Революція і большевизм.

Мені не хотілось би вже тепер говорити про останні події (президент має на думці грудневий невдалий політичний пуч в Чехословаччині; прим. пер.), бо я мусів би доторкнутися де-яких випадків та осіб; але цього я не хочу, позаяк ця справа є зараз в суді. Можу лише сказати Вам свою думку про большевицький погляд на революцію; я буду мати на увазі головно російських большевиків тому, що я найбільше цікавився цею проблємою. Мені хотілося би свій погляд з'ясувати систематично; я дуже багато роздумував над цею справою і маю під рукою потрібні літературні матеріяли.

І. Російські большевики є за революцією за кожну ціну; західні соціялісти, а особливо соціяльні демократи, протестують проти російського революціонізму. Тому большевики дуже енерґійно накидуються на соціяльну демократію за її неначе б то реформізм та за те, що вона не признає необхідности і оправнености озброєної революції і що не роспочинають її. Сам Лєнін, а також Радек та инші, присвячують спеціяльну свою увагу і ворожнечу Каутському. Але крім Каутськото та Бернштайна на большевицькому індексі опинилися майже всі визначні соціялістичні провідники цілого світу; не лише Росіяне: Плєханов, Марков, але і Отто Бауер, Фр. Адлєр, Гільфердінґ, Лєдебур та инші, не говорячи вже про Шайдемана; з Французів є Льонге, а з Англичан є уся Лейбур-парті (робітнича партія) і очевидно фабіянці; з італійців — Туратті, з Американців — Гільквіт — словом багато де-хто. Лєнін всіх їх проклинає як опортуністів і соціял-патріотів за те, що вони сфальшували доктрину Маркса, зробивши з марксистичного революціонізму буржуазний реформізм. Часто він закидує їм страх, персональну полохливість; і це людям, що ризиком життя поборювали царизм, що цілі роки просиділи у вязницях та на Сибірі. (Маси лайок не ріґіструю.)

Правда, що Маркс і Енґельс вірили в те, що дефінітивна революція і розгром капіталізму незабаром має настати: в комуністичному маніфесті вони проголосили, що Німеччина стоїть безпосередньо перед буржуазною революцією, по якій зараз же має прийти пролєтарська революція. Анальоґічні передбачення сталися також і пізніше; але вони помилялися що до діяґнозу світової ситуації; і тому кілька разів відкладали пролєтарську революцію на пізнішу добу, аж врешті абсолютно відступили від того погляду. Поруч з тим Маркс і Енґельс все ясніще відцурювалися від революціонізму, аж врешті Енґельс у 1895 році, вже майже перед своєю смертно, завіщаючи пролєтаріяту суму своєї політичної мудрости, радив йому зовсім в дусі Маркса, щоб робітники зріклися збройної революції, яко єдиного і найпевніщого засобу; але за те, щоб тим інтензивніще воювали виборчою картою, та щоб допрацювалася серед виборців і в парляменті до більшости; і через неї перевели б перехідну диктатуру пролєтаріяту.

Перед роком 1848 і в часі революції, Енґельс був радикал, захоплений ідеалами революції супроти прусько-німецького, австрійського і російського абсолютизму. Його революційні ідеали були дуже абстрактні і вичерпувалися змаганням до осягнення політичної свободи в найконкретнішій формі Республіки. В першій фазі після 1848 року Енґельс говорить про революцію ще дуже неясно: видко; що цього поняття, науково ще не аналізував; відомий прим. його лист до Маркса з 1851 року, в якому він революцію проголошує природним феноменом (Naturphänomen), що керується фізичними законами. Там ми знаходимо дефініцію, в роді — "матеріяльна сила необхідности" — і подібні вирази, що виявляють брак соціольоґічної і наукової аналізи. Пізніше Енґельс і Маркс займалися проблємою революції дуже старанно, як про це свідчать ріжні статті і розвідки, присвячені цій справі. Парижська комуна була новим почином до аналізування і порівнювання ріжних революцій. Тоді вже також була з’орґанізована соціяльно-демократична партія; а Маркс і Енґельс займалися науковою аналізою суспільних і господарських проблєм; стабілізувалося поняття наукового соціялізму. Енґельс і Маркс все ясніше відділювали соціялізм від ріжних форм і ступенів анархізму, і приймали еволюційне становище, випрацьоване дарвінізмом та революціонізмом взагалі.

