"Як появився Куліш із своїм Енеєм, усі зареготали щиро, що який то справді чудний той простий люд український, од котрого ми, дякуючи деяким старосвітським добродіям, одрізнились... Зареготали, і той регіт був найстрашніша проба нашому писаному слову українському. Та було все одно, як родиться дитина серед п'яних баб, та ще й сама пoвитуха вп’ється... Коли видержить бідолашне немовлятко перве безумне привітання на Божому світі, то то буде ознака, що вродилось оно coбі живуще аж надто. Вже такої страшної проби навпослі йому і не трапиться... Тим реготом над "Енеїдою" мало-мало не згубили самі земляки своєго ж новонародженого слова''.
Так писав якихось 80 років тому у передньому слові до "Хати" Пантелеймон Куліш.
Через чотири роки нова українська література святкуватиме 150. роковини свого народження. На життєвім шляху своїм це "бідолашне немовлятко" (як і народ український) наражалось (і наражається ще й нині) не на одну "страшну пробу". Але, аж надто живуще, витримало воно іспит часу.
Проте, ще й нині прокидається в критиці та публіцистиці оте зневажливе ("кулішівське"*) ставлення до батьків цього немовляти. Ідейно політичне "провансальство" в національних позиціях Котляревського, Гулака-Артемовського та Г. Квітки так дратує ще сьогодні багатьох поборників Волі й Чину в боротьбі за наше майбутнє, що вони ладні й усю добу нашого національного відродження початку 19. cт. кваліфікувати як епоху нашого виродження. У котрий уже раз повторюють слова Кулішеві, що "Енеїда", мовляв, "має в собі ознаки глибокого занепаду народнього почуття, свідомости й поваги до себе", бо "вже сама думка написати пародію мовою свого народу (ніби то) показує брак поваги до усієї мови" (див. "Основа" 1861, І, 236, 245 ст.). Забувають тільки чомусь, що зневажувані "провансальці" були батьками новонародженої дитини, а не сторонніми людьми, гостями, запрошеними на хрестини.
Справді, українські письменники початку 19. ст. примиряли в своєму світогляді "загально-російську державну ідею" з щирою любов'ю до свого народу, не розуміючи цієї разючої суперечности, яка ясна сьогодні не тільки вченим публіцистам, а учням народніх шкіл. Слід тільки нагадати, між іншим, що й тодішні російські урядові кола додержувались дещо одмінних від сучасних поглядів на українське письменство і не вбачали у відродженій (чи народженій) новій літературі небезпеки для державної суцільности Росії, вважаючи літературу цю за "обласне" письменство літератури общеруської" і сподіваючись від розвитку її збагачення російської літературної мови. Переконатись у цьому можна переглянувши, бодай поверхово, російську критичну літературу 20.—40. років минулого сторіччя. Як це звучить нині не парадоксально, але письменство наше протеґували тоді російські реакційні часописи. Не випадково навіть молодого Шевченка хотів "приголубити" тупий рептильно-урядовий "Маяк", тоді як найталановитіший російський "революційний" критик того часу (і переконаний великодержавник!) В. Бєлінсьсий піднімав його на баґнети (рецензії, "славетний" лист до Аннєнкова). Наділений гострим розумом Бєлінський розумів, що доти, доки в "малороссійській" літературі виступають тільки пересічні таланти (Котляревський, Гулак, Квітка...) "єдино-неділима" може більш-менш спокійно спочивати якось на лаврах, але поява гeнія Шевченка, що, як постать надхненного проповідника, збирав у себе не тільки зачаровані погляди сповнених гордости за свого земляка українців, а й усього культурного світу. Бєлінський збагнув раніше від багатьох своїх сучасників-росіян, що література, яка має Шевченка, є вже не бідна родичка літератури Пушкіна, а небезпечна для неї суперниця, як розумів він і те, що нарід український, породивши геній великого Кобзаря, ніколи вже не примириться з становищем народу-парія в рямцях "Великої Росії".
Але Шевченкові передували Котляревський та Квітка. Це відчував і сам поет, підкреслюючи ніби відомим віршем на смерть Котляревського свій наступницький зв'язок з зачинальником нового українського письменства. (Цікава випадковість: 1838 рік є рік смерти Котляревського й народження Шевченка-поета!).
Якось у "Слові на вихід Квітчиних повістей" П. Куліш висловив думку, що у розв'язанні проблеми буття (чи небуття) нашого народу першорядну ролю мають відогравати мистці слова: "Поки вони живуть недоріками серед миру, доки не впадуть на свої власні струни, i тими то вже струнами рідні серця потрясають, і тиї то вже струни дзвонять довго із роду в род і содержать неземною своєю силою цілість нації, хоть би й по всьому світу розподіленої". Доти, доки живе в народі його мова, надто мова в літературні формі, нарід не вмирає, мова забезпечує йому єдність, цю головну засаду в його боротьбі за існування. Значіння Котляревського й Квітки з цього погляду є кoлocальне (хоч і не усвідомлюване самими письменниками), і це слід пам'ятати тим, хто зневажливо поводить плечима, коли мова зaходить за вагу "провансальців" в історії нашого національного (не лише культурно-літературного!) руху.
