В жіночій ґімназії був баль.
Не звичайна вечірка, де треба танцювати "шерочка з машерочкою'', а справжній баль зі справжніми кавалєрами.
Була запрошена вся реальна школа, причому реалісти користувалися рівними правами з ґімназістками.
Так само одержали при вході торбинку з конфетті і серпентином; також могли пити морс до схочу. А в кінці вечера мали одержати пакунок з цукерками і помаранчами.
Це здається більш всього і приваблювало реалістів, бо до танцю йшли вони не дуже охоче. Збірались гуртками по під стінами, дивились з під лоба і упирались, коли Алексій Дмитрович, вчитель малювання, тягнув якого, щоби представити дамам. Бо ці частенько просили:
— Найдіть кавалєра!
Були, звичайно, і винятки.
Ось перед Галею, стрункою чорнявою ґімназісточкою, поважно розшаркався руденький реалістик і промовив ґалантно:
— Дозвольте на тур вальса?
Галя радо згодилась. Вона зараз же побачила, що це гарний кавалєр. Високий і в білих рукавичках.
І дійсно, танцювати з ним було дуже приємно. Не наступав на ноги, не плутав па. І розмова йшла легко. Виявилось, що обоє вміють сковзатися на полозках і обоє гадають, що найкраща шоколяда — молочна Кайє. Поговорили про вчителів: хто і як в'їдається. Зачепили і поважнійші теми. Хто що читав; хто що вчив.
Все було дуже гарно. Були цілком задовольнені один другим.
Вже третій тур почали, коли наддало Галю спитати:
— В якій ви клясі?
— В четвертій, відповів хлопець... А ви?
— Другій — сказала Галя; і глянувши на свого кавалєра, змішалась.
А на того ці звичайні слова зробили надзвичайне вражіння. Він спинився, почервонів, сопів носом.
В другій клясі? Такий "шнипс?" І він знизився до того, що так довго танцював з нею і розмовляв про поважні речі, які вона не здібна зрозуміти.
Не скінчивши танцювальної фіґури, не уклонившись, він покинув Галю посередині залі і пішов геть, високо піднявши курносу голову.
Не зразу отямилась дівчина. Зі здивованням дивилась вслід свому кавалєру.
Хтось, танцюючи, штовхнув її. Тоді, змішана, зніяковлена, з зусиллям пробираючись поміж танцюючих, відійшла вона у край залі і сіла в кутку.
Як? Така маленька обставина мала для нього таке значіння? Хіба вона гірша через те, що тілько в другій клясі. Хіба важно не те, що вона вміє танцювати вальс з фіґурами, уміє сковзатись голандським кроком? Навіть те, що вона читала Купера, — не важно?
В смутному здивованні широко відкрились затуманені сльозами очі і по розовій щочці покотилась велика та гірька-гірька сльоза.
***
Давно це було. Навіть не віриться, що було колись. Дім, ґімназія... Чи є ще вони на світі? Де воно то рідне місто, куди не тілько поїхати — листа написати не можна. Далеко, далеко... Як ті Пампаси, про котрі читала в дитячі роки. Всього два місяці, як Галя за кордоном, але вже сумним сном видається страшна подорож через застави, фронти, кордони. Тут, в культурному европейському центрі дивно навіть згадати про зруйновані, брудні, темні міста, що залишились десь там...
Тілько в ночі ще й досі сняться страшні химерні постаті, перекошені злістю обличча, довгі коридори, низькі стелі... Жах, холодний, липкий обгортає душу. Хочеться бігти — нема сил. Кричати — нема голосу.
І так приємно прокинутись в чистенькій світлій кімнаті. Побачити ріжнобарвні плями, що кидає сонце на стіни, на ковдру... Пригадати, що ввечері чудовий концерт, куди обіцяв повести пан Рудольф.
Милий пан Рудольф! Скільки втіхи вносить він в її життя. Щоб вона робила без нього одна, в чужому місті, не знайшовши родичів, котрих сподівалась тут здибати.
Вони познайомились в ваґоні. Потім стрінулись випадково на вулиці і обоє зраділи. Тепер бачаться майже що дня. Ходять разом по музеям і театрам. Він приємний товариш. І вдача у нього гарна: спокійна і весела. З кожним днем раднійше зустрічає його Галя.
Хтось застукав у двері. Галя вскочила з ліжка і побігла відчиняти.
Ось зразу і зіпсувався її гарний настрій: рахунок за тиждень. Галя зовсім забула, що сьогодня субота.
