Не дасться заперечити факту, що від якогось часу почало щось псуватися в нашій національно-визвольній справі, особливо від того часу, коли розпалася стара Габсбурська монархія, під якою животіла, а не жила віддана на жир польської олїґархії десята частина нашої великої землі і нашого великого народу. Може це звучати парадоксально, а одначе факт лишається фактом, що з хвилею, коли в державнім українськім будівництві почали брати живу й кермуючу участь галицькі політики, щось почало, як каже Шекспір, псуватися "in the State of Danemark".
Як саме почало псуватися, про це ми вже мали нагоду читати в нашім журналі. Та одначе в статтях: "Дві України" й "Як ми втратили Галичину" сконстатовано тільки провірені факти, котрі декого навіть дратували; не виясненою одначе остається проблєма, чому так діялось і діється. Обовязком публіциста, — не тільки сконстатувати факти, але їх з'аналізувати, бо тільки після аналізи можна зрозуміти кожне соціяльне явище.
Революція має те до себе, що не тільки змінює соціяльно-політичний і соціяльно-економічний устрій, але паралєльно з цілими перемінами, які популярно називаються здобутками революції, перемінюється також психольоґія мас і їх керовників, психольоґія інтеліґенції. І кожна механічна переміна соціяльного й політичного ладу була-би нетрівкою, так сказати-б, ефемерною, як би вона не мала впливу на переміну світогляду. Раз ці переміни пустять глибоке коріння в людських душах, можна на певно сказати, що здобутки революції закріпилися. Темою оцеї статті є — представити, як паралєльно з погубленням російської і потім української революції, перемінювалась також і психольоґія наддніпрянських мас з одного боку, й українських інтеліґентних керовників з другого.
Наддніпрянські маси селянські і робітничі були до вибуху першої російської революції далеко меньше активні, як галицькі. Царський режім не допускав не тільки жадних політичних, але навіть культурних й економічних орґанізацій на території України. Поліцейське й жандармське "недреманное" око пильно стежило за тим, щоби український інтеліґент не наблизився до широких мас з метою їх орґанізації. І тому першій вибух революції 1903 р. показує масові рухи незорґанізовані, спонтанічні. Так званий великий аґрарний страйк, який був на цілій Україні і в Росії, вилився в форму дикої жакерії з усіма її страхіттями, з підпалами, грабунками, "червоним півнем," так само, як це ми пізніще бачили в румунській жакерії. І коли порівняти цей наддніпрянський аґрарний страйк з галицьким з 1902 р., то другий стоїть в ціле небо вище, бо він був знаменито зорґанізований і, як такий, приніс аґрарному українському пролєтаріятові реальні користи. Що-ж до елєментарного масового селянського руху 1905 р., то він не тільки не приніс ніякої користі масам, але навпаки, велику шкоду. Жакерію придушив царський режім збройною силою, і це тільки скріпило його становище й становище тих, проти котрих рух був звернений; в покараних масах він викликав зневіря, резиґнацію і глуху й тупу розпач.
Одначе перемога реакції була тільки недовго трівалою. Вона ще більше поглубила в свідомості широких мас ненависть до експльоататорів, а невдачі переконала їх, що методом елєментарної револьти нічогісінько не осягнеш. І от ці маси почали орґанізуватись з разу в кооперативах. З ними боровся царський режім, одначе не осмілився душити його азійськими методами, стидаючись Европи. З поширенням кооперативів на цілій території України поширювалась також національна й клясова свідомість серед наддніпрянського селянства. Цю свідомість поглубила ще більше війна, і ось, коли вибухла друга велика російська революція, то як озброєне, так і неозброєне селянство, в більшій навіть мірі, як робітництво, було до неї підготоване, далеко більше підготоване навіть, як трудова українська інтеліґенція, котра з відомих причин не могла знати настроїв серед мас на самім початку революції.
Українська трудова інтеліґенція ставила в березні і квітні 1917 р. тільки дуже несмілі кроки. На першім всеукраїнськім педаґоґічнім з'їзді, що відбувся в березні 1917 р., верховодили такі українофільські іхтіозаври, як Науменко і Василенко. І недиво, що цей з'їзд поставив тільки дуже скромненькі домагання: народної української школи, причім навчання російської мови мало в тих школах починатися з третього року науки. Таку резолюцію й ухвалив з'їзд, хоч що правда незначною більшістю голосів, що показувало на те, що українська справа не програна, бо навіть серед трудової інтеліґенції русифікація не пустила так глибокого коріння, щоби резолюція була принята чи то одноголосно, чи то подавляючою більшістю голосів. Рішучий протест меньшости давав також дуже богато до думання.
