду блискучих вікон, — тут і там майнула голова, вітаюча рука або маюча хустина, але все те протягом трьох, а може тілько двох хвилин, бо не встигло оглушене ухо хоч щось почути, а осліплене око гаразд поглянути, — стіна останнього ваґону вже чорніла ген під лісом.
Поїзд переїхав.
Будник прикріпив червоно-білу таблицю на приписаному місці та повідчиняв рампи, підводи поїхали з голосним туркотом в свою дорогу, а цікавійші між дітьми вибігали на тор, та прикладали руку до горячих шин.
Дівчата стали вертатись.
— Атто чудасія, шепнула задихана Гася. А без Раневичі йде также, чуєш?
Рузя заперечила головою.
— А тепер говори далі. Ну та й що та чорна голова з червоними зубами?
Гася поклала голову в подолок Рузі і дивилася на ню жадливо питаючими очима. А Рузя, глянувши на сонце, взялася кінчати віночок тай говорила:
— Ба, — та то не жива голова, єн тота якас нтрурийцька ваза, як ти повідаю. Єн так мені часом дурній здається, шо то ніби голова, бо дуже-ж то сі бою, абим ту вазу не втрутила та крий Боже не збила... Ай, Господи, та вже я сі того страху наїм, щойно Бог Єден світий знає... А найгірше ми страх перед їмостев... Та бо як мі перший раз запровадили в той покій, в той дзальон, тай я мала там перший раз спрєтувати, то таке ми їмость вповіли, що ми ще лєк отту й коло тебе... "Няй ті Бог боронить, кажуть, абис ту яку шкоду зробила, аби що втрутила або збила, няй ті Бог боронить, кажуть... Як що зробиш, або зібєш, то будеш видіти що буде, кажуть... А за ту вазу то си найбільше памятай! Няй ті сам Бог заступить, якбис ю збила, єґомость би ти, не знаю, що зробили, кажуть... Штири роки бис мусіла в мене без ґрейцара служити за ту вазу, а що би ті єґомость так зробили, то бис виділа, кажуть... Бо ти ціла тільки не варта, що та ваза, знаєш? Ну, ци чулас таке?
Рузя зітхнула важко, зложила руки неворушно і похилала голову над Гасею, повна болючої задуми. А Гася раптом перестала бавитися пацьорками на шийці нахиленої Рузі, і занепокоєна її захмареним поглядом спитала:
— А ти може вже що зробила?
— Нє, відказала Рузя, єщем нічого, хвала Богу, не зробила, але раз то так'єм сі напудила, що ми востатна година приходила... А було то якос в суботу, бо в неділеньку, памятаю, мало бути панцтво з двора ніби на гостині... Ну тай-єсмо робили порядки на цілім попівстві, від самого рані, ще сонічко не зійшло, тай заки ще дали тої сирватки з бульбов... А мнов ти то вже так обертали, щом ти гет стуманіла. А йди ту, а марш там, та чо стоїш, та заступило ти вочи, тас удуріла, а ти непотрібе якіс — тай так цалий час, а я ти голодна, тай голова мі боліла, щом ледве жила... Ну тай якос встромили ми їмость в руки стирку тай сказали стирати порохи в дзальоні... Тай я пішла... Тай як я ти пішла тай там прийшла тай зачєлам роботу, том ти чос гий осліпла тай ніц ти не виджу тай ніц... Ци від тих червоних стін, ци від червоних кресел, ци від тих смерек — не знаю. Ен щом ти ніц невиділа тай ніц. Тай як'єм ти така пів-сліпа стирков обертала тай — єм сі там крутила, — том ти якос, Бог знає як, той столик зачіпила, на котрім стоєть та ваза, тай дивисі, тай той столик фу! тай упав...
— Господи!