Знову треба щось продавати. Це вже не вперше. Але кожний раз це тяжко і сумно. Шкода ціх річей, що треба віддавати у чужі руки: всі ж вони яка небудь памятка. Перстень подарувала мати, годинник — тато "за скінчення ґімназії", ланцюжок ще бабуня носила. А як згадаєш, що з кожною проданою річью все ближче насувається день, коли вже нічого буде продавати?..
Нерішуче йшла Галя по Кернтнерштрассе. Багато тут крамниць з ювелірним крамом. І ціни, як подивитись у вікні, дуже високі. Але це як купувати, а як схочеш продавати, то зараз скажуть: і фасон старий і каміння нічого не варте. Та ще й дивляться підозріло: як ці речі до тебе попали?
Приємність невелика. Тому і відтягала на останній мент. Тому нерішуче зупинялась перед вікнами, розглядаючи блискучі цяцьки.
— А, ось ви де! — почула Галя над самим вухом. — Вірні своєї жіночої природі. Не можете спокійно бачити цієї принади!
Пан Рудольф усміхався, милуючи Галю очима.
Галя стояла, злегка почервонівши, зі складним почуттям радощі і незадовольнення. Їй приємно було в цю хвилину, коли вона почувала себе самітною і нещасною, бачити його привітне обличча; але все ж таки зустріч ця була зовсім не до речі.
— Що ви хочете купувати? Ось як грошима тринькають! Хіба мало вам тих гарних річей, котрі у вас вже є? Ходім краще до Сецессії: там, кажуть, гарна виставка.
— Ходім, — нерішучо відповіла Галя.
— Як бути? — думала вона, продати треба непремінно; грошей зовсім нема.
— Стійте! Я все ж забіжу на хвилину в цю крамницю. Мені треба переробити замок у обручки! — збрехала Галя на всякий випадок, коли б пан Рудольф побачив щось через вікно.
— Чи не буде настирливим, коли зайду з Вами разом. На вулиці такий вітер!
— Ось тобі і маєш! — подумала Галя. Ну що його робити?
І раптом прийшло на думку: а чому не сказати правди? Щож тут такого? Ну, продаю, бо не можу инакше. Своє ж, не крадене. Він милий, приязний. Скілько разів допомогав порадою.
— Пане Рудольфе! Я збрехала! — промовила вона і почервоніла.
Він здивовано подивився на неї.
— Я хотіла продати обручку.
Він ще вище підвів брови.
— Що за дивна ідея? Хіба вона вам не подобається?
Вона злегка всміхнулась сумною посмішкою.
— Я мушу це зробити... І вона в коротких словах пояснила йому своє становище.
— Я вже не раз хтіла порадитись з вами, — закінчила вона.
— Так, так... діловито відповів він. Ви вибрали для продажу самий поганий шлях. Краще публіковати в часописі, або віддати річ на комісію. Але ж вам зараз потрібні гроші? То ходім принаймні; у мене є знайомий ювелір...
Він повів її в бічну вулицю, де вона дійсно одержала несподівано високу ціну.
Це було дуже приємно; але приємнійше було, що вона нарешті призналася. Її правдивій душі завжди була противна потайність.
На серці зробилось так легко. Радо розглядала Галя картини. Всі вони видавалась гарними. Весело розмовляла з паном Рудольфом. Hе помічала, що його настрій не цілком такий, як у неї.
А пан Рудольф почував себе якось чудно. Щось заважало йому підтримувати веселу розмову. Занадто несподіване було Галіне признання. Він зустрів її в курєрському потязі; він знав, що вона з гарної родини. З першого дня вона поставила необхідною умовою розділення рахунків. А виходить — вона на краю злиднів!
Раптом пригадав, що дома чекає спішна праця.
— Значить до вечера!.. промовила Галя, прощаючись.
Він змішався.
— Чи може ви заняті? То не стісняйтесь, будь ласка.
— Так, я... почав він ніяково. Я зовсім забув... важне засідання...
— Прошу, прошу; які ж можуть бути між нами церемонії... Галя усміхнулась; і очі їх зустрілись.
Пан Рудольф прочитав в ясному дівочому погляду, щось більше від привітности, щось міцнійше від приязні.
Але він одвів очі.
Через два дні Галя дістала коротеньку листівку:
"Мушу несподівано виїхати, про поворот негайно сповіщу."
Але він не сповістив.
[Воля, 18.06.1921]
29.06.1921