І. Любити — кохати.
Красу любити — просто... Красу кохати — важко...
________________
Любити можу спокій затишної міської кімнати, в якій блищить старанно, навоскована підлога і ваблять до спочинку, вміло росташовані, штучні й вигідні меблі...
Кохати можу сільську хатину з глиняною призьбою, прості соснові лавки по під стінами, важкого дубового стола в переднім кутку, довгу низку заквітчаних васильками барвистих образів на стінах і маленькі віконця з ніжними фуксинами в горщиках...
________________
Любити можу стильні камяниці, золоті бані величних церков і барокові сплетіння карнізних окрас святої Софії і твори модерних мистців пензля на сезонних виставах...
Кохати можу інтриґуючо-лагідне лице Марії Єгипетської в гетьманській шапці і чорні лиця грішників, що позирають з предківського "Страшного Суду" в краснопільській деревляній церковці, — і синій дим кадильний в Провідну суботу, що сизим серпанком обгортає могилки моїх родичів...
________________
Любити можу циркових борців, елястичність тіл яких нагадує елястичність рухів перевісного звіря...
Кохати можу зігнуту постать білобородого пасічника і зморщене, як печене яблуко, лице старенької бабусі, що йде на прощу до Почаївської Матері Божої молитися за внуків своїх, що вмерли за Вкраїну...
________________
Любити можу славних, затягнутих у корсети, глибоко декольтованих пань, які виховуються для того лише, щоб вабити й панувати...
Кохати можу простих і ніжних, чулих і експанзивних, що слухаються голосу серця і відчувають обов'язок перед життям і природою...
________________
Любити можу старі культурні парки з широкими алеями й рівними рядами стрижених акацій...
Кохати можу осінно-злотний ліс, зелено-літній гай, шовкові отави на луках, цвіт білої гречки в полях, дух полиню й материнки на свіжих покосах, — білі ромашки, сині волошки і дикі червоні маки на ланах...
________________
Люблю легковажне життя за для жарту...
Кохаю боротьбу за таємне Майбутнє, слідом якого йде невідоме прийдешнє...
________________
Знаю:
Красу любити — просто... Красу кохати — важко...
II. Вміти співчувати.
Вміти співчувати...
________________
В місті ворожому. Бачу її. Цнотливу дитину міських ям.
________________
Завжди тобі співчуття моє, ніжна дівчино, що маєш молоде і, разом з тим, таке старе лице...
Подібний вид лиця мають лише ті, що родились і виросли в міських ямах, де їдка плісінь точить вогкі стіни...
________________
Їдка плісінь точить не одні тільки вогкі стіни, але й твоє молоде тіло, з'їдає ніжність твого чулого серця й виснажує думи твого молодого, разом з тим, — такого старого мозку...
І не тільки одна плісінь нищить від самої колиски твої сили, але й постійні трівоги та турботи за здоровля хорої матері, ревматистичної бабусі, золотушного братіка і завжди пяного батька, який працює на фабриці...
________________
Дитино, дівчино! Чи чула коли, як гомонить ліс? Чи знаєш аромат соснини та ялини, як вона гріється в проміннях весняного сонця? Бачила коли — ріки, озера, луки, лани? Дихала їх повітрям? Бачила зорі, місяця, або сонце — як сходять, світять і заходять?...
________________
Твій ліс — вуличний гомір, поле — брук, лука — базар з ятками, зорі — вогники цигарок у пітьмі брудного подвірря, місяць — світло ліхтарень, що пробивається крізь замурзані шибки маленьких віконець твого мешкання, а сонце?...
________________
Часами. В погожу, вільну, вечірню годину стоїш ти у брамі і мариш, а твоє, виснажене суворим життям, гарне личко сумне й невеселе, бо зморщилось, ще не знавши радости життя і пестощів кохання...
________________
Де твоє щастя, дитино міських ям?
Де твоє кохання дівоче?
Инші в таких літах шукають його на бенкетах, равтах, в кінах, театрах і цирках. Шукають його серед елєґантних військових мундурів і поважних цівільних сурдутів...
________________
Ти-ж, дитино міських ям, — предмет жадань малолітних злочинців і розбещених жовнірів...
________________
Дитино міських ям! Ти, ніби те зілля, що виросло після літнього дощу на вулишних бруках, — кому належиш, за ким тужиш, кого сподіваєшся і про що марить душа твоя чиста, серце цнотливе?...
________________
Чи чуєш, дитино міських ям, як я щиро хочу вміти співчувати?...