Енґельс не розминувся з Марксом. У 1883 році Енґельс в листі до Бернштайна зовсім ясно висловився про те, що соціялісти можуть і мають очікувати буржуазної республіки. Через це ясно було сформуловано еволюційне становище. В передмові до 5-го видання комуністичного маніфесту Енґельс написав вже в 1890 році слова, так часто цитовані: "для остаточної побіди речень, наведених в маніфесті, Маркс числився виключно та одиноко з розумовим розвитком робітничої кляси, що мав повстати у звязку між акцією та дискусією". А у своїй критиці Ерфуртського проґраму (принято 1891 року) він поучає, що в країнах, в яких люд є вповні представлений і має в парляменті більшість — в Анґлії, в Америці, у Франції, — старий режім може спокійно перейти в новий режім. В згоді з тим він проголосив демократичну республіку за спеціфічну форму для диктатури пролєтаріяту. Видко, що Енґельс дослівно повтаряє думки Маркса, аж врешті в 1895 році (в передмові до Маркса — "Клясова боротьба у Франції від 1848–1850") він подав згаданий загальний аналіз революції і висловився за парляментарною тактикою.

Також Маркс був революційним романтиком у 1848 році та підчас революційної реакції, поки не стався соціялістом; і коли він дійшов до наукового соціялізму, він дивився на революцію инакше, ніж в 1848 році та навіть у першому томі Капіталу. В цьому саме є ріжниця між дальшими томами "Капіталу" а першим. Большевики науково не мають рації, покликуючись завше на Маркса з першої фази, бо Маркс у фазі своєї "політичної" та наукової зрілости уважав можливим, що принаймні в де-яких країнах, як Анґлії, Америці і Голляндії, соціяльний переворот можна зробити без революції, мирним шляхом. Це Маркс виразно проголосив в Амстердамській своїй промові, в 1875 році, до речі — вже після парижської комуни. Для важного її значіння наводжу цей текст в ориґіналі. (Ми цитуємо його лише в українському перекладі. Прим. перекладчика.)

"Колись робітник мусить мати в руках політичну власть, щоб міг зміцнити нову орґанізацію праці. Він мусить повалити стару політику, що удержує старі установи, оскільки він не хоче зріктися своїх прав. Але ми не казали, що шляхи, які ведуть до цеї мети, скрізь є тіж самі. Ми знаємо, що треба брати під увагу устрій, побут і звичай ріжних країв та не неґуємо, що є країни як Америка, Анґлія, — і коли б я знав краще ваш устрій, може додав би також Голляндія, де робітники можуть досягнути мирним шляхом своєї мети. Це не однаково у всіх країнах."

А Енґельс, як зазначено вже, проголосив, що і в Німеччині революція не є необхідна.

Отже большевики покликуються що до свого революціонізма на Маркса і Енґельса зовсім неслушно.

Бо вони оба в соціялістичній і науковій фазі свого розвитку зреклися революціонізму. Є майже негідне, як большевики уникають та як замовчують погляди Маркса і Енґельса — очевидний доказ, що вони не є здібні до дійсно наукового думання в політиці. Маркс і Енґельс уважають озброєну революцію максімум за помічний засоб, що доповнить і докінчить розпад капіталізму, в якому головні елєменти нового режіму розвинули вже економічну революцію, характеризуючи капіталізм. Оцю внутрішну революцію, спричинену економічним розвитком, Маркс і Енґельс уважають за головну і рішаючу. Крім того, Маркс і Енґельс очікують, як зазначено, рішаючої переміни суспільного ладу від освіти робітництва. Лєнін уважає однак збройну революцію за головний та творчий засіб, що і в напівкапіталістичній, а власне некапіталістичній і неосвіченій Росії приведе врешті до комуністичного режіму. Маркс і Енґельс заняли наукове і еволюційне становище; але російські большевики не думають еволюційно, лише абсолютистично і ненауково. Прецінь ясно, про що росходиться: революція яко протест, кара і залякання не вистарчить; революція мусить бути конструктивною, творчою, вона мусить замінити цілу стару адміністрацію новою. Така революція не мусить бути озброєною, але мусить бути підготовлена через виховання і освічення мас та її провідників, здібних до переведення нових завдань. Большевики роспинаються за революцію старих часів, часів некультурних, абсолютистичних, призвичаїних до насильства; але Маркс і Енґельс дійшли до ідеала революції нової доби, культурної, забезпечуючи нову адміністрацію.