Гася зірвалася на рівні ноги, неначеб ця дивна посуда саме тепер упала їй до ніг, але Рузя поклала з тихим усміхом собі її голову знову в подолок тай казала:
— Та не лєкайся так, дурна, та то вже минуло, тай так минуло, якби мі сам Господь світий сохранив перед тов каров у ксьондза... Бо як ти той столик впав, а з ним і те якес єнтрурийцке диво, то мене ти від голови аж до ніг перебіг такий мороз, гий колибим вже в замерзлій ріці дубіла... Щос єм ти хотіла крикнути на ціле попівство, але голосу ти в мене не було ні дрібки... Так, гий би цалі груди ланцами звязав... Тай дихнути не моглам ти, гий та миш під каменем... Тай чую ти, як серце з цілої сили бух-бух-бух... Ба — але як я ти сі зачинаю дивити, Господочку світий! — а ту ти ваза ціла гий була, бо на подушку впала...
— Пек-за-пек, пек-за-пек, дивувалася тихо Гася, а Рузя говорила далі:
— Тай як ти я ю цілу ввиділа, том ти сі так затрєсла, що мі смертевний піт облєв, тай зараз я ю піднєла тай так поставила як було, єн руки ми сі трєсли гий листєчко... І вжем ти не могла витримати ні єдної хвилі в тім дзальоні, єн вийшлам на ґанок, тай як-єм так вийшла, так-єм ти зачала плакати гий тоді, як вуйко з вуйнов їхали до Америки... Бігме, Гасю, три цалі роки вжем так не плакала... Так з того великого лєку... А як я ти так плакала, надійшли їмость зі шпіхлєра тай зараз до мене; — А ти чого плачеш, питають? А я ніц. А вни далі: Чуєш, каже, ти чого плачеш, питаю? А я знов ніц. А вни сі зараз взлостили, тай мене за плечі, тай мнов до стіни тай кричуть: Говори, кажуть, ти помийнице проклята, бо си патика на тебе возму — чого плачеш гий бахур? Вжесь щос змалювала, змалювалась щос — га? Говори зараз, зараз мені говори, чуєш? Тай раптом крикли: Єзус, Марйа, та вна певно вазу збила, — тай побігли до дзальону, а як увиділи, що ваза ціла тай сі вернули до мене, то мі два рази копнули за то, щом ніц не говорила...
На хвилину Рузя вмокла, задивлена неворушно в ту сторону на небозводі, де лежали Раневичі і знову важко зітхнула, мов бажала-б насолодити своє бідне стрівожене серце цілющими бальзамами рідних полей. Сонце вже схиляло свій могутній промінистий щит. Воздух ставав щораз свіжійший, а квіті і трави пахи гострійше і солодше. На облаках неба і найвищіх вершках далекого ліса червоніла ніжно як сяйво рож вечірна озара, десь далеко переливалися дззіночки жайворонків щораз ніжнійше, мов дзьобонілиб вони крізь солодкий сон, Ангел Вечора розстелював довкруги свої червонозолоті крила.
— Незадовго тай піду — промовила смутно Рузя.
А Гася обняла її і говорила:
— Не, не підеш... Аж сонічко ген ген зайде аж тогди та підеш, Рузечко. Поженем обі корови тай знов си підем коло хати твої вуйни... А той новий господар пошив ти стріху цавком на ново, тай фіртку нову вимайстрував — будеш видіти, як будемо туди йти... Але тепер ще нє, Рузечко, ади у мене ще трохи пирога для тебе. На, Рузечко, на... Тай той віночок сі на голову возми — почкай...
Мозчки поклала Гася сплетений віночок сидячій Рузі на голову, знязши з неї ту недільну хустку з голубі цвіти, вдивлялася хвилю в товаришку своїх дитинних літ, а потім стала перед нею як перед образом.
— Господи! Так теперки у тим віночку виглідаєш, гий світа Варвара мучениця — та чос так втихла, Рузунечко?
А Рузя не бралася ні до покладеного перед нею на червоній хустині пирога, ні глянула в мале зеркальце, тримане Гасею проти її головки, тільки дивилася в те місце на небосклоні, де лежали Раневичі.
— То так за ту якус вазу їмость, — говорила тихо знову, — а що би ми єґомость за ню зробили, то вже сама не знаю...
— А хиба єґомость не ліпші від їмости?
