Свого часу "Українське Слово" і "Час" помістили статті "знаного редактора" Гармаша Б. про діточе видавництво "Вовченята", що були тільки осоружною лайкою, а ніякою оцінкою. Як український літературний світ прийняв цю "критику" п. Гармаша — свідчить стаття Др-а Остапа Грицая в журналі "Орлик" ч. 5., що її без змін передруковуємо...
В реґенсбурґськім тижневику "Українське Слово" Ч. 3 з неділі 14. VII. ц. р. появилася алярмуюча стаття п. н. "Батьки, бережіть дітей перед отруєю!", якої предметом є (у звязку з неменш алярмуючою статтею на ту саму тему у фюртському "Часі" з дня 15. VІ. ц. р. п. н. "Вовча педагогія") перше число часопису для дітей "Вовченята", що появилося цього року в Мюнхені. Отож: Наnnіbаl аntе іроrtаs! Lа раtrіе еn dаngеr! S.О.S.! та всі інші алярмуючі гасла з історії та з міжнароднього словника пригадуються вам, коли ви, вичитавши згадані статті, стривожені та стурбовані беретесь розглядати той, як голосять підписані й нспідписані редакційні крипта та псевда, отруйний журналик "ВОВЧЕНЯТА". Гадаєте собі зовсім слушно, що коли тут серіозні часописи зважилися виступити з осторогою для всього громадянства, називаючи зміст "Вовченят" просто отруєю, то й ньому мусить бути щось дійсно страшне і згубне для душі української дітвори, бож без глибших причин такими гаслами не кидається. Та приглянувшись гаразд, ви знаходите тут таке: Передовсім бачите, що обкладинка, прикрашена портретами Шевченка й Лесі Українки й виконана в біло-синіх барвах — так як і кожна малюнками до тексту приоздоблена сторінка — справляє зовсім симпатичне враження. Правда — рецензент "Часу" у статті "Вовча педагогіка" зазначує, що гарна обкладинка це щось "притаманне всім спекулянтським виданням: зловити покуп ця зовнішною формою, якою прикрита нужденність змісту" (стор. 3) так шукаймо ж за тою "нужденністю" змісту!
Перша річ тут це віршик "Вовк і вовченята" Стрибожича. Чотири чотирорядкрві строфки, з яких перша така:
Вовчики! Гей, вовченята!
В вовка — нігті, гострі зуби!
Вовк лиш вільно жити буде,
Не як псюка все прип'ята!
Після того ж, як у другій і третій строфці сказано, що вовк і в голодні дні, дні муки "не втікає із краю" і все повертається до нього, маємо в четвертій строфці таке рецензентом "Часу" з особливим обуренням наведене слово про вовка:
Вовчики! Гей, вовченята!
В вовка — кігті, гострі зуби!
Вовк усюди вовком буде!
— Ось наука вовка — тата!
От вам і перша "отруя" та "нужденність"! Рецензент "Часу" називає те все глумливо "педагогічно — ідеологічним маніфестом" і вважає, що наголошування отого прив'язання вовка до рідного місця це просто агітка у відомому дусі, спрямована до нас усіх власне "шляхом через наших дітей". А непідписаний рецензент "Українського Слова", нав'язуючи до останньої строфи того нещасного вірша, голосить: "Ось "наука" нашим дітям! Наука, що так пригадує нам "науку" недавніх "визволителів" і творців "нової Европи", що за її божевілля відповідають сьогодні на нюрнберзькому процесі. Невже це божевілля антихристиянізму, відомого ще деінде, засіло і в голові видавців "Вовченята" — антихристиянським страхіттям та відгуком ідеології Гітлерів і Розенберґів. Просто вітряки лицаря з ля Манші пригадуються мимохіть, коли читати ескапади наших рецензентів у сторону безбожництва "Вовченят". Бо й де ж тут оте страшливе отруююче дітвору антихристиянство журналу?