Правда, Лєнін очікує кінцевого розгрому капіталізму в цілому світі; і в цьому власне також помиляється. Цілий його погляд на розвиток людства та поодиноких народів є утопічний; його фільософія і історія є повні помилок. Лєнін і товариші пропонували дату остаточного розгрому Европи вже кілька разів; і завжди намарно. Вони послідовно продовжували добу очікуваного краху; та ще й досі, віруючи в своїх прихильників і в себе, відказують до майбутности. Правда, Лєнін іноді говорить також більш реалістично. У своїй полєміці з комуністичними радикалами він перестерігає перед захватом політичної власти, доки пролєтаріят у своїй боротьбі не досяг ще певної степени, яка в ріжних країнах і в ріжних обставинах не є однакова. Він каже: "цю степень добре роспізнати потрафлять лише думаючі, досвідчені і випробувані політичні провідники пролєтаріяту в кожній окремій країні". А далі: "тактика мусить опиратися на тверезому, строго обєктивному розціненню всіх суспільних кляс даної держави (у світовому масштабі), сусідних держав, як і досвіду революційних рухів."

II. Большевики поринули у революційному романтизмі і містицизмі. Революція є для них откровеніем, а для більшости большевиків революція у справжньому сенсі слова є фетишем. Це відповідає їх інтелєктуальній і моральній нерозвинености. Тому революція для них стається метою; адміністративно працювати вони не потрафлять, отже мріють про т. зв. великі вчинки; або хоч жести і слова. Звідси їх постійна боротьба проти контрреволюції, своєвільно дефінованої. Большевики це Росіяне; а про Росіян Лєнін стало каже, що вони не потрафлять працювати так, як західні народи; що до цього, то Лєнін має більш рації як гадає: Росіяне все ще придержуються старого аристократичного становища, з якого праця і працьовитість не ціняться; большевики представлюють цю нижчу культурну фазу насильства у всій повноті. Звідси суперечність між проґрамою Маркса-Енґельса та большевицькою дійсністю.

Большевики виросли яко еміґраційна партія, працюючи нелєґально в підземеллю, та методами всіх тайних товариств. В цій традиції російської революції, революції в основі терористичної і анархістичної, вони виросли і цеї традиції вони не потрафлять позбутися. Звідси всі ці недостатки большевицької адміністрації, власне адміністративної імпровізації, цього адміністративного ділетантизму, і браку продуманого, суцільного пляну без звязку і послідовности. Радек все ще відпоручує соціялістам Західньої Европи, щоб вони утворювали нелєґальні тайні орґанізації. В цьому є ріжниця між Европою і Росією. Европейські соціялісти вже є позитивніші; вони потрафлять вже спокійно працювати і творити; і тому отже задивлюються на революцію реалістично — без містики та романтики.

Большевицька озброєна революція, дивлючись по европейськи — не була необхідна. Коли впав царизм та настала соціялістично-ліберальна влада, коли з окрема конституанта, вибрана 36 мільонами виборців мала соціялістичну більшість (з її 703 було 639 соціялістичних послів), большевики, як меншість, могли задовольнитися парляментською працею, адміністративною і виховавчою. Вони могли зорґанізувати парляментську опозіцію. Що уряд Керенського робив похибки, це є правда; але ці похибки не оправнювали Лєніна до нових хиб ("тисячі похибок" — Радек). Але большевики не потрафили і не потрафлять працювати; вони тільки вміють примушувати до праці (большевицький режим завів кріпацтво буржуазії, буржуазії нота бене своєвільно дефінованої, а через це і кріпацтво робітників); вони уміють воювати, вбивати та вмирати, але не потрафлять пильно, стало і без відпочинку працювати.

Їх революція була та є, отже, політичною, а не суспільною і господарською. Свою революцію вони перевели головно використуванням розбиття царського війська. Бо як тільки Лєнін проголосив, що війна має бути укінчена за кожну ціну, до нього прилучилися маси жовнірів. Ці маси були подвійного характеру: були це салдати, що прожили всі страхіття трьохлітньої нещасної війни, салдати втомлені та здеморалізовані поражкою; а попри них були ще маси нових військ, нездисциплінованих по військовому — і отже вся ця маса охоче приняла ультрапацифізм Лєніна. І дякуючи цьому побідив Лєнін, а зовсім не через те, що згідно до Маркса зрозумів світову ситуація капіталізму та соціялізму.

Про необхідність кожної революції децидує кінець кінцем один або кілька політичних провідників. Це остаточне рішення не є лише історичним питанням (чи мент в дану хвилину добре вибраний), але також питанням сумління. Питанням сумління, бо рішитися на революцію значить рішати про життя і смерть богатьох людей. Задля цього останнього рішення не має иншого правила крім того, що революція є дійсно останнім, єдиним, отже і абсолютно необхідним засобом для оборони свободи і до розвитку, до, кращої майбутности.

