Річниця.

 

Рік тому авторові цих рядків приходилось сидіти в одній з найстрашніших київських тюрем, куди неначе в вонючу і мокру яму кидано тільки злочинців, засуджених на смерть — в "Косому Копанірі".

 

Було нас там біля восьмидесяти душ, між ними дві жінки. Ріжношерстна публика. Побіч найвищої інтеліґенції: професорів університету, визначних журналістів, високих урядовців українських міністерств, інжінерів, — безграмотні "закладники" з околичних сіл і робітники. Був між ними також один народний комісар першого петербурського складу совнаркома після большевицького перевороту 1917. р.

 

По національному складу, звичайно, найбільше Українців. Одначе були Жиди, переважно Богу душу винні, і переловлені залізничою гетманською державною вартою червоноармейці.

 

Богато пришилося передумати і перебалакати в понурі дні і ще більше в понурі ночі в душних, вонючих казематах. І тільки посидівши (що правда недовго, бо тільки три тижні) в тюрмі, автор цих рядків зрозумів, яке величезне політично-виховуюче значіння має російська тюрма. Річ в тім, що вона уладжена демократично. Там не відділюють сметанки від демосу; той сам тюремний сморід і ті самі плюгаві комахи творять одну з найкращих підстав для псіхольоґічного зближення інтеліґентів, селянства і робітництва. І тільки тоді автор цих рядків зрозумів могутність і невмиручість українського Руху й українського народа, як сірого героя цього могутнього руху. Ось з нами сиділи "дядьки" з під київських сіл з Борщагівки, Святошина і т. д. Приходилось з ними розмовляти; яка упевненість в перемозі, яка бадьорість, яка холоднокровність, який спокій, змішаний з іронічною погордою до слабих противників "добровільців", які, користуючись хвилевою перемогою в околицях Київа, думали, що їм вдалося закувати на віки в кайдани титана — народ.

 

Таких тюрем на широкій і далекій Україні богато. І за проклятої памяти панування Скоропадського всі вони були переповнені меньше-більше таким самим людом. З такої гетьмансько-німецької тюрми вийшов і Сімон Петлюра, голова повстання, який давав знати про себе ревом гармат і тріскотнею кулеметів. І саме цей рев, ця тріскотня кулеметів, ця дика симфонія бою бреніла для нас вязнів, як найкраща музика. Імя Петлюри в кожного на устах.

 

Тюремна творчість складає про його пісні:

 

Скоропадський Павлуша, куди котишься?

Попадеш до Петлюри не воротишься —

 

лунає з усіх камер. Одно слово, авторові цих рядків приходиться сконстатувати, що за весь час свого життя не пережив таких хвилин великого душевного під'йому, як саме в душних, темних, мокрих казематах, "Косого Копаніру". Тільки в цій страшній тюрмі зрозумів він, як нерозривно приросло його серце, як нерозривно привязались його стремління, його думки, ціла його воля до рідного краю і рідного народа.

 

Місячний період повстання Петлюри був неначе переломовий в цілім могутнім українськім руху.

 

Він мав за собою вже майже два роки бурхливого життя. На самім початку революції — революційний романтизм, безліч вуличних "мітінґів" і "мітюшків", — період сформуваня Центральної Ради, котра здобуває щораз то твердіший ґрунт в народі, аж до захоплення нею знову таки в осені, в листопаді, усієї влади на Україні. Тоді кінчається романтична фаза і починається тверда і завзята боротьба з метою закріпити здобутки революції. Тоді загально-російська революція розбивається на ряд національно-соціяльних революцій, з котрих найважніша українська. І тоді вже починається національна суперечка поміж двома великими народами: московським і українським. Московський народ, теоретик якого Ленін показався, як свідчить видана в 1917. р. його книжка: "Государство і революція", прихильником централізму, який мав проявитися в одностайнім шабльоні Рад селянських, військових і робітничих депутатів. Большевицькі аґітатори, особливо київська ґрупа Пятакова, аґітовала, щоби систему Революційного Парляменту — Центральну Раду, замінити системою Рад. Виборча ординація, предложена большевиками, давала до Рад далеко більше мандатів мійському пролєтаріятові, як селянству, котре на Україні, виключаючи буржуазію, налічує більше як 80 відсотків. Скликане при кінці листопаду представництво селянства з цілої України відкинуло на зібранню в опернім театрі пропозіцію большевиків і однодушно стануло по боці Центральної Ради. Тоді большевики післали свою червону ґвардію на Україну і з'орґанізували радянську владу в Харкові на чолі з Мєдвєдєвим. Похід на Україну продовжався. Мирові переговори в Берестю Литовськім відбувалися під акомпаніямент реву гармат, які обстрілювали стару українську столицю на протязі одинадцяти днів. В лютім 1918. р. большевики зайняли майже цілу Україну за винятком Східньої Волині, куди до Житомира перенісся український уряд з рештками українських військ. Після того тріумфальний поворот Центральної Ради з початком березня, коротко трівале пановання її, гетьманський переворот, німецька окупація і німецький терор з частковими повстаннями селян, з карними експедиціями, з тюрмами, аж до знову-ж таки славних листопадових днів.

