Наша відповідь.

 

І.

 

Ще мабуть від часів Хмельниччини не переживав український народ такої важкої хвилі, як сьогодні. І коли він находиться на повному політичному роздорожу, коли напругою всіх своїх сил шукає виходу із страшного положення, коли — здавалобся — кожен Українець повинен знати тільки одно завдання для себе: єднання національних сил перед лицем ворогів й недопускання до розбивання одноцільного нашого фронту, найшлася мала, але дуже криклива ґрупа українських, sit venia verbo, "політиків", які своєю єдиною цілю вважають оклевечування, оббріхування й зогиджування цеї роботи і цеї політичної орієнтації, яку репрезентуємо ми — галицькі Українці. Досвід пережитого на Україні за останні місяці й факти із сірої буденщини тут за кордоном показують нам, що кертична акція згаданих ґруп й орґанів не жахається жадного середника, аби тільки дійти до своєї "ціли". Хоч ми знали про це й хоч нераз лучалася нагода виступити проти злочину, поповнюваного отсим на українськім народі, то одначе в імя загальної дисципліни ми здержувалися від всякої публичної критики, гадаючи, що час і вага хвилі зроблять своє. Та тепер вже таких скрупулів в нас не має й не може бути. Діяльність політиків із останної правительственної кліки довела до повного мілітарного розвалу наших оружних сил та до ліквідації української державности з одного й до такого розятрення мнимого антаґонізму між т. зв. Придніпрянцями й т. зв. Галичанами з другого боку, що після цего хиба повинна прийти черга на божевілля. Ми отже свобідно можемо говорити про всі питання нашої політики.

 

Збираючи до купи disjecta membra цеї саламахи, яку звичайно називається "атакою на Галичан" й відкидаючи на бік виступи, в яких очевидну роль грає особиста злоба або непростима глупота — ми можемо закиди прояти нас поділити на три ґрупі, а саме: 1° закид, що ми зрікаємося самостійности, 2° закид недемократичності й 3° закид копання прірви між Великою Україною й Галичиною. Застановімся сьогодні коротко над першим з них.

 

Насамперід слід зазначити, що пан-українськими самостійниками ми були вже тоді, коли неодному із теперішних горлунів із противного табору навіть не снилося вийти поза скромну автономію або федерацію, а багатьом із них загалом не снилося ще бути Українцями. Доволі зазначити, що н. пр. ще в часі війни наші найвизначніші політичні провідники, а не Українці із марта 1918 року, отже отаман Петлюра у московській "Украинскій Жизни" й проф. Мих. Грушевський в "Рѣчи", говорючи про закордонну діяльність "Союза Визволення України", який вивісив самостійницький прапор sans phrase, називали цю діяльність... провокацією українського народу.

 

І не диво. Обставини самодержавного російського життя приневолювали відвічальних українських державних мужів числитися з реальною дійсністю й не загонятися поза межі здорового розуму. Так само вибух російської революції застав наш національний табор на Великій Україні доволі скромними автономістами і щойно дальший розвій подій, до певної міри приневолив нас стати самостійниками. 4-ий універсал Української Центральної Ради з 9-ого січня 1918-го року, який проголосив Україну "самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу" явився випливом розпаду російської держави й захоплення влади на Московщині більшовиками.

 

Якеж було й яким осталося становище Галичан? Факти відомі всім. Попри боротьбу за політичну самостійність для нас остався святим й великим другий принцип української політики: єдність й неподільність всіх українських земель. Отже ми ніколи не були, не є й не будемо партикуляристами або провінціяльними політиками, як це нам закидають ріжні недоріки або люде злої волі, тільки твердими, послідовними й непохитними пан-Українцями. Иншими словами: — наше гасло є — де Київ там Львів. Ми не знаємо жадних Українців 1-шої й 2-ої кляси або Українців з Перемищини або Покуття, так як не знаємо Українців з Чернигова чи з Прилук. Всі є сини одної Матери й всі мають право на самостійне життя. І тому в останному часі Українська Національна Рада виразно заявила, що ми — галицькі Українці хочемо ділити долю Придніпрянської України у кожній правно-державній формації, яку вона собі виборе.

 

Тимсамим зазначена наша політична орієнтація. Це орієнтація на Схід. Вона тільки неґативно стверджує, що галицькі Українці під жадною умовою не допускають думки розшматування українських земель, не допускають глупого й злочинного роздаровування національного скарбу на ліво й на право, як це ми мали нагоду переживати за останні місяці, але поза таке твердження заява нічого більше не каже. Своїм боком ми допускаємо також комбінацію, що з огляду на непереборимі труднощі, Україні може прийдеться увійти у федерацію з иншими державами Сходу. Та невже це значить відступлення від нашої політичної лінії? Очевидно що ні. Де знов значить, що ми повторюємо — де Київ там й Львів.