Я перед війною багато літ занимався проблємою революції; не раз закидувалося мені, що я аналізую цю проблєму чисто академічно. Зовсім ні, бо це була і є проблема дня, як це доказує розвиток річей. Цими сталими дискусіями про революцію з етичного становища (останньо в книзі про Росію)**) — я дав доказ, що добре оцінював світову ситуацію: я очікував перевороти та революції та відчув, що врешті буду рішати таки я сам про необхідність і оправданість революції. І так все це сталося; — я орґанізував нашу національну боротьбу та вів нашу революцію.

Рішитися на революцію, як я вже не раз казав, не було для мене легким; я витерпів муки, бо росходилося о пізнання, чи наша революція в даній світовій ситуації буде успішною і чи цей успіх вирівняє офіруване життя. Крім того особливе ще положення провідника, — що мусить уникати власної небезпеки, аби не залишити своїх прихильників без ради та кермаництва. Я залишив свою родину, і мене не тяжило так, і коли вона була переслідувана: я з тим числився і без вагання рішився на це. Дивним припадком опинився я у самому центрі большевицької революції в Петрограді, в Москві та в Київі, був не раз під дощем куль; прожив у Москві 6 день в обстрілюваному готелю "Метрополь", до моїх вікон били і пізніще у Київі кулі і відломки шрапнелів; я ніколи не мав і не маю страху за себе, як в цьому пересвідчився під час цеї крівавої практики; але я цілими днями і ночами мучився, коли децидував про життя инших, та коли одержував звістки про смерть і замучення своїх вірних козаків. Отже я можу говорити про революцію не лише яко теоретик, але також як практик.

Для людини мусить бути життя инших святим. Людина мусить мати в пошані особистість і життя свого ближнього. Це є основою всього життя, як поодиноких людей, так і суспільности: і цей гуманітаризм окреслює правила революції та війни. Революція мусить бути роблена в обороні, але в жаднім випадку не для геґемонії та хижацької аґресивности; і має жертвувати як найменше життям. Саме під цим оглядом Росіяне з причини своєї культурної примітивности відріжнюються від нас на западі; вони безощадко жертвують життям, як у війні, так і в революції. Большевики що до того стоять на дуже низькому щаблі. Я сам на власні очи бачив страшні вчинки большевицьких революціонерів, в яких проявлювалася просто варварська грубість, часто навіть звірючість; але найбільший моральний жах відчував я з цеї очевидної зайвости жертв.

Лєнін у своїй полєміці закидує Каутському та всім противникам большевицької революції страх; страх це, мовляв, власний мотив їх ворожнечі до большевицького революціонізму. Я стою на боці Каутського, не зі страху, але зі свідомости та пізнання ситуації Росії та Европи та кажу з ясною свідомостю після довгого і щирого передумання, що большевики фатально помиляються. Вони насамперед не розуміють, що поступ европейських народів та їх етика відкидує вже насильство, а отже і аґресивну війну та революцію — европейський гуманітаризм дозваляє лише війни і революції напевно захистні. Большевики відтак не розуміють, що Росія з причини своєї некультурности і відсталости не є зрілою не лише для комунізму, але і для наукового соціялізму, і що через революцію цеї зрілости вона не досягне. В Европі ми вже дозріліщі для далекойдучих соціяльних перемін і не потребуємо для цього озброєної революції; і вже зовсім ні терористичної революції на російський зразок.

*) Ця стаття є з циклю кількох літературних заяв Президента Чехословацької держави Т.Г. Масарика з приводу большевизму. Вона була уміщена, як інтервью, в берненському відомому щоденнику "Лідове Новіни" на свят-вечір минулого року. Очевидно, як це показують вступні слова до неї, редакція вищезгаданого журнала прохала чехословацького Президента висловитися з приводу комуністичного пучу в Чехословаччині на прикінці 1920 року. Т.Г. Масарик зі зрозумілих причин не бажаючи передбігати або втручуватися у судовий комуністичний процес, замісць цього, написав свої оці уваги з приводу російського большевизму взагалі. (Примітка перекладчика.)

**) Президент Масарик має тут на думці великий свій 3-томний твір: Росія та Европа, себ то нариси до "Реліґійної та фільософічної історії Росії", якого досі вийшло 2 томи по німецьки і по чеськи. (Перекладчик).

[Воля, 18.06.1921]