 

Треба це все пригадати. Властиво, думка повстання зародилася ще ранньою весною, коли то німецькі броневики розігнали 12. травня 1918. р. з'і'зд селянських спілок. Селяне, що зібралися тоді в числі 12 тисяч, склали Ганібалеву клятву, що цього вони Німцям не подарують. До слова і до політичного значіння прийшла московська реакція, яка з'орґанізувалась в "Протофіс". Ця могутня орґанізація великих земельних власників, великих промисловців і фінансістів назначала і повалювала міністрів. Місцеву реакцію підситило реакційне вороння з цілої Росії, яке знайшло захист під гетьманською булавою перед большевицьким терором.

 

Одначе це не припинило організаційної роботи українського народа. Революційні українські партії, як від тепер працювали на пів в підполлю, на пів явно, зорґанізувались в могутніший ще, як "Протофіс", — "Національний Союз". І між цими двома орґанізаціями почалася з початку тільки дипльоматична боротьба, яка випала на користь "Протофісу", бо німецьке реакційне командування і німецьке дипльоматичне представництво барона Мума ніяк не хотіло зрозуміти потреб українсьюї демократії. Та всеж таки Німці, звязані берестейським договором, не могли вести "єдіно нєдєлімської" політики. Вони принайменьше вдавали, що хочуть самостійної України, хоч буржуазної і реакційної на чолі з гетьманом. Ця німецька позіція розбивала єдиний український фронт, бо серед українського громадянства знаходились опортуністи, особливо хлібороби-демократи, котрі до уряду Скоропадського стояли в льояльній опозиції, але рівночасно вязала також руки і реакціонерам, котрі офіціяльно не могли виступити як борці за "єдіну і нєдєліму."

 

Військова катастрофа центральних держав розвязала їй руки. "Протофісівські" дипльомати дуже добре зрозуміли цілу вартість врочистих заяв антантських "демократів", які неначебто стояли на ґрунті самовизначення народів. І як дальший хід випадків показав, вони не помилялись. Підбадьорені перемогою антанського імперіялізму, який з реакційною Росією заключав льондонський трактат і мав супроти неї політичні зобовязання, російська реакція відважилася на різкований крок.

 

14. листопаду 1918. р. оголосив гетьман "федераційну грамоту" і настановив кабінет Гербеля. Цей акт з боку російської реакції цілий український народ прийняв, як провокацію, і хопив за зброю. Сили "добровольців" із своїм командантом зразу Келєром, потім князем Долґоруковим були невеликі. Невеликі були також сили українського війська. В Білій Церкві стояла українська частина Січові Стрільці, з'орґанізовані з галицьких військових бранців в часах влади Центральної Ради. Вибрана Національним Союзом Директорія з пяти членів з Винниченком на чолі і Петлюрою як Головним Отаманом сперлась зпочатку тільки на цю галицьку частину. Одначе національний союз знайшов підтримку у цілого українського народа.

 

Військові операції Січових Стрільців розпочалися в тілі самім дні, що й проголошення "федеративної грамоти", і не минуло кілька днів, а "федералісти" Скоропадського були замкнені в Київі. Дорогу на Фастів зайняли Січові Стрільці, дорогу на Гребінку полтавські і харківські повстанці. Розпочалась місячна облога міста Київа, котра скінчилась тріюмфальним в'їздом Директорії. Дальші випадки відомі. Реакційний уряд Скоропадського замінився дуже лівим соціялістичним урядом Директорії. Її деклярація, яка проголошує прінціп трудового конґресу, є компромісом між парляментарною і радянською системою. Відібрання політичних прав у буржуазії — це є вже само собою відхиленням від парляментарної системи. Надання одначе трудовому конґресові тільки лєґіслятивних прав є нічим иншим як парляментаризмом. Екзекутива все ще таки лишається в руках влади, котра стоїть поза трудовим конґресом. Большевицькі теоретики одначе стоять на тому, що не повинно бути розділу влади на лєґіолятивну і екзекутивну і що ці дві галузі повинні зіллятися в диктатурі пролєріяту.