 

Перехід одної частини нашої армії до Денікина наші антаґоністи використовують як закид, що ми лучимося з російською реакцією. Що тикається самого факту переходу, то хиба нема у нікого путящого й совісного двох думок про те, що це був акт тільки одної мілітарної необхідности, з якого ніхто не може й не має права кувати жадного політичного капіталу. На східних фронтах стояли ріжні наші військові частини. Всі вони найшлися в рівно безвихіднім положенню й всі перейшли на Схід. Армія ґен. Тарнавського вкупі зі Запоріжським Корпусом перейшла до Денікина, знов Січові Стрільці під проводом Коновальця й другі частини пішли до більшовиків. Чому вони це зробили? А от тому, що инших ґруп не мали перед собою й це був одинокий шлях для них. Можна, щоправда, теоретично дискутувати, чому ґен. Тарнавський зі своєю армією в її тодішнім складі не перемінився в Духа Святого та не перелетів в одну мить соток верстов й не пішов до більшовиків, але це, очевидно, буде тільки пусте балакання. Всеж таки характеристичне, що про факт переходу Коновальця, про якого долю — зрештою — часописи приносять доволі трівожні вістки, наші критики дискретно промовчують. Розуміється, можна нашим героям також закинути, чому вони не пішли ще за останними ґрупами... на Захід, до Домбя й до Берестя Литовського, деби їх скоро замучив польський "союзник" але тут, так, тут справді між ними, нами й другою стороною заходять основні й попереборимі політично-ідейні перешкоди. Дорогу до Варшави ми лишаємо другим. А заключений Тарнавським договір з командою добровольчих військ, акт, про який можна мати ріжні думки, який одначе сам по собі був випливом найліпшої волі його авторів, лишений всякого правного й політичного значіння, бо Президентом Української Національної Ради й Диктатором др. Евг. Петрушевичем зістав занульований.

 

Тепер нам кажуть, що Україна опиниться незабаpом під владою більшовиків й що орієнтація на більшовиків веде до ціли. Не пересуджуючи цеї преважної справи скажемо, що під принціпіяльним оглядом орієнтація на більшовиків, це також з одної сторони — зречення зі самостійности, а з другої — орієнтація на Схід. Її ніхто з нас в основі не противиться. Бо нам байдуже, який прапор у Київі буде над нами віяти, нам важне — 1. аби ми всі були обєднані і 2. аби ні клаптик української землі не остався поза межами, в яких буде жити gros нашого народу. Що більше. Кожному звісно, що на весну ц. року, коли більшовизм стояв у вершку свосї могутности, коли більшовицькі кордони сягали на Сході Підволочиськ й Гусятина, а на Півдні Лавочного й Ужока, а ми переконалися, що рахування на "доброзичливу" антанту це пустий й кровавий самообман — ми всіми силами перли до сполуки з більшовиками, бо сподівалися тим способом найскорше й найпевніще дійти до ціли. А треба тямити, що сили наші й наша армія не були тоді у такому стані, як сьогодні. Цей самий настрій царив серед нас в маю, в момент траґічного відвороту з Галичини. Але, що сталося? Ті самі панове, які тепер нагло поробилися великими "революціонерами", тоді просто від памяти відходили, коли чули про такі наші пляни, плакали й заклинали нас, аби тільки не допустити до сполуки з більшовиками. А ми — "партикуляристи" здобулися на нове самовідречення й всупереч очевидному загально-національному інтересови пішли у камінецьку западню. Зa те зараз та до кінця діждалися відплати. Знов кабінет Мартоса й Мазепи, що орієнтувався, як відомо, на антанту, збудував внутрішно-державну роботу на... більшовицьких началах. Всі наші заходи сформування коаліційного кабінету постійно зустрічалися з безоглядною неґацією. Кліка дохопившихся влади темних духів відштовхнула від співпраці й стероризувала усі правіщі українські кола. Тимсамим зрозумілою річю являється обставина, чому Диктатор не хотів отсим злочинцям й божевільним в одній особі віддати останної опори правового ладу на Україні — галицької армії. Але тимсамим також ясно, чому винанята тічня собак там й тут цькувала на нашу армію й Диктатора. Саміж панове "міністри" et tutti quanti до кінця знали тільки одно — судорожно й за всяку ціну держатися влади, теплих місць, які давали спромогу загортати довгими руками лишні міліончики, вивозити їх за кордон й тут пропивати їх та протрачувати без стриму. Не диво отже, що всі Українці старшого покоління, всі люде, яких світляні постаті в нас й далі остають ясними, які терпіли й працювали для України тоді, коли признавання себе до українства грозило депортацією на Сибір, а які мають щире українське серце й горожанську мораль — зістали брутально відштовхнені на бік або самі добровільно відсунулися від участи в публичному життю. Перейдім у памяти їх імена й спитаймо де вони тепер, що з ними сталося?