— А де вони ліпші, Гасечко... Наші єґомость такі гнівливі, що лєк, а як вони сі розгнівають, то ти кара Божа на цалий день тай на кождого христінина... Тогди вже їм єдно, ци то парубок ци дівка, ци хлоп ци баба, ця дитина ци старий чоловік... Вдаруть тай далі... Якос тут недавно дєк залізно задзвонив на відправу тай прийшов до них по ключі, — а дєк ти в нас до шістдесята літ вже має, тай дуже мизерний, бо сі дес строїв злим грибом тай з того часу все на черво хорий тай такий ти слабий гий муха... Ну тай він тогди прийшов тай просить ключів як завше. А єґомость ти до нього на цале подвірє: — То ти тепер приходиш, — кажуть, — ти, драбе старий, кажуть, ти тепер приходиш? То я маю на тебе чекати? А дєк ти щос хотів вповісти, але єґомость як ти сі замахнуть, тай гоп! дєка позауха... Тай раз, тай другий, тай третий, а дєк ти вже лежит на земли гий підкошений, бо він через то черю дуже-ж то слабонький... А єґомость ти до нього: Вставай, кажуть, ти пияку, вставай, не вдавай, щос упав без мене, то ті так горівка трутила, Господь ті так скарав, пияку... Тай якос сі дєк зволік тай гет аж за брамов обтер си кров з писка, а їмость ти з вікна до єґомості: Ходзь ту, каже, ходзь, не єритуй сі з тими хлопамі, каже, впив сі, каже, тай ще вдає, каже...
— Атто!
В сталево сірих очах Гасі зяснів раптом гнівливий блиск, а її руки стали нервозно рвати траву довкруги.
— Пек... За старого чоловіка гріх хочби й попови, а за слабого ще дужше... Атто ксьондз... А наш ти не вдарить, єн дуже захланний на гріш... А панич кожду дівку ґвавтує... Ганєковій Марисці зробив дитину, тай вона сі з тої ганьби повісила. Хіба ти не чула? А того великого вітру в вас не було?
Тутки Рузя стала слухати дуже пильно.
— Повісилася? Не знав, ци то дуже болить, як христіянин вішаєся?
А Гася стягнула гостро зарисовані брови і говорила чудно поважно:
— Казала баба Явдоха, що нема такої легкої смертоньки, як повіситися... Пробєш сі ножом, то дуже болить, тай кровця дуже йде тай дужеж то довго чоловік сі кидат.... А втопит сі, то страшно вода душить... А трутизна то дужеж-то чоловіка мучить, заки душу відбере... Єн шнурок задушить зараз тай та легко гий колиби воробцє... Тай тому тілько людей вішаєся, тай цісар каже вішати, як має на смерть карати... Так казала баба Явдоха, як ти вговорювала Мариськи маму, стару Ганєчку, бо ти вона дужеж то плакала, як сі її Мариська повісила... Ну, а ти не чула ніц? Рузю? Та чо ти така замислена, Рузю?
Рузя встала.
— Підем, Гасю.
— Ну то ходім, як вже так.
Стали завертати корови.
— Підеш селом зо мнов — правда?
— Піду, Гасечко.
На вершках ліса вгасало останнє проміння. Багряно-червоне сонце западало мовчазно за сині мов гранат гори, а полями стала стелитися сіра мряка. Десь далеко звеніли звуки сопілки, розливаючи довкола тихий смуток.
Рузя зховала віночок за корсет, поправила на голові хустину, обкинула довгим поглядом цілий простір і сказала:
— Віночок піде зо мною, і спати зі мнов буде, а я його буду цілувати. А колія і той вигін будуть ми ся снити, і сонічко буде ми ся снити, і тота трава і тота конічина. І ти, Гасю, дружечко моя...
А як вони пращалися, то Рузя ще раз шепнула:
— Та хиба баба Явдоха всю правду про смерть знає?
А Гася відказала:
— Мусить знає.
Тай з цим Рузя пішла.
