Між двох сил.

 

... Мені шкода і боляче, що моїми минулими — вільними і невільними — помилками користуються тепер, щоби додати ще більше шкоди, зробленій мною і другими українськими політичними діячами в справі визволення наших працюючих мас від соціяльного і національного поневолення.

17. січня 1920. В. Винниченко.

 

... Українські політики не змогли сконсолідувати зусиль народу і повести самостійної політики. Край, пливучий молоком і медом, пливе тепер кров'ю і сльозами.

Дашинський, з парламентської промови

 

З надзвичайним інтересом прочитав я листа до редакції "Боротьби" В. Виниченка. У нас є три кіти, на котрих держиться остатній період української історії — Грушевський, Винниченко і Олесь, не однакової ваги, але однакової історичної цінности. Це люде, іменами котрих могла би пишатись яка завгодно европейська країна. Перший — глибокий кабінетний учений. Другий — великий белєтріст. І третій — до ґеніальности талановитий поет. Але з трьох їх я найбільше преклоняюсь перед Олесем. Ветерінар по професії, дитина в політиці — він ні разу ще не вжив ні свого коновальського інструменту, ні свого поетичного пера для політичних експеріментів. Тоді як і Грушевський і Винниченко часто вживають свої пера кабінетного ученого і белєтріста в ролі політичного "пущадла". Коли-б не було цих трьох імен — багатьох славних сторін нашої історії не мали-б ми. Але, казав Іоанн Дамаскін, "нѣсть человѣкъ, иже живъ будетъ и не согрѣшитъ". І паки "не грішить той, хто нічого не робить". І оба ті наші "кіти" багато раз грішили, відограючи роль "коновалів" від політики в нашій історії.

 

Є у нас молодий, але, на мою думку, ґеніальний художник — декоратор Петрицький. Його постановки в "Молодому Театрі" чарували найкращих спеціалістів. Сенс його хисту — це утріровка. Він різкою лінією підкреслює ті гарні або погані риси, які мимо очей звичайної людини пролетіли-б без великої уваги. Звичайне життя під його карікатурним пензльом кричить, регочиться і б'є по нервам навіть заскорублої людини.

 

Таким мені здався і Винниченко в його крикливій драмі — "Між двох сил". Я бачив її торік перед приходом в Київ большевиків. В ній дуже багато життьової правди. Але ще більше бракує почуття художньої міри. Увесь час стріляють, розстрілюють, катують, знущаються. Автора большевики мусіли-б повішати вже після другої дії. Бо більше ганебних типів, ніж большевицькі герої "Між двох сил" — мабуть на світі немає. Густими, крівавими лініями підкреслив Винниченко в своїй драмі дефекти радянського устрою, занадто густими, навіть для ворогів большевизму.

 

В політиці, як і в штуці, є своє почуття міри. І коли вчорайші вороги большевизму кидаються в другий бік, цілком протилежний, перед реальним політиком встає питання: що це — брак почуття міри, екстремізм, присущий талановитим людям, що жиють більше почуттям, ніж розумом, чи брак орієнтації в подіях життя?

 

Нам здається — те і друге!

 

Винниченко каже, що єдиною формою українського державного життя могла-б бути совітська українська республіка. Грушевський в своїм листі це підтверджує. Але охочих сказати на те і друге — "Амінь", дуже мало. Бо всі памятають "Між двох сил" Винниченка і кадетізм Грушевського.

 

Якийсь учений характеризував нашу націю досить їдко і влучно одною фразою:

 

— Хахол отличаєтся медленной походкой къ воламъ!

 

Ми й справді дуже помалу думаємо.

 