Так званий перший національний конґрес від 8—10 квітня 1917 р., на якім переважала трудова інтеліґенція і який виділив Центральну Раду, поставив також дуже скромненькі домагання політичної натури до тимчасового уряду в Петербурзі, ще тоді кабінету кн. Львова. І це цілком природно. Українська трудова інтеліґенція не могла знати, як поставляться до цих домагань широкі селянські маси. Та вже селянські, робітничі і військові з'їзди ясно показали, в якім напрямі йтиме дальша будова української державности. Хитро, "не пориваючи звязків з Росією", на цих з'їздах були ухвалювані такі резолюції, що переведення їх в життя рівнялося-б повній суверенности українського народа на українській землі. Це прекрасно розуміли московські інтеліґенти навіть соціялістичні і вони називали весь визвольний рух "ножем в спіну русской революціи", поборюючи його усіма силами і засобами. Ми пригадуємо собі, що в Київськім "Совєті солдатскіх і рабочих депутатов", Таск і Незлобін поставили внесення, щоби український конґрес розігнати баґнетами. Це внесення а також дальше поборювання українського руху при допомозі преси, а також урядовими засобами — досить згадати тільки діяльність київських сатрапів Оберучева й Кірієнка — показує, серед яких тяжких обставин приходилось класти перші підвалини для державного будівництва над Дніпром. З особливою ненавистю відносились вороги українства до того малого гуртка Галичан, яких доля загнала над Дніпро. І тоді Галичане трималися дуже правильної тактики. Вони не висовувались на перші, керуючі місця, але, як технічні робітники, працювали чи то на учительських курсах українознавства, чи то в канцелярії зразу Центральної Ради, опісля в державних українських установах. І ця правильна тактика дала великі результати. При допомозі інтеліґентних Галичан научено читати і писати по-українські більше як сто тисяч трудової інтеліґенції, котра із знанням української історії і літератури почала скидати із себе ту російську шкарлупу, в яку одягнула її російська школа і російські державні установи. І от показується, що саме тому, що державному будівництву на демократичних підвалинах ставлено такі нечувані перешкоди, серед української інтеліґенції ідея тої державности стає що раз, то більше дорожчою.
Паралєльно з пізнанням самої природи українства, яка проявляється в українській історії і літературі, ширшає також політичний світогляд української інтеліґенції. Коли ще українська інтеліґенція не вміла читати і писати по-українські, то вона не могла навіть допустити тої думки, як може Україна жити, як самостійна держава. Проти так зв. "самостійників" боролась ще влітку 1917 р. більшість української трудової інтеліґенції, бо вона стояла ще під переможним впливом російської преси, котра характеризувала "самостійників", як аґентів пруського мілітаризму і посуджувала їх в австро- і ґерманофільстві. Не треба забувати також, що українські соціялістичні партії, котрі на початку революції прийшли до голосу, мали тісні звязки з загально-російськими соціялістичними партіями, і ті звязки відразу пірвати було трудно. Та коли виявилось правдиве обличча соціялістичного московського імперіялізму і централізму, котрий противився навіть федерації в межах Росії, то українська трудова інтеліґенція переконалася, що з імперіялістичними російськими соціялістами їм не подорозі. Історичний висказ Керенського на московськім з'їзді про "тридцять сребренників," які ніби то мали дістати провідники українського руху з пруської й австрійської каси, остаточно переконав їх, що федерація з Росією не можлива, бо вона не є здібною до федерації. Здавалося дальше, що одинокою російською партією, з якою ще можна українським провідникам порозумітися, була партія большевиків. Большевицькі аґітатори, яким ходило о поваленню уряду Керенського, вжили до цего українського питання. Вони називали надання петербурським урядом автономії тільки пятьом ґуберніям, а відібрання її чотирьом — південним і східнім імперіялізмом і заявляли, "що український народ має право на самовизначення аж до відділення". Ці симпатії до большевизму з боку українських провідників — це вже остання дуже, що правда, тонка шкарлупа українського русофільства, яку прийшлося скинути дуже скоро. Показалося, що большевицька теорія іде в розріз з большевицькою практикою в відношенню до Українців. Голосючи самовизначення, большевики рівночасно йдуть походом на Україну, щоби прибрати її до своїх рук і експльоатувати її на користь моськовського народу і на некористь українського.
За весь час революції українська трудова інтеліґенція, котра взяла провід в масовім українськім рухові, тільки те й робила, що шукала приятелів серед московського громадянства. Показалося, що там у нас приятелів немає, і що в відношенню до України усі партії від крайньої правої (Пуришкевич, В.В. Шульґин, Родзянко) до крайньої лівої (Троцькій), погоджуються на однім: "України не било, нєт і бить не может." І власне свідомість того, що співжиття з Росією не можливо, свідомість, набута крівавим революційним і воєнним досвідом, так глибоко вкорінилась в душах наддніпрянців, що на Наддніпрянській Україні не має вже ані одного русофіла, ким би він не був чи у. с.-ром (правим і лівим), чи ес-деком (правим і лівим), чи навіть ес-ефом. І власне те, що в душах наддніпрянських Українців вкорінилась думка про необхідність української самостійної Республики, треба уважати найбільшим здобутком революції. В цілім українськім народі збудилась державна воля, яка, ми твердо в це віримо, поборе всі перешкоди і, кінець кінцем, об'єднає всі українські землі. Та воля гартувалась в огні дуже глибокої революції, і її не гідні зломити ні большевики, ні денікінські добровольці, ні антантські інтриґи. Самостійна Україна буде, бо її хоче весь український народ, і хоч суверенна Україна, Українська Народая Республіка, і окружена з усіх боків ворогами, переживає дуже гостру крізу, вона стоїть в душах всіх наддніпрянських Українців, а раз стоїть в душах, стоїть твердо і непохитно.
