Дід Іван.

Славний дідусь був старий Гуцул Іван. Хоть у звичайній гуцульській одежі — зовсім скидався на старого запорожського козака. Мені так і здається, бачила десь між старими козацькими картинами його портрет: більш як середнього росту, кремезний, здоровий, із білим козацьким вусом, із крачастими сивими бровами, що надавалиб йому такий суворий вигляд, колиб з під них не дивилися на вас такі погідні, веселі, карі очі й обличча його у рамках сивих кучерів, таке гарне, веселе, добре, що глянеш на його, так і у твою душу вливаються добрість, спокій, ласка. Нераз дивувала мене оця його поражаюча схожість із українським козацьким типом. Відкіль, бувало, думаю, взялася йому оця козацька подоба? От коли після антропольоґічних розслідів, сказав мені професор Федір Вовк, як близкий, як цілковито схожий складом тіла Гуцул із Придніпрянцем — зрозуміла, що це не випадкова, а родова схожість.

Оповідати умів славно дід. Коли Гуцули взагалі знамениті оповідачі — то дід Іван був одним із найліпших. Як що бувало поз'їжжаємося на літо у гори — тільки нам і дороги що до діда, цікавих оповідань послухати. Коби хвилина вільна, ми вже на річку через кладку й далі на гору, що таки від діда Петюковою зветься, у хаті його мало й шукаємо, хиба в неділю у саду — а у будень він усе в лісі. Чи на горі із сином смереки рубає, із кори обдирає й з гори у долину рипою мече, чи (се й найчастійше) із маленьким унуком Васильком "маржину" пасе. Відшукаємо, обсядемо діда кругом десь у холодку: дідусю розповіжте нам щось цікавого про давні часи.

А дід радий гостям, тішиться, стискає, у голову цілує.

— А бодайте ви здорові були! А бодай же ви тревали, що не забуваєте діда старого!... ждітьже, — щоби вам таке розказати?...

Задумався, нагадує... А ліс шумить, пісні старовіцької ще молодечої дідови співає, а вітер вольні полонинські голоси — трембітання несе, — а в долині річка клекоче, журчить, шуршить — тої далекої верровоі з під самої Чорногори грає...

Дід примкнув очі, підніс голову — слухає.

І ми мовчимо, не перебиваємо чарівної гірської мови.

Так і нагадав. Оживилися, заясніли очі до спогадів давних, старе лице відмолодніло.

Оповідає дід, наче живими красками картину пише, так і бачите, як он з верхів, з глибоких темних лісів, сам Довбуш із своїми молодцями сходить у зброї, у золоті весь. На плечах сріблом, золотом кований кріс, за поясом пистолета, ножі, почерез плече порохівниці роги, у руках ясний топір сяє.

Кресаня із павами, ботурами, із щирого золота бляхою обвита. За ним таких — же молодців трийцять, як орли, як соколи. Он тут на горі, на оцім ґруні за рікою, колись стояла хата старої циганки, там вони сходили, до них ціле село збігалося. Грали музики, співанки, вівканя котилися далеко горами. З пистолєти стріляли з буйности, не кров, а меди солодкі лялися. Гуляли хлопці аж земля так рвалася зпід срібних підківок, що цебрами її у рину виносили, метали.

Гуляли хлопці Довбушеві, набувалися, а він сам із народом радиться, розвідує. Як луна йшла про нього вість, нарід не лиш із близка, але з далекого Поділя від пшеничних ланів як до свого заступника — местника сходився. На вколішках ішли, як спасителя молили.

— Заступися за нами, змилуйся. Диви, вороги польські пани збиткують, катують, зі скотиною нас зрівняли вже, — гірш як зі скотиною обходяться.

Обдарував Довбуш бідних людей щедро, годував поїв і заспокоював. — Ідіть у мирі, не бійтеся, там і зійду.

І сходив. Хоть польські пани тисячі жовнярів за ним розсилали, червінців гелетку за голову його обіцювали — він ізлітав як ясний сокіл з під хмари...

Борониться на замку пан. Скликав слуги вірні, замкнув двері тяжкі тисовії. Виймав пистоля — стріляє. А Довбуш став — не боронить — стріляй, каже, ось грудь моя нічим не заслонена.

Стрілить пан — а Довбуш кулю у руки — як горох іме.

— Видиш, каже, не імаються мене твої кулі. Тепер же ти моєї руки спробуєш.

Потис плечем — важкі двері лиш розскочилися.

Паде пан на коліна. Золото срібло виймає.

— Бери, каже, усе, що хочеш, лиш мене пожалій, змилуйся.

Але Довбуш лиш засміявся.

— Не жалував ти народу христіянського, православного — нема жалю й для тебе — не по маєтки я твої прийшов, не по добро твоє — але по твою душу, щоби ти людей наших більше не збиткував.*)

І замахнув золотокованим топором й голова панова, як маківка ізбила, лише покотилася по долівці...

Такий то Довбуш був, за народом бідним стояв... нема вже тепер таких, тому й ляхи пани що хочуть із народом роблять.

Замовк дідусь — задумався — й ми очима, що перед хвилиною бачили инший світ, дивимося на гори — Довбушевих слідів глядимо... чи не заступить ще раз местник народній із тих верхів. Хто знає...

Сонце западає. На Довбушевім груні ще ясно а тут уже погасає світ — від річки холодом повіяло. Час нам, діду, до хаті.

Наче пробудив дідусь.

— Йдете вже? А шкода!

Зайдітьже до старого ще. Розкажу вам, як то горами Довбушеві скарби огнем горять, із крови очищуються — за ключ-зіля, що полонинами росте. А як на нього косою натрапити, то вона в кавалки роскочиться.

За нявки, що людий безвістями водять — за полонини й моє ватаговання у них розповім вам. Зайдіть ще.

Добре, дідусю, скоро зайдем знова. Спасибіг за гарну хвилину...

*) Історичний факт.

[Воля, 04. 06. 1921]