У статейці "Брисько на ловах" є оповідання про пса, який взявся полювати на зайчиків тай не зумів, а вони його викпили як того, що береться до спорту, а не знається на ньому. У віршику "Юрчик бригадир" чуєте про хлопчика, зацікавленого луком сагайдаком, мечем при боці та боєвим мистецтвом. Далі "Іде школяр", віршик про хлопчика, що у снігову заметіль не кидає добиватись до школи. В нарисі "Діти однієї матері" кажеться про українські діти з різних сторін нашої батьківщини по цей і по той бік Збруча, показується їх у розмові про дорогі їм рідні сторони. В поемці "В пам'ять пророків" мова про Шевченка і Лесю Українку, далі ж Олесева поемка про зблукане вовченя, вірш про поворот бузьків, про Любцю з лялею, про котика — помічника, про малу господиню, про Юрчика інженера та віршик "Хто рішає про весну?" От і все!
І де ж отут оте страшне антихристиянство, де ідеологія нюрнберґських потвор, де отруя та вовча педагогія? Значить — лишається хіба ще тільки отой цитований з самого початку вірш "Вовк і вовченята" як "антихристиянська отруя". Але що тут антихристиянське і що отруя? Наші перепуджені рецензенти цитують з перестрахом "В вовка кігті, гострі зуби, вовк усюди вовком буде" — як смертельний гріх автора цього вірша, а з цим і як сrіmеn саріtаlе журналу. Ну — в першу чергу треба сказати, що факт гострого узублення вовка і його кігті та те, що вовк усюди і завжди (навіть після анатеми, кинутої на нього "Українським Словом" та "Часом") буде вовком, — те все з ніякого погляду не можна називати антихристиянським — раз тому, що того звіра, як зрештою і редакторів і рецензентів "Українського Слова" і "Часу" сотворив Господь Бог отже й нема вже що нині критикувати органічні признаки вовка; далі ж цілком воно не антихристиянський момент, коли вовк держиться своєї хати і є завжди вовком, бо це хіба свідчить про його в суті добру вдачу та вовчу любов до батьківщини, отже про прикмети, яких кінець-кінцем можна вимагати від кожного з нас і навіть від редакторів та рецензентів "Українського Слова" і "Часу"! Позатим вовк у своїй молодості, а головне мале вовченя є це, як зазначує англійський дослідник звіринного світу Мічел, незвичайно любе й ласкаве сотворіння*), коли ж, як писав великий німецький дослідник Брем**), — старий вовк є вірний і повний привязання до дружини своєї, вовчиці, а вона знову на подив ліпша мати дітям ніж нпр. кицька (з цього погляду вміщена в нашім журналику поемка Олеся "Вовченя" є дуже на місці).
Отимто і здається мені, що панове редактори й рецензенти "У. С." та "Часу" не дуже то покликані проповідувати вовкові християнську мораль та з таким істеричним обуренням брати її в оборону перед страшним редактором "Вовченят". Вже хоч би тому, що коли вже йде про християнську мораль, то саме рецензатори "Вовченят" може й самого вовка здивували б зовсім не християнською люттю, з якою так немилосердно, а головно так нетямучо, пошарпали бідний діточий журналик на шматки, створивши отак ще "Вовченят"? Нам важко, і ми не хотіли б в це вірити, але в нас у руках документ: їхній часопис — отруя, отруя для наших дітей, (стор. 4.) Та ще: "...ми хочемо звернути тут окрему увагу на це свідоме злодіяння, що його допустився передовсім Стрибожич — Дядько Мирон — злодіяння своїм антихристиянізмом. Уявіть собі часопис для наших українських дітей без одного слова про Бога! Мало того, послідовно за цим з антихристиянською ідеєю наукою:
В вовка кігті..."