Вона спішилася і трівожилася трохи цим поворотом до Раневич, бо хоч попри цвинтар в Почевичах було туди тільки півгодини ходу, та Рузя все молилася гадками про те, що там її на попівстві жде. Иноді, правда, ні ксьондза ні їмости ще не було від видин десь у сусідів, а тоді Рузя глибоко віддихала і нераз з радости поцілювала того з попівської челяди, хто їй це звіщав.
Так і сьогодні.
Кухарка Кася сказала Рузі, що ксьондз з їмостею тай з паничами поїхали таки після обіда до гаївського ксьондза, та й ще їх дотепер нема. Але як тільки Рузя сплеснула з радости в руки там припала до Касі, то ця додала:
— Чекай, дівче, не тішся, бом ти ще всього не вповіла. Ци знаєш ти, що в середу, рахувати за два дни, ксьондзові іменини? Ксьондзові тай того попа з Гаїв, бо їх іменини разом. Тай так вони з їмостею вирадили, що нині си поїдуть до того попа в Гаях, а він до них приїде в середу, на вечер, тай ту будуть обходити разом свої імянини. Тай буде жонца зі двора. Тай буде професор, тай той пан, що настав тепер на пошті... А ти з їмостев будеш робити великий лад: завтра, в понеділок, в спальні. А позавтра, у вівторок, в їдальні, а в середу рано в тим остатнім, в тим дзальоні.
Рузя тиснула під корсетом мовчки глуховецький віночок до груди.
— Та хто таке казав, Касю?
— Ба, їмость нині казали. Так має бути на середу всьо чисте, гий в пудевку. Казали, що вже знов всьо нехарне. Кожду порошинку зітреш, в кождий кутик заглєнеш, небого... Кожду шпарочку ввидиш, кожде кресло вітреш, кожде віконце обмиєш... Ой лігай та спи, дівонько, лігай спати, Рузю, бо ти завтра радости не буде...
На хвилю в кухні, парній мов пекарська робітня, запанувала мовчанка, а Рузя з висказом томливого неспокою глянула в рябе, негарне лице дрімаючої на запічку Касі. Але згодом вона, не кажучи ні слова, стала роздягатися, зложила недільні одіння обережно в скриню, всунула тайком, щоб не бачила Кася, принесений з поля віночок під подушку, тай заки ще приїхали з Гаїв, поклалася в шлябант спати.
Кася скрутила нафтову лямпу і собі лягла на столі.
А далі і ксьондз вернулися, і німе мовчання ночі обгорнуло ціле попівство.
Десь коло півночи Рузя раптом прокинулася.
Збудилася вона із образом таємного сну в душі.
Їй не снилися ні глуховецькі поля ні колія, ні сонечко ні Гася, а снилося їй, що десь вона ніби то в сальоні робить порядок, а довкола права ніч, тільки місяць крізь ті смереки під вікнами заглядає тай світить, а червиці стіни вилискують золотими пасами. Тай десь ніби то на цілім попівстві нема ні одної живої душі, лишень вона одна — одна на цілу попівщину. А то диво-дивне, ця етрурійська ваза десь ніби стоїть в куті, але таке високе, мов людина, тай цілком чорне тай чуже якесь, ніби Мурин а ніби Турок. А як Рузя, зморожена страхом вдивилася в нього неворушно, то воно десь ніби повело головою в цей бік, де вона стояла, мовчки та поволі, начеб і справді підносилося з гробу і стало до Рузі йти, тай йшло кроками довгими тай нечутними, так як не ходить жаден чоловік. А Рузя десь хоче втікати тай крикнути, але ноги в неї мов диби, а голосу нема. А воно вже ближче. Тай знову хоче Рузя втекти з того сальону, але ноги наче вросли в землю, а скрізь так тихо, як на цвинтарі. А воно ще ближче.
Та тутки Рузя прокинулася.
Глуха ніч стояла довкруги. Тільки важке сопіння сплячих дівчат розлягалося рівномірними хвилями в пекарні, на двері озивався в ряди-годи лай вартуючого Британа, та цвіркали десь сонно цвіркуни.
А Рузя надслухувала довго, повна смертельної трівоги, потоплена у грізно-таємну тишу безконечної ночі, і тільки цвіркіт цвіркунів та голос Британа наче заспокоювали її.