III. Знати й вірити.
Так мало — знати... Так богато — вірити...
________________
Від колиски знаю. Сам від народу. Повстав і виріс з ґрунтів чорноземних. Слухав колискової під копою. Перші слова мої на свіжій, пахучій, родимій ріллі. Гречкосій батько мій. Притаманий син землі, як я син віри...
Нігде і нігде не знайти таких скарбів, які є в гречкосія — народа, що спить зараз і не може прокинутись — встати. Але, знаю, що він встане, бо вірю приспанім силам його...
________________
...Від Чорного моря до Прип'яти від пристрастної Кубані до зелених Карпат — каганці заблимали в хатинах гречкосійських і своїм світлом затопили штучну елєктрику міста...
...Від хатини до хатини, як перелітний птах, б'ється бунтарними крильми моя скарбно-чуйна дума, бо знаю і вірю в тих, що світять каганцями...
________________
Чую. Знаю. — Ой, не треба-ж так довго шукати! — Чого шукають безнадійно, те я знайшов у себе. —
Віра!...
Знаю рідного свого гречкосія. Для його вистарчить одної щирости: — Від колиски твій, з тобою і для тебе!...
________________
Колись було. Кидала лиха доля — на Сибір, Сахалін, Камчатку, Урал, Кавказ, Бразилію, Арґентину й Канаду. Скрізь і всюди розкидано хатинки маленькі, з красольками на тичинах під вікнами.
Ще не так давно. Суворо й жорстоко мусів — на сопках Манджурії, долинах Мезопотамії, вершинах Арарату, полях Румунії, полонинах Карпатських, дорогах Тірольських, болотах Литвинських, Мазурських, Латвійських і Естонських костьми лягати. —
Самотні хрести на забутих могилах твоїх — мовчазні свідки перед лицем світа про страждання твої. —
Свідки сили твого безмірного терпіння, як і я — свідок своєї віри в твою гречкосійську непоборність...
________________
Знаю гріхи і причини повстання їх. —
Таке сумне приречення Бога. —
Коли, повні горя серця вивітрювались на безкінечних арештанських етапах, а язик зраджував рідній мові в понурих стінах московських військових касарень, — тоді витворювався тип раба і хама, підлість якого загроджувала знищенням духовних цінностей твоїх, мій рідний гречкосію, мій батьку, брате і друже!...
________________
...Тризуб. — Наче в могутнього Нептуна, що скоряє буряні хвилі моря. — Буря ніщо. Хвилі — стихія твоя, гречкосію...
Тризуб. Споконвічний знак корони народа — гречкосія. Від Київа повстала з перед віків і над Київом запанує во віки вічні...
Знаю: скоро на світовім годиннику вдарить 12-ту годину твоєї ночі. Ти-ж устанеш ще до третіх півнів, щоб на ранок прийти до Київа в своїй короні...
________________
Буде день і свято. Не буде ні холопа, ні пана. Встане народ і Україна. Буду і я...
________________
А зараз я знаю смутки бездонні й роспачливі зойки твої. Крізь сон кидаєш гасла, борешся, щербиш коси, ламаєш ратища, здвигаєш самі ґрунти чорноземні, стрясаєш повітрям навмання, а тьма ще не зникає...
Страшна тьма, як страшна твоя хвороба, що нагадує собою чорну неміч...
Знаю, що наступне покоління переможе неміч, стерпить біль і буде знати те, що знаю я, бо не даремно-ж я вірю в нього...
________________
Все, що хоче й має право жити, стане на шлях єднання сил. Сполучиться колись село з містом і спільними силами збудують величний храм Нової України, на бані якого засяє Тризуб. —
Тризуб — символ могутности Нептуна, знак корони мого рідного народа — гречкосія, батька, брата і друга...
Тоді від Чорного моря до Припяти, від пристрастної Кубані до зелених Карпат — один Дух і одне Тіло...
________________
Заким так станеться, нарід — гречкосій в страшних кошмарних снах спокутує гріхи своїх прадідів, що кляняються всім чотирьом, але ні одному не вірили...
________________
Нехай летить моя скорбно-чуйна дума від хатини до хатини і єднається з думами тих, що тужать, знають і вірять, як тужу, знаю і вірю я!...
________________
Вистарчить для всіх щирости моєї:
— Так прагну заснути на віки вічні на лоні рідної землі!...
1921. р., 15. лютого м. Львів.
[Воля, 18.06.1921]
25.06.1921