1. До Найвищої Ради Союзних Держав на руки Пана Президента Клємансо в Парижі. 2. До Уряду закордонних Справ в Велико-Британії в Льондоні. 3. До Уряду Закордонних Справ Француської Республіки в Парижі. 4. До Уряду Закордонних Справ Королівства Італії в Римі. 5. До Уряду Закордонних Справ Сполучених Держав Північної Америки у Вашінґтоні.
З початком падолиста ц. р. виїхала до Варшави з Камінця Подільського дипльоматична Місія, в склад якої увійшли: а) пятьох делєґатів Правительства Наддніпрянської України (т. зв. України Російської) а саме пп. Андрій Лівицький, Др. Леонід Михайлів, Прокіп Понятенко, Борис Ржепецький та Др. Прокіп Мшанецький і 6) трьох делєґатів Правительства Західно-Української Республіки себто Східної Галичини, а саме пп. Др. Стефан Витвицький, Др. Антін Горбачевський та Др. Михайло Новаковський, а яка мала на меті виєднати у польського правительства корисніщі умови в справі військового перемиря, відновлюваного до цього часу тільки що десять днів, та оперти взаїмні відносини мілітарного та економічно-торговельного характеру на трівкіщій основі. Що до галицьких делєґатів, то ці мали головно за завдання спинити інтернування та насильства сповнювані польським урядом та військом на українськім населенню Східної Галичини.
Головою цеї Місії назначено п. Андрія Лівицького, а його двома заступниками пп. Дра Лєоніда Михайлова та Галичанина Дра Стефана Витвицького, а всякі акти цеї Місії мали мати міць правну тільки тоді, коли будуть підписані усіма членами Місії.
Повища Місія держалася як колєктивне тіло так довго, як довго велися тільки необовязуючі пересправи з польським правительством. Коли однак польське правительство за обіцянки мілітарного характеру стало домагатися від українського представництва уступок територіяльних, а з окрема зречення Галичини в користь польської держави, чим польські політики хотіти — з одного боку зломити волю українського народу в Галичині, а з другого зискати успішний на їх думку атут проти рішення дотично Галичини Найвищої Ради в Парижі, та коли проти проєкту того рода підсуненого польським урядом голові Місії п. Андрієви Лівицькому, більшість членів Місії на плєнарнім засіданню з дня 30. падолиста 1919 р. заявилася неґативно, Місія як колєктивне тіло перестала фактично істнувати і тоді чотирох членів цеї Місії: пп. Андрій Лівицький, Др. Лєонід Михайлів, Борис Ржепецький та Прокіп Понятенко, всі уроженці так названої російської України і делєґати Правительства Східно-української Области, підписали самі і самостійно дня 2. грудня ц. р. деклярацію, в якій заявляють (уступ І.): Що територія Української Народньої Республіки "має бути установлена: починаючи від Чорного Моря по ріці Дністру і від Дністра по ріці Збручу" так що (уступ II) політичне становище Східної Галичини "розвязується польським урядом в порозумінню з представниками українського народу, мешкаючого в цій провінції", — підписуючи цей акт від імени Народньої Української Республіки як українська дипльоматична Місія в Річи Посполитій, a п. Андрій Лівіцький поверх цього як голова цеї Місії, до чого очевидно не мали ніякого права.
Хоч повища заява, названа шумно деклярацією Української Народньої Республіки, єсть нічим другим як свитком паперу позбавленого всякого фактичного та правного значіння, то однак чуже можливе а майже навіть певне, що польські політичні круги будуть старалися продукувати цей акт перед рішаючими чинниками великих европейських держав, як це вони вже робили свого часу з давніщими дотичними заявами українських делєґатів пп. Курдиновського та Пилипчука, хоч Уряд Української Народньої Республіки мусів відтак дезавувати ді заяви як неважні. І ось тому вважаємо за потрібне звернути увагу всіх рішаючих чинників міжнародньої европейської політики а передусім Найвищої Ради Аліянтів в Парижі на фактичний стан справи, головно в тій ціли, щоби не допустити, аби так вимушений на кількох одиницях акт, був через незнання фактичного стану справи вжитий евентуально проти інтересів і так вже тяжко мученого та кривдженого українського населення Східної Галичини.