 

І власне цей компроміс між тими двома державно-правовими прінціпами показався нежиттьовим в молодій державі, такій ще до того несконсолідованій, як українська. Річ в тім, що ліві течії українських соц. партій стояли на прінціпі радянської влади, на позиції диктатури робітничого і селянського пролєтаріяту. Компроміс між двома протилежними системами не міг погодити живих людей і тому, що українська влада не могла станути твердо на одній або на другій позиції, прийшло до розбиття єдиного українського фронту. Ліві фракції не підтримували Директорії, і це дало тільки привід большевикам вмішатись у внутрішні справи України і знову збройною рукою піти на Україну.

 

Прийшовши сюди, большевики повторили знову ту саму помилку, що в 1918. р. Вони хотіли накинути диктатуру тільки фабричного пролєтаріяту над селянством, на Україні дуже спролєтаризованим, не числячись з тим, що на Україні на протязі історії склалась цілком инакша соціяльна структура, як на Московщині. Звичайно, соціяльна структура відбивається на відмінній національній психольоґії. Закований від віків в "общині" і "мірі" московський селянин являється податливим матеріялом для диктатури меньшости, якою є робітничий кляс. В тіні диктатури пролєтаріяту на Московщині за два роки витворилась селянська московська демократія, бо большевицькими декретами уся феодальна, буржуазна і церковна земля перейшла в руки селян. Сама "община" і "мір" були нічим иншим як пасивним протестом проти великої земельної посілости і зберігали заздрісно всі старовинні свої звичаї й навики, не дозволяючи втручуватись "баринові" у її внутрішнє життя. З упадком "барина" община стала архаїчним пережитком, і московський селянин вийшов з неї як індивідуальний користувач землі. Зруйнувавши "общину", Московщина наближилася або наближається своєю структурою до України, і через це на Московщині починає набірати ваги селянство як активний політичний чинник. Від тепер большевики, які до того часу дивились на своє селянство як на обєкт, а не як на субєкт політики, мусять з ним рахуватися. Цей погляд на московське селянство перенесли московські большевики також на українське, і це було причиною їх неповоджень на Україні.

 

Українське селянство, яке як кольонізаторське на нових землях, а не засиджене на старих, проявило на протязі історії велику активність, також і революційну, показником якої є повстання, починаючи з XVI. століття. Активне українське селянство не могло дозволити накидувати собі волю з боку фабричного пролєтаріяту. Воно виступило із зброєю в руках, щоби повалити владу меньшости. І з цеї боротьби скористала реакція із своїм провідником Денікіним, який тішився симпатією антанти. Одначе, о скільки диктатура промислового пролєтаріяту показалась нестерпною для українського селянства, то ще більше нестерпною для нього показалась диктатура поміщицької меньшости, яку репрезентує Денікін.

 

І знову розпочалася боротьба активного українського елєменту з реакцією, яка ще меньше має ґрунту під ногами, як диктатура фабричного пролєтаріяту. І тепер вже московські большевики та український народ, який повстав проти Денікіна, ідуть проти спільного ворога і є неначе-б то природніми союзниками. Є невиключена можливість, що червоні армії знову займуть Україну. Одначе коли большевицька політика повторить в третє ту саму помилку, що в роках 1917 і 1918, то їм не утриматись на Україні.

 

Три листопади — 1917, 1918 і 1919 — неначе-б повторюються. Одначе тільки "неначе-б". За ці два роки поглубилась революція, і українське революційне селянство здобуло собі таку могутню силу, що волі його мусять слухати навіть московські большевики.

 

До переміни влади на Україні прийде дуже скоро, може навіть в славну річницю петлюрівського повстання, в річницю влади Директорії. Може бути, що влада на Україні буде диктатурою пролєтаріяту, але вона буде диктатурою в першу чергу українського селянства.

 

[Воля, 13.12.1919]

 

13.12.1919