Прапрадіди.

"Мої думи з мертвими; з ними

живу в літах минулих...

Скуті.

В душі туга гадюкою засіла.

Сумні часи. Жорстокі стали дні.

В моїй душі одна надія сміла

І дивні сни примарливо-чудні...

Нудне життя. Натхнення жартом стало.

Не знає Бог в сучасному краси.

В часи сумні я згадую: — бувало

Були не ті прапрадідів часи...

Прапрадіди на конях гарцювали, —

Не мріяли дарма на лоні снів. —

То смерть страшну, то дівку цілували

І дивний зміст вкладали в пісню-спів...

Гультяї — козаки — опришки — кобзарі, —

Моя душа, закохана у вас,

В безсонну ніч, на вранішній зорі

Все кличе: "Гей, верніться хоч на час!.."

Я з вами був, як ви колись гуляли,

Я був такий, як давні козаки,

Що вільними за волю умірали,

І Царгород вітав їх байдаки...

В церквах лунали співи молитовні, —

Тоді попи молилися за всіх, —

Прості дяки, словами красномовні,

В псальми вкладали людський сміх...

В серцях палав святий огонь Ярили;

Ховалась папороть розквітлая в ліси;

Гетьманська шабля знала велич сили;

В очах дівочих бивсь огонь краси...

Тоді відьмачки чарі дивні знали:

Любистку, дерези, шальвії цвіт

Варили й кволих зіллям напували,

Щоб в серці запалав кохання світ...

Знесилені гулянками й розбоєм,

Як сріблом їх чуприна заблистить,

В монастирі понурою юрбою

Йшли, щоб в раї місце захопить...

...О, ви лихі сучасні дні безумства,

Злочинства підлі за щось, ні про що! —

Ми всі пливем по морю многодумства

І віримо в невідоме "ніщо".—

Ідей багато в нас, а мало віри,

Що день, що ніч, — початок і кінець.

Ми все аршином власним мірим,

Бо кождий з нас пророк і лжемудрець...

В сумні часи, згадавши давні роки,

Всміхаємся: — "які були чудні!" —

Дарма, що згинув наш простір широкий,

Дарма, що наші дні такі нудні...

Шкода мені минувшини святої, —

Так важко жити, ждати і жадать, —

Коли на тлі руїни навісної

Одні пісні роспачливі бренять...

З минулого лишилися могили

Та зраджені старі казки й пісні,

А десь в пітьмі Країни давні сили

Мовчазно сплять в могильнім сні...

І сунуть дні темніщі ще від ночі,

Прийдуть на час якійсь надійні сни,

Блиснуть на мить огнем незнанним очі,

Тай знов пітьма сміється в дні весни...

В душі туга. На серці холод лютий.

З трівогою вдивляєшся у даль.

Жиєш в казках, в піснях давно забутих,

Які в душі лиш будять давній жаль...

І ждеш чогось... Чи варто більше ждати,

Коли дні зла ідуть і не пройдуть? —

Минуле, мертвих буду я кохати,

Хай душі їх в моїй душі живуть!..

[Воля, 18.06.1921]