Як бачимо — мірка осуду, підібрана обома редакціями до цього журналика, страшенно сувора. Така сувора й безоглядна, що просто не пізнаєш того "Часу", де з такою зворушливою поблажливістю оцінювались і ще завжди оцінюються всякі, нехай і графоманські пописи таких літератських щасливців як Славутич, Русальський, чи Манило. Можуть собі вони писати навіть і дурниці, та ще до того прикрашені наївненькими плагіятами ("Сонячні дзвони"!), а проте ніхто їх тут лаяти не буде; навпаки: підходиться до них як до носіїв нової літератури в нас! І не страшно "Часові" за те, що ті графомани і неуки своїми дурними збірками, чи краще зліпками, обнижують рівень українського письменства, вчать своїм прикладом інших графоманів пробувати щастя у простодушних українців та псують своєю мазаниною літературний смак наших читачів, які сьогодні вже серіозно призадумуються над тим, що є з мистецького погляду вартніше: сонет Зерова, вірш Олеся, а чи яканебудь "Люська-Дралафу" емігрантського графомана? І ніколи ще досі ми не знайшли в літературних рецензіях "Часу" побоювання за те, чи збірки літератських експериментаторів сьогодні повні християнського духа чи ні? Аж щодо журналика для дітей такий підхід застосовано з усією просто інквізіційною суворістю, що його можна б зрештою тільки похваляти, коли б тільки не та обставина, що шановні рецензенти послугуються при тому просто неправдою. Бо хоч непідписаний Торквемада з "Українського Слова" гукає зза редакційного плота, що немає в журналі ні одного слова про Бога, то в дійсності тут на ст. 18 у віршику "Мала господиня" читаємо:
Реня рано встала,
Личко вмила,
Ручки вмила,
Отченаш сказала...
А на ст. 11 у віршику "В пам'ять пророків":
Місяць березень — це ж свято,
Це ж весни, життя початок!
Без меча родивсь вояк!
Чи ж не Божий в тому знак?
А на стор. 9 в ескізику "Діти однієї матері" читаємо: "Василько мов снить: глядить з літака на землю, під ним саме прекрасний Собор Святої Софії в Києві, а ось і Собор Святого Юра у Львові...", отож згадка про християнські Божі доми, якої не посоромився б навіть суто християнський орган! А на стор. 13 на малюнку до Олесевої поемки про вовченя бачите українську церковцю з двома хрестами як домінуюче тло краєвиду. Я питаюся отже, яким правом накидується непідписаний а відтак анонімний інквізитор на журнал за те, що тут немає "ні одного слова про Бога", та за антихристянського духа? Чи Ви, шановний Пане, бачили коли, як виглядає большевицький антирелігійний журнал для молоді? Мабуть ні, бо якби бачили, то певно не важилися б називати щось у його простодушності таке Богу духа винне як один приклад нехристиянської редакційної нетерпимости, причому — і це теж дуже не по-християнському! — покористуватися доволі щедро свідомою, наочною неправдою (nоn dеt! — як сказав імператор Август), — проте "Вовченята" це як-не-як перша і поки що одинока спроба дитячого журналу на еміграції, і всі ті розлючені Катони з-під знаку спеців від діточої літератури мусять нажаль признатись, що не те, що чогось кращого, але взагалі нічого вони з цього погляду в даній ділянці не створили і хто знає чи створять. Так чи не ліпше було б тимто замість писати рецензії характеру хрестоносних проповідей проти грішника-комаря, чи не краще було б, кажу, панам з "Українського Слова" та "Часу" подивитися на "Вовченята" спокійно, з річевою увагою до справи і по дружньому та заховуючи сякий-такий престиж, як годиться культурним людям і справжнім критикам, виказати те, що в журналику невдатне чи непідходяче і показати отак шлях до більш обдуманої праці? Бо я ніяк не хочу сказати оцією моєю заміткою, що зовсім не хоче бути рецензією на журналик, що "Вовченята" це зразковий дитячий журнал. Ні — до того бракує йому і ліпшого добору матеріялу і кращого розроблення та багато дбайливішої редакції, що на ті недостачі вказав уже проф. Ковалів у своїй річевій рецензії в журналі "Рідне Слово" (Ч. 6, стор. 97–100), з якою можна (з незначними застереженнями) погодитися. Та тільки ж не годилося б воно з одної сторони греміти словом смертельного присуду на видання, що вже самою їх ініціятивою варті уваги, навіть тоді, коли вони й не цілком удатні, а з другої сторони — вихвалювати систематично геростратіяди літератських спекулянтів, що вже на-нині змогли обнизити рівень нашої літературної творчости до затривожуючого й небезпечного ступня.
*) Міtsсеll: Аus dеr Кіndеrstubе dеr Тіеrе, Lеірzіg 1924.
**) Вrеhm: Тіеrlеbеn, Веrlіn 1884, Аuszug 1934.
[Нова дорога. Науково-популярний журнал для кожного. Ч. 2–3. 1946.]
17.03.1946