В цьому є деяка доля правди. Радянська форма влади навіть в Росії безнадійно загинула. А ми мріємо про культівіровання рад на Україні. На "Москвѣ рѣкѣ" панує комісародержавіе, самодержавіе, але не комунізм. Большевики проповідували мир, і зараз воюють на всіх фронтах. Большевики проповідували економічний добробут. А в Петрограді на базарах продають по 100 карб. фунт людського мяса.*) Большевики проповідували восьмигодинний день. А зараз ввели 12-ти годинний по протязі 6-ти день в тиждень. Большевики проповідували свободу націй "вплоть до отдѣленія". А зараз йдуть на Україну, Естонію, Польщу і т. д. Большевики кричали: "долой смертную казнь". І за скілька місяців розстріляли і замучили в Київі 30.000 робітників та інтеліґентів без суда і слідства. Большевики хотіли знищити капіталістів, і утворили цілий кляс міліонерів — експропріяторів. Большевики націоналізували банки і руйнували народній добробут. Большевики нищили приватну власність на землю, і утворили цілий кляс мілких земельних власників в Великоросії так скоро, як про те не мріяв навіть Столипін. Большевики... Але що-ж ми будем без кінця повторювати трюізми? Большевицька преса, больше вицька пропаґанда, большевицька белєтрістіка, поезія, малярство, театральна штука — російське самодержавіе в найтяжчі дні свого морального, культурного і всяких инших занепадів не знало такої ганьби, як зараз большевицька "культура". Стара інтеліґенція рятує останки старої культури від большевицького "нашествія". Але це тілько оазіси. А не широкі культурні гаї.

 

Російський большевизм має своїх трьох кітів: Леніна — напів божевільного доґматіка — маняка, Чичеріна — одного з найталановитіших прохвостів, яких міг утворити російський аристократичний ліцей: Чичерін з одинаковою охотою мігби стати і російським Столипіним і російським Чичеріним; — і Троцького — меншевика з 1905. по 1914. р. і большевика зараз, бо не попав в Росію з початку війни, що-б стати в ній меншевистським лідером. На мою думку, найкраще свої мрії, ідеали і побажання висловив недавно найрозумніший Чичерін:

 

— Питання йде про те, хто кого раньше повішає — чи Клемансо, Вільсон і Льойд-Джордж — нас? Чи ми — їх?

 

Чичерін — між иншим — чудесний юріст, цінік-юріст. Він знає, що в крові, пролитій большевиками, можна-б було утопити увесь "Сводъ Россійских Законовъ" — знає ціну не лиш своїх вчинків, але і вчинків своїх бандитів.

 

Що-ж ми будемо насаджувати на Україні зі всіх цих благ?

 

Винниченко каже, що Україна загибає через те, що совітські ідеї не були проведені завчасу в життя на Україні українською владою.

 

Але хиба закон Центральної Ради про соціялізацію землі не був ex tempore приспособлений під радянську плятформу п. Шаповалом по приказу того-ж Винниченка? Чи не при його владі було віддано наказ про експропріацію золота, митр архієрейських в Київі?

 

Грушевський, покладаючись на свій власний авторітет, заявляє, що і в Київі і в Камянці перед його від'їздом за кордон селяне притримувались тілько радянської плятформи. Інтересно-б було довідатись, через що тогді селяне не підтримали ні Винниченка, ні Грушевського? Через що їм обом довелось виїхати за кордон?

 

Під час різдвяних свят 1918 року, коли Директорія улаштовувала паради по вулицях Київа, я виїхав на села — в Київщину, Поділля і Волинь. Треба було "прикоснуться к землѣ" і послухати, що справді думає, відчуває і говорить український селянин. В перший день Різдва я поздоровив моїх земляків з обіцянкою Винниченка про соціалізацію землі. І почув відповідь:

 

— Та так, як зима, тo нам землю віддають. А на весну приходиться повертати!...

 

Поздоровив і з "свободою." А в відповідь почув:

 

— В 1906. році та "свобода" щось недовго трималася! А тепер трохи задержалася!...

 

Коли я прилетів в Камянець, і на моїх очах по наказу Директорії делєґатів селянської спілки роздягли на вулиці на користь козаків, а на другий день тіж самі козаки продали їх одежу на Новім Пляні в Камянці тимже самим селянам, я почув:

 

— Хоч би морози вдарили, що-б та шаптрапа розбіглася!

 

"Шантрапа" розбіглася. Де хто в Варшаві відпочиває. Де хто навіть до Відня заїхав.

 

А ми попали між двох сил: великоросійською анархією і европейською культурою.

 

Коли-ж нам здається, що панує анархія, орієнтуємося на нюю. Коли здається, що панує культура — "преклоняємо свої коліна" пред культурою. Але це є орієнтація на чужі п'яти, а не на власну совість, і не на власний розум. В політиці, які в життю, треба бути "чесним з собою", принаймі що до свого народу.

 

*) Факт продажі стверджений медіцінськими протоколами.

 

[Воля, 31.01.1920]

 

31.01.1920