Україна як чинник інтернаціональної політики.

Український народ, котрий від віків жиє як "чайка небога при битій дорозі", в середніх віках відгравав дуже визначну політичну ролю. Він з'орґанізувався в могутню Київську державу і розпочав обширну кольонізаторську роботу. Його оселі сягали тоді не тільки до Чорного моря, але, як показують історичні джерела, до Кавказу і південного Каспія, де знаходилась Тмутороканська земля, осідок князівських "ізгоїв". І як довго український народ мав в посіданню ці південно-східні степові землі, так довго він був рішаючим політичним чинником на Сході Европи, і його вплив сягав також і на захід.

Катастрофа XIII. століття, татарська інвазія, відсунула український народ від тих південно-східніх земель. Дикі Монґоли вирізали ту рідку людність, яка не втікла на північний захід в багнисті полісько-підляшські ліси. З утратою південно-східніх земель, з утратою абсолютною, а не тільки політично-релятивною, український народ перестав істнувати як чинник інтернаціональної політики. Ми не маємо статистичних даних, на яких могли-б ми оперти свої ствердження. Одначе з простору, який займав український народ за князівського періоду, можна судити, що висота цифри української людности в княжім київськім періоді була вищою як після упадку Київської держави, і хто зна, чи не вищою як за часів Богдана Хмельницького і пізнішої гетьманщини.

Татарська інвазія, пятьсотлітнє лихоліття зредукувало число нашої нації до мінімума, і це мало для нас траґічні наслідки. З великої нації, котра під Святославом і Володимиром Великим мечем диктувала торговельні трактати величній Візантії, ми стали маленьким народом, меншим в кожньому разі як Поляки, котрих ми своєю кровю і своїми трупами зберігли перед дикими Азіятами. І ось цей маленький український народець в XIV., XV. і XVI. століттю мусів з історичною необхідністю перестати бути інтернаціональним політичним чинником. З суб'єкту інтернаціонального права він став об'єктом; він попав в неволю, бо попасти мусів.

Одначе будучи малим, він не затратив своєї внутрішньої енерґії, а головно не загубив історичної традиції, не забув, що був колись свобідним паном на просторих землях. З неволею він не погодився і цілу свою енерґію звернув в напрямі визволення. Ми не можемо того сказати, щоби це стремління було свідоме своєї мети, щоби українська нація йшла по обдуманій з гори проґрамі. Внутрішня енерґія також не є свідома, надумана — вона вроджена, природня.

Дякуючи тій внутрішній енерґії, цьому замилуванню до простору, до ширини, український народ не міг знести вузькости меж північно-західніх болотяних лісів і почав мечем і плугом поширювати свої межі, здобувати зновуж таки ті південно-східні степові землі, котрі колись за прастарих часів були в його посіданню. Безнастанні війни з кримськими і кавказькими Татарами, повстання проти Поляків, починаючи з XVI століття були нічим иншим, як саме тим кольонізаторським рухом, анальоґію якого знаходимо в Північній Америці. Цею своєю кольонізаторською діяльністю народ наш розмножувався, набував щораз — то ширші простори, ставав з малого народа великим. За Богдана Хмельницького це вже був великий народ і, дякуючи своїй величі, він знову-ж таки на деякий час став суб'єктом інтернаціонального права, важним політичним чинником на Сході Европи. Про це свідчать ті політичні союзи, які заключав український народ з Шведами, Семигородцями, навіть з Прусаками за Хмельницького, з Турками за Дорошенка, з Шведами за Мазепи. Одначе український народ ще тоді був малий, щоби виконати ролю реґулятора взаїмновідносин політичних сил. Він ще тоді не доріс до свойого завдання і мусів упасти під натиском других сильніших від себе сусідів.

Одначе стопятидесятилітнє московське ярмо, ярмо безперечно дуже тяжке, не є, як би дехто думав, безплодним і мертвим періодом нашої історії. Одну характерну рису нашого народу мусимо підкреслити: в найтяжчих хвилинах свойого історичного життя він ніколи не переставав бути активним, ніколи не попадав в апатичну розпуку, ніколи не віддавався апатичній фаталістиці. Як би так, то згинувби так само, як американські червоношкурі. Що правда, в періоді московської неволі ця його активність не проявлялась якимись голосними акордами бунту і повстання, одначе тим не меньше вона була плодотворна. За півтораста літ український плуг здобув ті землі, яких більше як півтисячліття не міг здобути український меч. Українська нація скольонізувала ті землі, ті південно-східні підкавказькі і чорноморсько-азовські степи, котрі були в її посіданню за київського княжого періоду.