Ох — якби їй тепер сказали йти до сальону...!
Десь аж над раном вона заснула знову.
Та як тільки гаразд розвиднілося, її збудили. Чотирі дівки та трех парубків ставало на попівстві знову до дванадцять-годинної праці від якої розгинали спини щойно тоді, коли приходили до кухні сісти на пів години до полуденку та до вечері.
— Сьогодні спальня — сьогодні легше, думала Рузя, ждучи приказів їмости.
І хоч вона заробилася того дня так, що спина в неї геть задеревіла, а як лягла спати, то не могла обернутися на бік, бо крижі їй наче зломило, то Рузя не жалувалася нікому.
Її душа наче заспокоювалася гадкою, що вже один день її тяжкої муки перейшов.
Ще два — шептіла вона, прижмурюючи сонні очі, обгорненна всесмиряючою ночею.
Але десь по півночі Рузя раптом пробудилася.
Що це таке?
Їй снилося, що вона десь ніби у Глухівці, у Ганєковій стодолі, тай дивиться і видить, — а там нема ні снопів, ні збіжа, тільки баба Явдоха на тоці коло чорної кужелі сидить тай ніби якісь нитки, ніби шнурки пряде, а ці нитки такі довгі, що їм краю немає. А Рузю збирає ляк перед бабою, тай вона хоче вийти зі стодоли, та тутки бабине прядиво мов піднимається, тай за нею, так їй путає ноги, що ні кроку зробити. На ногах, на клубах, на руках — геть всюди нитка попри нитку, шнурок коло шнурка, мотуз попри мотуз, а баба Явдоха дивиться мов Яга тай пряде й пряде й пряде а Ганєкова Мариська десь ніби з паничем танцює...
І тутки Рузя збудилася.
— Що це таке? — питала її стрівожена душа.
Але ніч була мовчазна мов цвинтарь, а всі другі дівки спали міцно мов позабивані.
Знов Рузя не спала довго, і аж над раном вдруге заснула.
Але хоч і настав день, і було роботи, як ще ніколи, і Рузею обертано без впину, то вона не думала про роботу, а про той сон. Де не глянуло її око, всюди сиділа темновида баба Явдоха тай дивилася мов Яга тай сукала ці безконечні шнурки. І не йшла Рузі ні їжа в рот, і не чула вона гаразд, і не розбирала, що там їй говорила їмость — скрізь довкола неї розстелювалися ці якісь пута, шнурки та мотузки, від яких вона в сні втікала.
Але ще й сьогодні вона не жалувалася нікому. Як ось минув день та прийшов вечір, — її душа знову заспокоювалася гадкою, що вже другий день її тяжкої муки перейшов, і що то вже недовго.
Ще тільки завтра, — шепнула вона, стулюючи в третє втомлені очі до сну.
На хвилю, правда, німою грозою майнули скрізь її душу золоті паси червоних стін, а там, у темному куті — чорні, тепер дивно могутні обриси етрурійської вази, та Рузя сильно заплющила очі.
Ще йно завтра — шепнули знову її уста.
І вона згодом заснула.
Швидко минула північ. Рузя раз пробудилася і чула, як в єґомостевім покою великий стічний годинник вдарив першу годину, але її очі стулилися вдруге до сну, і знову ніч обгорнула її душу своїм чародійним серпанком. Вдарила друга й третя година, але ніжна грудь Рузі підносилася легко і рівно, наче повна цілющого спокою. На дворі став падати дощ. Сонливим ритмом одбивались його краплі від вікон, важка похмура сутінь бовдуріла довкруги — не будився, не встав ніхто.
Нараз Рузя ворухнулась судорожно, піднеслася раптом на постелі, а її рука стала торкати сплячу біля неї Касю.
— Касю, ци чуєш, Касю...
Рузина рука тремтіла, а її серце билося нагальними чутними ударами.
Та Кася лежала мов без памяти і не в силі була збудитися, але Февроха, яка спала обік на землі, почула слова Рузі тай спитала:
— Ти чо' Рузю? Чо будиш Каську?