Українська література, як справедливо відзначив ще сотню років тому М. Костомарів (Ієремій Галка), була потребою часу, бо виходила з тієї ж засади, яка оживляла все тодішнє европейське суспільство — прокидання націй, панування в европейських літературах романтичних ідей. "Прийшов, — мовляв П. Куліш, — час людям од сна возставати". Це є сьогодні відома істина, але й її варто ще нагадувати, як слід нагадати і про те, що значіння діяльности того чи іншого історичного або літературного діяча треба визначати, беручи до уваги її об'єктивну вагу в процесі історичного розвитку, нації. Тож, "сервілізм" Котляревських (в особисто-побутовому, як і в державно-політичному значіннях) не повинен заступати перед очима дослідника того, що діяльність основоположників нашого нового письменства було виявом непереможних історичних сил, які знайшли свій вираз у появі "Енеїди", "Полтавки" та "Марусі".
Вивчаючи діяльність Кoтляревського, П. Гулака та Квітки, як і загалом українське національне відродження початку 19. ст., мимоволі пригадуєш Рембрантовий офорт "Воскресення Лазаря".
Перед нами печера. Велетень Христос стоїть, підпершись правою рукою в бік і протягши ліву владно, наказово. Гріб, у якому поховано Лазаря, розкривається, і звідти показується тлінне, знесилене обличчя воскреслого. Людей, приявних при цьому, поймає жах. Підліток втопив очі в нужденну постать Лазаря й нахилився вперед, вдивляючись в глибінь пробу. Дехто з старших захисним відрухом рук і всієї фігури віджахнувся од Воскреслого. Тільки священики, що стоять на задньому плані, зберігають спокій. А Лазар, хоч і розплющив очі, але, вражений потоком світла, якого давно не бачив у темному гробі, дивиться не в безкраю просторінь, що розгортається перед ним, а кудись в куток гробу...
Хіба не те саме спостерігаємо на Україні початку 19. ст.? Могутні, непереможні сили часу розкрили домовину, в якій поховано живцем нашу націю в 18. ст. З тріском розпадається важка плита, якою привалено підземелля. Звідти показується народ, приречений ворогами на смерть. Вороги перші потріскування плити сприймали шутками, а коли брила розпалася і з ями показався воскреслий, то спершу віджахнулися, а потім почали його пхати назад до підземелля. Але не могли вони перебороти Долю. Як Лазар, так і наш народ, побачивши світло життя, жмурить очі, не орієнтується в просторі, плутає речі, що стоять далі, з близькими. Потрібен був час, щоб воскреслий народ в особі своїх ідейних провідників зорієнтувався в перспективі, твердо став на ноги і, певний, пішов до мети.
Суперечності в світогляді Капнicта, Гнідича, Котляревського і Квітки випливали з того, що люди ці, осліплені світлом прийдешнього, не зорієнтувались відразу в історичній перспективі й виходили з гробу разом зі своїм народом, точачись на ногах і ступали більше навмання.
Але простували вони на поклик Призначення свого народу.
Стикаючись з недоцінюванням значіння піонерів нашого відродження, пригадуєш слова скромного працівника на українській громадській ниві початку 20. ст., Євгена Чикаленка, якому Доля судила пережити 1917-18 р.р.
"Ота дрібна праця для відродження української нації нагадує леґенду про будування Києво-Печерської дзвіниці: що збудують майстри за день, то вночі впірне в землю. І так сідало їхнє муровання скільки років. Аж коли скінчили будувати дзвіницю за пляном і поставили хреста, то за одну ніч вся вона вийшла з землі.
Так було і з українським національним рухом: і діди наші, і батьки, і ми працювали по мірі своїх сил, але наслідків тої праці не видно було, вона впірнала в глибину народних мас. Аж по революції 1917 року ота праця кількох поколінь раптом виявилась на світ, як Києво-Печерська дзвіниця, з-над землі" (Є. Чикаленко, Щоденник, Л. 1931, ст. 3—4).
Ми бачимо сьогодні будівлю, але не бачимо тієї частини її, яка з землі так і не вийшла — фундаменту. Поважаймо ж тих, хто виконав найвідповідальнішу частину великої національної роботи, значіння якої можна зрозуміти лише людина, яка цікавиться не тільки пілястрами та фронтонами дзвіниці, а й грубими брилами граніту, міцно і не завсіди чисто зцементованими, що хоч і заховані в землі, становлять проте найважливіше частину будівлі.
*) Якого П. Куліш потім, у 80 роках, зрікся.
[Краківські вісті, 16.04.1944]