За московської неволі побільшилось також число членів нашого народа. В деклярації львівської "Руської Ради" з 1848 р. читаємо, що український народ налічував тоді 15 міліонів. Не минуло одначе 30 років, коли вже це число піднеслося до 30 міліонів. Скільки нас тепер є, цього ми докладно самі не знаємо; одно тільки певне, що наш народ належить до найбільших европейських народів і уступає числом тільки Москалям, Анґличанам і Німцям. Всіх Французів і Італійців меньше на цілому світі, як Українців.

Українська нація займає величезну замкнену національну територію. Вже ця обставина має величезну вагу для нашого інтернаціонального становища. Одначе тим не вичерпується питання. Українці потворили великі заморські кольонії. До міністерства закордонних справ в Київі приїхала з Сибіру і з центральної Азії минулого року делєґація, яка заявила, що вона репрезентує 8½ міліонів азійських Українців, які з'орґанізувались і запротестували проти мобілізації, що її хотів серед них робити Колчак, мотивуючи тим, що вони належать до иншої нації і иншої держави, і з цим протестом мусіли рахуватися антантські місії при Колчаку. Не меньшу вагу для української інтернаціональної політики мають також американські кольоністи в Канаді і З'єдинених Штатах. Американсько-українські орґанізації вислали за весь час мирової конференції в Парижі 400.000 телєґрам, в яких домогаються визнання Української Народньої Республіки.

Це все, що ми тут підчеркуємо, здавалось-би повинно бути загально відомим, і тому банальним для нашого громадянства. Одначе не досить знати самі факти. Треба також їх розуміти в їх причиновому звязку. Треба зрозуміти, яке коріння має дужий український рух і яка його історична мета.

Були би дивно, як би цей рух, який від трьох років дивує цілий світ, не повстав. Український народ, який серед найтяжчих обставин не затратив своєї індівідуальности, мусів з історичною необхідністю проявити свою волю на самовизначення. Докотившись до своїх прастарих природніх меж, до Кавказу і Чорного моря, він з повним правом домагається того становища в інтернаціональній політиці, яке він займав до і в княжім періоді. Він має незломну волю стати важним чинником політики на Сході Европи і стане ним, не дивлячись на перешкоди, а може навіть дякуючи тим перешкодам. Цілий хід випадків на це показує.

З початком революції говорено про широку автономію в федеративній Росії. Це не вдовольнило нашого народа. Для нього ці академічні учені слова мертві. Він знає тільки одно: всіми багацтвами своєї землі він повинен розпоряджати сам і бути в одній державній орґанізації. Це є одинока формула, за здійснення якої бореться і проливає свою кров український народ. В першім році революції, в часах революційної романтики, український народ в особах його представників наївно думав, що усі народи, чи то сусідні чи дальші, не можуть заперечувати цього права на самостійне істнування. Наші політики думали, що це удасться осягнути без проливу крови. Одначе вони одно забули: свою довголітню неволю, своє довголітнє плєбейство.

Відома річ, що аристократія дуже нерадо пускає в своє товариство плєбеїв, коли вони чим небудь не визначається і не стануть славними та голосними. Инші европейські народи, котрі жили самостійним державним життям, можна вважати такою інтернаціональною аристократією, і як допустити було нас Полякам і Москалям, у котрих Українці цілі довгі літа були робочою худобою, до рівноправости з собою? Проти цього обурювалась їх аристократична душа, їх "панська мораль".

І ось вони почали ширити по світі думку, що ми раби, що ми не народ, і як раби, і як не народ, — не заслугуємо на волю і що треба нас зіпхнути із становища суб'єкта на становище об'єкта інтернаціонального права. Протиукраїнська акція іде в тім напрямі, щоби нас поневолити.

Ми вже зазначали, що те, що називається національна воля, складається з двох моментів: 1. з соціяльно-економічного, який побуджує народ до запановання над багацтвами рідної землі і розпоряджування тими багацтвами по своїй волі і 2. з політичного, який побуджує народ до національного об'єднання, до зібрання в одну цілість національної території. Точка тяжости національної суверености лежить як раз в соціяльно-економічнім моменті, одначе суверености не можна осягнути вповні, коли не об'єднаються усі землі. Коли хоч одна частина національної землі буде в неволі, то і друга, неначебто висвободжена, не могтиме розвиватися як слід, бо саме поневолена країна буде для цілої нації раною, з якої вічно тече кров.