На хвилю стало тихо.
— Чуєш, Рузю?
— Ай, бом ти сі дужеж то влєкла, Февросечко... Та снило сі ми та, що дес ніби небіжечка мама моя в єґомостевій спальні поридки роблять тай ти ліжко застелюють, а подушки ти на тім ліжку такі білі як сніг, а ковдра ти цавком чорна... Така ти чорна, що такої на цалім світі нема... А я ти кажу до мами: Ой та кому таку чорну ковдру стелите, мамуню, а вни ти не дивлють сі на мене, єн повідають: Ба, та бо вже спати підеш, дівко... Тай знов дес ми ніби пораєм сі у тій спальні, а вони дес зі шафи ніби білє виймають, тай таку соречечку в руках тримають білу гий срібне полотно, тай кладуть ту сорочку на те чорне ковдро тай кажуть: Абис ту сорочку взєла, дівко, то твоя... А я сі дивло, а та ти сорочка така довга, гий на смерть... Тай знов я дес їх питаю, на цо вони мені таку сорочку зготовили, а вони ти до мене руку простігають таку марну, гий колиби жовта кість, тай повідають: Ходи, вже, кажуть, ходи, ади вже чорний дзиґар бив дванайцєту...
Важкі краплі дощу стукали глухо об шибки вікон, по кутах ваготіла темносіра сутінь похмурого рана, а Рузя стала хлипати болюче і довго.
— Цит, дівко, та хто видів без сон плакати... вговорювала сонна Февроха.
— Бо то щос недобре, Февросю...
За хвилю стало тихо знову.
Глибокий сон утоми стулив наново очі Феврохи, і спали ще всі в покоях і там на дворі, в стайні та в стодолі, тільки одна Рузя вже не спала. Вона ще довго чула, як стукали об вікна краплі дощу, і як опісля на дворі вставав вітер і віяв там і заводив. Вона бачила, як похмура сутінь ранку стала прояснюватися, як скрізь тіни сумерка стали поволі маєріти обриси стін і обстанови пекарні, і як згодом мовчазно та війно розстелювався довкола білий день, і очі її до сну не стулювалися.
Годинник вдарив четверту.
— Незадовго тай треба вставати — думала Рузя, важко зітхаючи.
Вона ще хотіла вснути. Повіки її очей пекли і були важкі, голова в неї горіла і наче полумінь була в неї на щоках. Рузю дразнило храпливе сопіння сплячих дівчат і вона почувала бажання лягти десь на самоті тай так заснути, але сон вже не приходив.
Внедовзі на попівстві почали вставати.
— Висплю сі вже аж в ночи, думала Рузя, одягаючися та шепочучи за маму Отченаш.
Наче чорна грізна темрява стояв за Рузею той сон про маму, і вона його бачила скрізь і невпинно, так як той сон про Явдоху.
Він стояв, і бовдурів, і темнів за нею і підчас того як вона молилася, і як бралася до першої роботи, і тоді, як вона стала снідати, заки їмость повеліли їй іти до сальону. Білі як сніг подушки біліли перед нею, чорна як ніч ковдра розстелювалася, а темні слова матері кружляли над нею як линики.
— Ба, та бо підеш спати, дівко...
— Адж ту сорочку взєла, дівко...
Полумінь на її щоках не переставала палитися, голова горіла і ставала важка як камінь, а руки тремтіли. Вони тремтіли і дрожали, ледви були в силї піднести що та вдержати, а з руками стали немічніти й ноги.
Рузя пила два рази воду, але їй не стало краще. В сальоні почалася робота.