При цім позваляємо собі в ціли скріплення отсього нашого застереження звернути увагу з окрема на отсі моменти, важні для належної оцінки деклярадії зложеної пп. Андрієм Лівіцьким та товаришами:
1. Згідно з повновластями уділеними Урядом Української Республіки згаданій Місії у Варшаві всякі правні акти і деклярації цеї Місії можуть — як це вже коротко в горі намічено — вийти тільки з колєктивного рішення цілої Міciї, повзятого більшістю голосів її членів на правильнім засіданню Місії під проводом її голови або його заступника (що зрештою і так самозрозуміле), а всякі документи і письменні акти, з окремаж договори і деклярації її звернені до Уряду Річи 1. Згідно з повновластями уділеними Урядом Української Республіки згаданій Місії у Варшаві всякі правні акти і деклярації цеї Місії можуть — як це вже коротко в горі намічено — вийти тільки з колєктивного рішення цілої Місії, повзятого більшістю голосів її членів на правильнім засіданню Місії під проводом її голови або його заступника (що зрештою і так самозрозуміле), а всякі документи і письменні акти, з окремаж договори і деклярації її звернені до Уряду Річи Посполитої Польської вимагають до своєї правосильности підпису так голови Місії як і обох його заступників, та всіх присутних у Варшаві радників Місії. Між тим наведена в горі деклярація з дня 2. грудня 1919 зустрілася на правильнім засіданню Місії дня 30. падолиста 1919 з рішучою опозицією більшости її членів, а крім цього на акті згаданої деклярації недостає підпису одного заступника голови Місії Дра Степана Витвицького, як також присутних тоді у Варшаві радників Місії Дра Антона Горбачевського, Дра Михайла Новаковського і Дра Прокопа Мшанецького, причім треба з окрема зазначити, що Др. Степан Витвицький і Др. Антін Горбачевський та Др. Михайло Новаковський, є саме уроженцями Галичини і горожанами Західної области Української Республіки, та що ці одинокі заступники Галичини в складі бувшої Місії заложили проти самовільної заяви згаданих в горі членів Місії з дня 2. грудня 1919 протест з застереженям неважности цеї деклярації на руки польського правительства у Варшаві. І вже ці формально-правні причини вистарчають без сумніву, щоби згаданій деклярації з дня 2. грудня 1919 відказати згори всякої правної сили.
2. Іменем Західної Области Української Народньої Республіки, то є Східної Галичини та північної Буковини має право заявлятися правосильно тільки її власне лєґальне представництво та її власна лєґальна власть, які істнують до сьогодня та своїх прав в нічію користь ніколи не зрікалися, зваживши, що постановою репрезентативно-законодатного тіла Західно-Української Народньої Республіки, а іменно Національної Ради з дня 3. січня 1919, як і постановою Директорії Української Народньої Республіки з дня 19. січня 1919 тільки заповіджено евентуальну злуку обох українських Республік, застерігаючи рівночасно цими актами виразно, що "аж до часу скликання всеукраїнських установчих зборів, законодатну власть на території Західно-Української Республіки, тобто на території Східної Галичини та північної Буковини виконує Національна Рада, а екзекутивну владу Правительство тоїж Республіки, установлене Національною Радою та перед нею відвічальне". Згідно з тим може правосильно заявлятися що до території Західної Української Республіки та що до її відносин, а з окрема що до границь супроти Польщі, тільки згадана Національна Рада та установлене нею Правительство Західної Української Республіки.
Становище повище відповідає теж прінціпіяльно дотеперішному становищу Найвищої Ради Аліянтів в Парижі, яке так названу Східну Галичину вважає як окрему державно-правну одиницю.
3. Територія Західної Української Республіки з її столицею Львовом є краєм заселеним споконвіку Українським народом, який до сьогодня остав і на дальше на цій прадідній землі подавляючою більшістю. Отже це населення так рішенями Національної Ради у Львові з дня 19. жовтня 1918, та з дня 15. падолиста 1918, як також семи-місячною оружною обороною галицько-української армії проти польської інвазії виявило свою непохитну та однодушну волю само рішати про себе та сотворити свій власний український державний орґанізм — а засвідчило заразом кровю своїх синів на полях битви та численними жертвами польського насильства всенародний протест проти якоїнебудь злуки так званої Східної Галичини з Польщею. А супроти цеї безсумнівної однодушної волі автохтонного українського населення Східної Галичини та приналежної етноґрафічно до неї північної Буковини, ніякий поза ним стоячий чинник нe має і не може мати права зрікатися цеї української землі на річ якогонебудь чужого державного орґанізму.
Хоч заяви пп. Андрія Лівицького і тов. є і так актом позбавленим всякого правного та фактичного значіння, то однак в ціли усунення всяких сумнівів, підписані як одинокі лєґальні і лєґітимовані заступники Східної Галичини та Буковини закладають рішучий пpотecт проти заяви пана Андрія Лівицького і тов. з дня 2. грудня 1919, та проголошують цю заяву за лишену всякого правного та політичного значіння.
Отсе представлення та застереження приняв одноголосно в присутности підписаного президента та державних секретарів, збір членів Національної Ради Західно-Української Республіки, ділаючи хвилево наслідком забору та польського террору в краю на невтральнім ґрунті за границею, а котра то Національна Рада, зложена з послів бувшого австрійського парляменту, вибраних на основі загального голосування та українських соймових послів з Галичини та Буковини, є одиноким лєґальним та лєґітімованим заступництвом населення Східної Галичини та північної Буковини, і прошу іменем Західно-Української Республіки отсе там основане застереження і вияснення приняти до свого відома.
Відень, 11. грудня 1919.
Президент Національної Ради Західно-Української Республіки Др. Евген Петрушевич вр.
[Український прапор, 16.12.1919]
16.12.1919