 

До других закидів перейдемо у слідуючому номері.

 

[Український прапор, 19.12.1919]

 

ІІ.

 

Переходимо до двох дальших замітів наших противників.

 

Перший з них доторкає цілого комплексу питань звязаних з поняттям т. зв. демократії. Не думаємо на цім місці писати студії про суть демократії. Це завелоб нас за далеко. Скажемо тільки коротко, що, коли есенціональним знаменем всякого демократичного руху являється факт тісного сплочення інтересів й потреб широких народних мас з трудовою інтеліґенцією, яка вийшла з її нутра, то ми — галицькі Українці відповіли вимогам справжної демократії в модернім того слова значінню у цілій повноті та ширині. Навіть наші найбільші противники, Поляки, признають нам це без застережень. Вони завидують нам нашого народу. Цілий чає нашої завзятущої боротьби з ними, йшли їх безупинні заходи — з одного боку: лукавими й протизаконними постановами не допустити до розвою української інтеліґенції в Галичині (польска політика у шкільній справі), з другого — до покладення перегороди міх інтеліґенцією й народом. Мимо цього, всі польські з'усилля звелися на нінащо. Українська інтеліґенція в Галичині росла й могутніла якраз в орґанічнім звязку з народом, з якого вийшла. Бо і якже могло бути інакше? Зраджений своїми міщанськими та дворянськими слоями, що на протязі довговікової неволі покинули свій народ та сполонізувалися, українська селянська маса в Галичині опинилася під австрійською владою одинцем або ще краще: кажучи популярним в нас bon mot — "хлопом й попом". І звідси почалася повільна реставрація. Вийшовши із під селянської стріхи українська інтеліґенція мусіла шукати опори в народі хочби тому, бо це була одинока опора й її екзистенції. Це була одинока скала, на якій ми будували церкву наших національних надій. Тісна звязь з народніми масами під багатьома оглядами зле відбилася на нашій духовій фізіономії, звузила наш горизонт та з другого боку наповнила наші вутроби такою масою животворних сил, що вони удержують нас при житті навіть сьогодні, у момент найбільшої національної катастрофи. Коли нам хто презентує бонбастичні тиради про демократизм, це здебільшого викликує в нас усмішку милосердя на лиці. Панове! Це, що ви проповідуєте, ми вже пережили й перевели в діло давним давно! Кожен з нас виссав пристрасну любов до народу з материнських грудей. І він сталив її опісля в безпереривній нижній, сірій роботі дня. Згадатиб тільки на безліч праці вложеної українською інтеліґенцією в Галичині зa останні десятиліття: аґрарні страйки в 1902—1905 р.р., акція за український університет у Львові, рух за реформою виборчою в 1905 р., перші й другі вибори до австрійського пaрляменту, вибори соймові, акція за "рідну школу", за права нашої мови в публичному життю й урядах, орґанізація рільничих союзів (Сільський Господар), економічні кооперативи, січовий і сокільський рух й т. д. й т. д., все то було зроблене українською інтеліґенцією на тисячах зборів, сходин, вечірок, відчитів, в тисячах товариств й спілок. Наша національна будівля в залитім ворожим наїздом краю, це бастіон, до нього поодинокі ломи ґраніту ми ставали серед найнеімовірніщих труднощів, у крівавім поті чола. І ми добилися успіху. Ми довели до стану, в якім увесь український народ в Галичині творить збиту фалянґу, об сталеві труди якої розбиваються всі затії віковічного противника. Народ знає нас й йде за нами.

 

Невже минулорічна ґрандіозна воєнна акція в Галичині булаб інакше можлива? На поклик політичних орґанізацій всіх українських верств й станів піднявся український народ як один муж й виповнив свій обовязок перед історією зі справді героїчним спартанством. І не треба було до цього аж приманчивих кличів про соціялізацію землі, якими нам тицькають під ніс деякі "знавці селянської душі". Якраз тому, що ми знаємо душу селянина не тільки з брошур, ми не поповнили цеї історичної похибки, яку поповнили наші державні кабінети. Соціялізація землі! Ми хотілиб видіти спини цих панів, які пішлиб на село справді реалізувати отсе своє схоплене від чужинців гасло. Словом, тут наші антаґоністи борються з вітряками. Ми ще скажемо їм, що також лінія національної політики, яку поведемо безоглядно до самого кінця — подиктована нічим, тільки оглядом на інтереси найширших та найвищих верств нашого народу. Ми знаємо їх й не відречемося їх ніколи.