Перший погляд Рузі після того, як вона за їмостею увійшла у покій з червоними стінами, впав на той легкий як перо столик, на якому звикла була стояти ця чудна посуда, куплена колись єґомостем у Львові у якогось жида — продавця за неозначені ближче гроші, ніби як правдива етрурійська ваза, а властиве як на причуд вдатне наслідування. Те, чи це було тільки наслідування, чи таки справдішний памятник старинного мистецтва залежало спершу від того, чи гість раневицького ксьондза мав академічне образування, чи ні, та чи взагалі вмів відріжнити наслідування, від ориґіналу. Внедовзі однак покинено на раневицькім попівстві робити ріжницю між наслідуванням а ориґіналом і кождий гість без виїмків принимав до відома, що це чудесним случаєм збережена та тутки захована етрурійська ваза, яка репрезентувала вартість просто неоцінну. Згодом повірив в те навіть сам о. Олександер і його подруга, виховувалися повні віри в те усі його діти, і дізнавалася проте кождочасна челядь о. Олександра, головно-ж покоївки.
Тому очі Рузі й сьогодні, а може саме сьогодні пильнійше як коли звернулися на столичок у куті.
Але вази вона там не побачила.
Ні на тім столичку, ні на великім столі, ні на софі, ні на вікні, ніде. Вази мов цілком не було в сальоні. Що це таке? Невжеж її самі їмость взяли в їдальню, або до спальні, недовіряючи зручности рук Рузі?
На хвилину вгорнуло її якесь всмиряюче почування, начеб з душі її спадав гнітучий тягар, але тутже їмость обернулися до неї.
— Чуєш — казали — як буде вже там у тім куті лад, і столик обітреш і витріпаєш оксамітну скатерку, то аж тоді поставиш вазу на своє місце. Вона там на креденсі, високо, ци видиш? Я ю там поставила, аби ти не заваджала, а як її будеш знимати, то си станеш на то високе крісло. Ану стань, ця досєгнеш?
Рузя станула на високе крісло і показалося, що її руки як слід досягали високо видвиженої вази.
Так берися до роботи.
Те були останні слова, що їх Рузя почула від їмости. Швидко вона осталася сама, стала поратися коло ладу у темному куті і хотіла як найскорше зробити його і поставити вазу на давньому місці, бо кілько разів Рузя піднесла очі до висот креденса і обіймила поглядом відсталь, яка ділила вазу від долівки, її стискалося серце, і руки труслися їй заздалегідь, а у висках гримало молотом. Все те, що колись їмость говорили їй за цю вазу в загрозу на випадок, як би Рузя збила її, їй тепер живо пригадувалося, і здавалося їй хвилями, що це не ваза там, на висотах креденсу, а якась чорна примара зачаєнна бовдуріє та лякає її.
На дворі після дощу в ночі вітер не притихав — темні смереки під низькими вікнами шуміли протяжно, потрясаючи гнівно могутніми віттями — в сальоні було півтемно і понуро.
Нараз Рузя припиналася.
Довкруги темного кута все вже було в ладі.
— Тепер. Не ждати довше, тільки тепер.
Ще ті слова прошепотіли її геть збілілі уста, вона наблизилася до високого білого крісла, і станула на ньому, схитнувшися спершу нагально в бік. Опісля звела руки в гору, обхопила долонями оба, гладкі як скло боки вази та здвигнула її судорожним тремтінням цілого тіла, високо та одним рухом рук над головою. Але тутже Рузю трутило взад, руки її якось раптом мов викрутилася, і вона почула, що сталося щось страшне. Спершу вона ціла захиталася і вдарила головою об креденс, опісля її очі миттю сплющилися, її вгорнула темінь мов ніч, а на тлi тої теміни здрожав нагло як лиск іскристого огня тріск лопаючої об землю вази.
Під цю пору єґомостя ще не було з церкви, їмость пішли з Каською на стрих, а паничі та їх інструктор реготали в їдальнї так голосно, що приглушували собою иноді шуміння вітру.
На один мент стала Рузя над трьома черепами вази неворушно як стовп.
Її найперше прошибнула думка, що їмость і паничі і всі слуги почули тріск, счинений ударом вази об землю, та що вони зараз всі прибігнуть до сальону, схоплять її та стануть її карати. А опісля швидко як блискавиця майнув її душею сбраз єґомостя, вертаючого з церкви, і вона одним замахом руки штовхнула черепи вази геть під креденс, кинула одним оком на зелену крайку, якою нині підперезалася, і з лопаючим божевільно серцем скочила крізь низьке вікно в сад.