Щоби тримати якийсь народ в неволі, треба знищити ці два моменти, на які складається національна сувереність. І ми бачимо, що діяльність наших ворогів іде як раз в тих двох напрямах. Большевики, за першої і другої своєї інванзії, старалися за допомогою диктатури мійського пролєтаріяту прибрати до рук для Московщини всі багацтва української землі. Це їм не удалось. Перший раз український народ прогнав їх за допомогою Німців, другий раз власними силами. Большевики з права, під проводом Денікіна, хочуть зробити з українським народом те саме, тільки уживають до того инших методів. На місце диктатури мійського, отже чужого пролєтаріяту, вступає тут мілітарна диктатура, яка повинна бути знарядям експльоатації в користь зновуж таки чужоплемінної буржуазії. Розуміється, що денікінська реакція була би не від того, щоби об'єднати усі українські землі під одним жандармським кнутом. Так отже український народ знайшовся в дуже тяжкому становищі, в становищі зерна між двома млинарськими каменями.

Це становище стає ще тяжчим з приводу польських претензій на панування над українськими землями. Будучи народом за слабим, щоби поневолити цілий український народ, вони ведуть політику поділу українських земель, так сказати-б, андрусівську політику. І це їм тимчасово удається на половину. Віддання Східньої Галичини і частини Буковини під заряд Польщі, хоч, що правда, на обмежений час, являється результатом цеї політики партажу.

Якжеж реаґує на це український народ? Часті державні перевороти над Дніпром, трьохлітня дуже глибока соціяльна революція знищила цілковито державний апарат. Його старалися збудувати большевики без співучасти, або при обмеженій співучасти селянського українського народа. Це їм не удалось. Старий державний апарат старався відновити гетьман Скоропадський при допомозі Німців. Це йому також не удалось, і державний апарат ще більше розвалився. З неминучої анархії знову скористали большевики і знову старались накинути українському народові державні форми, для нього невідповідні. Це їм також не удалось. Приходить знову Денікін і знову накинув живосилом чужі народові державно-правні форми. І знову український народ його проганяє і тим самим документує, що він нікому не позволить господарити на його землі.

Звичайно, що анархія поглублюється, але рівночасно поглублюється також і українська національно-соціяльна революція. Нервові люде, а таких дуже багато, не можуть знести цього анархічно-революційного вогня. Вони хотіли-б за всяку ціну усунути цю анархію, помилково думаючи, що вона є національною катастрофою в роді татарського лихоліття, коли ця руїна є тимчасом історичною крізою, яку український народ мусить перебути, хоче він того, чи не хоче. Це тільки виколюються зуби у молодої української республіки, хороба в кожному разі не смертельна, але необхідна.

Не в тім вага питання, чи є тепер анархія, чи ні, але в тім, чи хтось инший а не Українці її усунуть. Як до тепер справа стоїть, можна з математичною точністю сказати, що анархії на Україні крім самих Українців ніхто усунути не може, а коли так, то немає чого боятись національного поневолення. Тепер вже українського народа ніхто поневолити не в силі. Занадто він виріс і занадто хоче бути паном на своїй землі.

Супроти цеї загально української проблєми галицьке питання являється тільки частковим і партикулярним, а галицька політика тільки мало значучим епізодом. Може бути, що це парадокс, але всеж таки навіть сепаратистична політика галицьких парляментаристів зміряє до об'єднання українських земель. Велика помилка цих політика полягає в тім, що вони в національному визволенню більшу вагу кладуть на політичний, як на соціяльно-економічний момент. Вони хочуть тільки визволитись з під панування Польщі. Вони готові навіть допустити, щоби Україною правили Москалі, аби тільки Галичина не була під Польщею. І звідціля походять їх коншахти з московською реакцією, начебто вона, по їх думці, тільки в силі "об'єднати" український народ, а не він сам. Хоч і як це нерозумне, однак зрозуміти можна. У Галичан немає ще ясного погляду на суть української державности. Галичане, котрих апарат державний не був розвалений революцією, є переконання, що нічого лекшого, як його наладити. Тимчасом всі революції показали, що це справа дуже тяжка. Державний апарат створиться як випадкова соціяльно-політичних сил, визволених революцією, а що найбільшою силою на Україні є як раз українське селянство і робітництво, то ніякий апарат на Україні не утримається, коли український народ не дасть цій силі напряму. І тут не поможе ніхто, ні Антанта, ні Денікін, ні їх адгеренти.

[Воля, 27.12.1919]