Історична доля поділила український народ на дві частині: західню і східню і то як раз по лінії російсько-нїмецько-австрійського фронту. Коли на Наддніпрянській Україні міг цілком свобідно розвиваться ґрандіозний масовий, революційний рух, Галичина, Холмщина, Підляшша і частина Волині стогнала під чоботом пруського мілітаризму. В окупованих частинах і в Галичині не могли відбуватись військові, селянські й робітничі з'їзди, маси не могли орґанізуватись і проходити шляхом орґанізації політичну і соціяльну науку. Коли врешті зусиллями Антанти вдалось зломити пруську мілітарну силу, західньо-українські землі опинилися відразу на свободі. Вони відразу все дістали без боротьби. Що більше Західню Українську Народню Республику декретував уступаючий австрійський імператор. На Наддніпрянщині державність виборювалась, будувалась, що правда дуже скоро, революційним шляхом, на Наддністрянщині українську державність декретовано з гори.
Звичайно, що галицькі провідники, не маючи під час окупації змоги орґанізувати маси, не могли змінити своєї старої довоєнної психольоґії. Основним почуванням Галичанина являється цілком оправдана ненависть до Поляків. Одначе це почування — неґативне. Ненавидіти Поляків — не значить ще любити рідну країну. Сліпа ненависть виключає навіть позитивне почування любові, і коли ворогові удається затріюмфувати, хоч би й тимчасово, то вся воля і вся думка іде в тім напрямі, щоби навіть із шкодою для себе пошкодити ворогові. Позитивна любов до рідної країни не позволяє ніколи зневірюватись невдачами і труднощами. Хто не тільки ненавидить ворога, але й любить рідний край і вірить в дужі сили рідного народа, той дивиться на світ тверезо і ясно. Він знає, що приятелів в Москалях і Поляках український народ не має, і тут приходиться тверезо розсудити, хто більший ворог: чи Поляки, чи Москалі. Що до інтензивности ненависти до України, то оба вороги собі рівні. Однаково ненавидять нас Поляки і Москалі. Одначе польський ворог числом від нас менший, а московський більший. Польському малому народові не вдасться з'їсти цілої України, бо на це заслабі його сили. Московський народ, числом в двоє від нас більший, є для нас найбільшою небезпекою, бо він на стільки сильний, що може нас поневолити. Отже шукати в ньому союзника на те тільки, щоби досолити Полякам, є, висловлюючись мягко, політичним нерозумом.
На жаль одначе, ми бачимо, що частина галицьких політиків, які тепер опинились на Наддніпрянщині, зачинає вести русофільську лінію і навязує навіть зносини з Денікіним. Щоби рятувати частину української землі від, ми твердо віримо в це, тимчасової окупації, ці політики гублять цілість, гублять всі від разу здобутки української революції.
Ми звичайно, cum grano salis оцінюємо ті інформації про останні події на київському фронті, які подає польська преса. А вона повідомляє, що Київ заняли денікінські війська тільки за порозумінням з галицьким командуванням осадного київського корпусу. Ми не допускаємо зради цілого галицького війська, яке неначе-б то мало перейти на бік Денікіна, але зрада одного корпусу, коли ще на його чолі стоїть чужоземець, дуже можлива, особливо, коли узглядниться ті настрої зневіри в сили власного народа і в силу інтернаціоналу, що тепер будується і кріпне, настрої зневіри, які даються зауважувати серед частини (на щастя тільки частини) галицької делєґації на парижську конференцію і частини галицького громадянства в краю і за кордоном.
На одно треба звернути тим панам увагу. Польська окупація українських земель докотилась тільки до лінії давнього німецького фронту, то є до лінії, до якої докотилась революція. По за цю лінію не важиться перейти польський імперіялізм, бо знає, що загубив би свою державність, так само, як німецький імперіялізм на Україні загубив свою мілітарну силу. Не Денікінам і Колчакам поневолити український народ і рівночасно повалити московський большевизм. Входження в спілку з московською реакцію, галицька кооперація з ярим ворогом не тільки української суверенности, але навіть автономії в межах "відновленої" Росії, компромітує український рух в очах світової демократії і дає знова козирі в руки большевиків. Через кооперацію з Денікіним частина галицьких провідників переходить на бік світової контр-революції, і коли-б ми в цілости прийняли цю денікінську орієнтацію, то на довгі літа загубили-б українську справу.
Маємо надію, що так не є, маємо надію, що політичними кроками більшости галицьких провідників керувати буде не нєґативна ненависть до Поляків, але позитивна любов до рідного краю. Маємо дальше надію, що в огні жорстокої війни, яку приходиться вести Галичанам над Дніпром, вони дорешти загублять свою окрему психольоґію, а тоди буде одна велика Україна, бо буде одна національня душа і одна національна воля.
Думаємо і віримо, що денікінська орієнтація — це тільки один з прикрих епізодів, котрий дечому навчить деяких галицьких політиків.
[Воля, 20.09.1919]