 

А тепер обернемо бук другим кінцем й спитаємо: Покажіть панове антаґоністи реальні успіхи "демократичної" роботи, як ви її робили по вашому розумінню? Ось як відповідає на отсе питання один з авторів виняткового числа камінецької "України", присвяченого минулорічному повстанню проти гетьмана. В огляді "Кабінет Міністрів за час Директорії" він зупиняючися на політиці двох перших правительств — Чеховського й Останенка пише: "Евакуація Директорії разом з Урядом з Київа до Винниці мала великий вплив на перелом настроїв не тільки в широких масах, але й також в урядових колах. Показалося, що уряд, не вважаючи на його виразну лінію політики диктатури пролєтаріату, не мав найменших симпатій серед цього пролєтаріяту, котрий у Московсько-більшовицькій навалі заняв позицію невтралітету або й таки активно ворожо виступив проти військ Української Народної Республіки. Така легка й швидка ворожа окупація переконала громадянство і урядові кола, що політичні партії й соціяльні ґрупи, на які думав спертися кабінет Чеховського, не представляють серіозної політичної сили, не можуть бути надійним елєментом в будуванню держави.

 

Життя зі залізною льоґікою показало, що поза пролєтаріятом України, який у своїй більшости зденаціоналізований, треба шукати більше надійних соціяльних ґруп для будівництва національної української державности".

 

Отся росторощуюча критика цілком не прихильного для нас, грішних Галичан, орґану, звільнює нас від спинювання себе над оцінкою діяльности наших правительств. На жаль, можемо сказати, що науки, про які мова, ніяк не навчили розуму наших "державних мужів". Два останні кабінети — Мартоса й Мазепи пішли витертим шляхом своїх попередників, поки не зайшли... у пропасть. Важко про це говорити! Але може це буде й щастя у нещастю. Може наші доктринери, коли напються добре води, стануть не куклами вигодованими у затхлій атмосфері російського підполя, а людьми зі здоровим умом, отвертими очима й життєвим характером. Давби Бог! Тоді й порозуміння ніж нами найдеться в одну мить.

 

Знаючи, яке важке наше положення й скільки зусиль прийдеться підняти, аби усунути всі перешкоди, що лежать у самій сути сучасного українства, невідвічальні й злі негодяї кинули в наші ряди клич провінціонального сепаратизму. Без пересади можемо сказати, що нема більшої провокації, якаб нас до глибини обурювала, як отся остання. Ми Галичане будемо й з нею безпощадно боротися.

 

Підсунувши злободневну справу роздору між т зв. Придніпрянцями й т. зв. Галичанами до сонця, ми бачимо, що маємо тут до діла з пекольно подуманою містифікацією гуртка людей, які для своїх найнищих цілей не жахаються вжити й найгіршого середника.

 

О що ходить? Ходять о це, щоби при остаточній ліквідації світової війни поставити увесь український народ в таке положення, аби він при фізичній неможливости добуття політичної самостійности в даний момент мав принаймні певну спромогу роспочати дальшу боротьбу за неї з усіма виглядами на побіду. Історія усіх поневолених народів вам показує, що таким середником є обєднання цілої національної території в однім державнім орґанізмі. За цей прінціп пролили поневолені народи у своїх визвольних етапах моря крови. Але здоровий інстинкт кожного вказував йому тільки цей одинокий шлях. Ми також йдемо ним. І тут зустрічаємо як ворогів — жмінку амбітників, людей без горожанської та національної моралі, які для своїх дуже вузьких, здебільшого чисто особистих цілей затроюють публичну опінію свідомим й холодно обдуманим киданням дешевих й промовляючих до низьких інстинктів кличів про провінціональний сепаратизм. Слід отже нарешті публично ствердити, що його немає. Під цю пору йде в українськім національнім таборі не боротьба між т. зв. Галичанами й т. зв. Придніпрянцями, але боротьба між політичним розумом й безапеляційною дурнотою. І тут ми бачимо, що серед галицької суспільности є деякі, щоправда незначні й невпливові ґрупи, які своїм компарзам з другого боку додержують кроку під кожним оглядом. А знов між Придніпрянцями є ґрупи і партії, як от соц.-фед., республиканці, селянська партія (повстала як протест проти безглуздої політики с. р.-ів), хлібороби-демократи, хлібороби-власники й т. д., які вповні годяться з нами. Цей роскол зазначений дуже виразно й в політичному життю.

 

Отже яка повинна бути теперішна наша ціль? Старатися обєднати по змозі всі розумні й тверезі політичні українські ґрупи для спільної праці й спільної боротьби. Великою наукою, яку ми винесли із теперішного національного нещастя, гідною справді живучого народу буде, більше не дозволити недовареним, невідвічальним й доктринерським політичним анальфабетам занапащувати долю всього українського народу на цілі довгі десятки літ, як це, на жаль, вже нераз було у нашій історії.

 

[Український прапор, 23.12.1919]

 

23.12.1919