Вітер шумів далі протяжно і понуро, смереки стукали иноді галузьми об вікна — Рузиної утечі не почув ніхто.
А вона хиляючися прокралася попід смерекі до паркану і виглянула на дорогу, чи не йдуть єґомость.
Та на дорозї не було нікого.
Єґомость ще були в церкві.
Одним рухом тіла піднеслася Рузя до вершків невисокого паркану, перекинулася на другий бік, скочила легко на завалену піском та болотом дорогу і стала що сили бігти наперед себе, думаючи тільки про те, щоб щасливо минути церков.
На дворі після ранішного дощу тай від зимного, гострого вітру було зимно мов в приморозок, дорога і стежки мокрі і совзькі.
Рузя кілька разів ховзалася і трохи не падала.
Але вона бігла без впину.
Недалеко попівства, саме на її дорозі, тягнулися довгим зеленим валом густі луги, і туди бажала Рузя забігти як найшвидче.
Ще один болючий як удар ножа скорч серця — і Рузя вже була далеко поза церквою та добігала до темніючих в дощевій мряці лугів.
Густа, мов осіння імла стелилася в далечині над смутно і безмежно мріючими полями, небо наче обгорнулося брудними сірими плахтами, а щораз дужче зриваючийся вітер валив до землі та сік дрібним ледовим дощем в лице.
Та Рузя мов не почувала ні вітру, ні дощу, вона надслухувала тільки, чи не біжить за нею хто з попівства та чи не доганяє її.
— Няй ті Бог боронить, абис ту яку шкоду зробила, абис що втрутила, або збила, няй ті Бог боронить — кликало до неї грізно та гостро із пошумів вітра.
— Далі — далі...
— А за вазу то найбільше... Няй ті Бог світий заступить... Штирі роки бис в мене без ґрейцара служила, а єґомость би ти не знаю, що зробили... — скавуліли злі язі під хвилі вихру.
Ціле темне царство наче вставало обік і за нею, а вона втікала на осліп у якусь чорну бездонну пропасть, самотнійша тепер в світі як звір, як та темна хмара над нею...
Їмость і єґомость, цей таємний Мурин та Турок, Явдоха і мама, ці безконечні шнурки і великі як медведі черепи вази, все те гналося лютою погонею за нею, та наче бичували її вихром та дощем, тручали її в слизьке болото та наводили на очі сірий бляхман.
На одну-одиноку коротку, мов мент хвилину злеліяло в її душі останнім цілунком сяйво білих квіток, і рожеве світло вечора на глуховецьких полях і марне личко Гасі, — але зараз же воно потухло, мов змороженне видом чорної бездонної пропасти, яка відкривалася перед Рузею з першими кущами темніючих лугів та з обрисами далекого, самотно мріючого гаю.
До того далекого гаю бігла крізь луги Рузя.
Бігла вона там останніми силами, вся майже без духа, трохи не конаючи зза великанського зусилля, бо трівога шепотіла їй, що там її не знайдуть.
І Рузі не знайшли.
Вже їмость відкрили черепи під креденсом і счинили крик, і єґомость дізналися і придумалися вже, яка кара буде Рузі за її вчинок, — але ще її не знайшли. Вже й парубки вийшли шукати і — не знайшли. Далі-далі минуло полудне, і став надходити вечір, і приїхали та зійшлися гості, а Рузі не знайшли. А на конець стали пирувати в червонім сальоні, і сиділи в сяєвах багряних стін, і пили і реготалися, і говорили про укоханний собою нарід, і його чудово смутні пісні, і випивали "ex" за долю цього чудово лірічного народа, — а за Рузю вже майже не думав ніхто.
Тільки журливий місяць бачив, як у далекому гаю її личко синьою, довгою плямою відбивалося від петлі з зеленої крайки, а руки неворушно висіли по обох боках витягненого мов струна тїла, як опущені крила мертвої птахи.
*) Український мужицький говір з околиць Дрогобича і Самбора в Галичині.
[Воля, 27.03.1920]
27.03.1920