Є в українській белетристиці текст, який нераз згадуєш при перегляді фільму “Довбуш” — і, щиро кажучи, залишається враження, що сценаристи та режисер його принаймні читали. Бо аналогій вистачає.
І в книзі, й у фільмі є княгиня Яблоновська (з тією лише різницею, що у книжці вона стає нею з княжни Калиновської); і там, і там є улюбленець княгині; і там, і там є тема публічності Довбуша та сприйняття його фактично як невід’ємної частини суспільства. Є і похід війська в гори, є і здобуття замку з кривавими подробицями. Список можна продовжувати. Цей текст — “Опришки” Володимира Гжицького.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
У центрі оповіді — Олекса Довбуш зі своєю ватагою. На самому початку опришки нападають на замок і викрадають княгиню Єву, доньку власниці замку княгині Калиновської. Довбуш обіцяє повернути заложницю, якщо князь, чоловік княгині, скасує панщину у своїх володіннях. Далі відбувається кілька спроб князя визволити дружину підступом або ж захопити Довбуша. Врешті справа розв’язується через обмін — Довбуш звільняє княгиню взамін на видачу йому двох утікачів-гайдуків. Паралельно розвивається інтрига спору родів Довбушів і Діушків та драма Дзвінки, яка змушена вийти заміж за нелюба Дзвінчука, хоча кохає Довбуша. Наприкінці книги Довбуш повторно нападає на замок, аби відомстити за мученицьку смерть побратимів. У той же час Дзвінчук, якому не дають спокою ревнощі, планує вбивство Довбуша і таки втілює його.
Втім, найцікавіше тут — не чергова варіація легендарного сюжету, який, до того ж, отримав чимало доповнень від автора тексту. У контексті поводження саме з легендарною частиною сюжету варто, втім, відмітити психологічну достовірність і вписування у життєві реалії сюжетів легенди. Але навіть це не врятувало твір від більш і менш очевидних слідів дотримання ідеологічних вимог — настільки, що перетворило його у добрий матеріал для аналізу того, яким чином Довбуш зрештою перетворився на втілення “месника за кривди народні” у совєтському варіанті й залишається об’єктом ціннісних дискусій на тему того, чи шанують українці приватну власність і що вважати, а що не вважати визвольною боротьбою.
Книжковий Довбуш має чимало рис, які не надто пасують, якщо вдуматися, до його ситуації й середовища, але гарно лягають на той погляд на історію загалом й історію України зокрема, який у СССР намагалися прищепити через трансляцію “з кожного залізка”. Отож для початку виявляється, що Довбушева мережа розвідки виглядає вельми дотепно — її солідну частину становлять “прості” слуги замку неукраїнського походження, як-от німець-коваль Щульц, а одним з утікачів до Довбуша виявляється поляк-скрипаль Андрись Валя, привезений із Татр. Усі вони, вочевидь, мають демонструвати єдність “трудових людей”, незважаючи на національну різницю — і це при тому, що опиняючись у однорідному чужому середовищі, люди зазвичай тримаються тих, з якими вони сюди прибули, або ж намагаються знайти співвітчизників.
Ще одним характерним проявом показної лояльності є частина промов книжкового Довбуша, як у сцені переговорів з Сулятицьким: “Коли ваш Август королем панів, то я королем бідних. Він дере з народу, а я народові даю, що можу. Я покинув хату і вийшов на гори, щоби зрівняти світ”. У цьому добре видно протиставлення на майновому ґрунті, а відому Довбушеву максиму про “рівняння світу” вписано в комуністичне месіанство. Інший приклад — заувага Довбуша під час нападу на замок наприкінці книги: “Накрав у народу — і в банк!” Щиро кажучи, отут уже виникає асоціація не лише з більшовицькою пропагандою, а й із тирадами деяких аж надто завзятих сучасних популістів.
Утім, не все так просто. Насправді книга сповнена повсякчасною двоїстістю трактувань, яка відкривала письменникові широкий простір для просування своїх власних сенсів замість накинутих, а читачеві — широку можливість тлумачення далеко поза межами того дискурсу, якого офіційно вимагала совєтська влада.
Аби оцінити цю подвійність та зрозуміти її характер, варто зробити два екскурси. Перший — у біографію письменника. Володимир Гжицький народився 1895 року і, дорослішаючи, встиг побути спостерігачем посилення напруги між українцями та поляками. Пізніше, у 1918–1919 роках, брав участь у польсько-українській війні як вояк Української галицької армії. Пізніше він опинився у підсовєтській Україні, 1934 року був арештований і засуджений до десяти років ув’язнення в таборі, після чого 1946-го його засудили повторно ще на чотири роки.
Зрозуміло, з такою біографією, пишучи на історичні теми і взагалі пишучи, Гжицький мусив бути вкрай обережним. Надто, що у майже сімдесят років (“Опришки” вийшли 1962-го) здоров’я могло не витримати чергового туру протистояння з системою.
Другий екскурс безпосередньо веде нас у специфіку міжнаціональних відносин на Західній Україні. Як уже неодноразово доводилося згадувати у попередніх текстах, звичним явищем було накладення етнічних, культурних і соціальних відмінностей. Класична тріада: шляхтич-латифундист — поляк римо-католик; селянин чи найманий робітник — українець-греко-католик; торговець чи орендар — єврей. У результаті будь-який соціальний конфлікт тут же набирав національного чи релігійного відтінку, а національне визволення тісно перепліталося з економічними і соціальними питаннями. Описаний вище поділ із накладанням кількох ознак з невеликими змінами протривав практично до кінця існування Австро-Угорської імперії — поляки, українці та євреї зазвичай зберігали свої соціальні ролі та релігійну ідентичність. Всерйоз усе почало змінюватися тільки в міру поглиблення емансипації євреїв і модернізації українців.
І власне свідомість цієї подвійності надає особливих барв польській частині персонажів. Вона тут представлена молодою княгинею Яблоновською (до заміжжя — Калиновською), колишнім польським гуралем, а тепер придворним музикантом Андрисем Валею та офіцером придворної князівської варти Сулятицьким.
Історія Валі де в чому символічна — за текстом книги, старий князь Яблоновський почув його гру, перебуваючи в гостях у приятеля в садибі того під Краковом. Захопившись талантом кріпака-самородка, він купив його у власника і привіз у свій маєток у Карпатах. І тут сталося несподіване — Андрись перестав грати, втративши свій дар начисто. Власне тут і криється доволі прозорий натяк — талант не можна механічно змусити творити будь-де і будь-що. Точніше кажучи, маємо натяк на долю митця у тоталітарній державі, яку відчув на собі й сам Володимир Гжицький.
Із княжною-княгинею справа значно цікавіша. Насамперед, сам сюжет навколо неї практично повністю вигаданий автором — наскільки відомо, легендарна традиція чогось такого, як викрадення шляхтянок, за Довбушем не зафіксувала. У “її” частині сюжету прикметне інше — Довбуш, будь-що-будь, ворожа до неї сила, з’являється у найбільш драматичні моменти життя Яблоновської і перетворює їх на трагічні.
Спочатку Довбуш з опришками нападає на замок у день її весілля і викрадає наречену. Наприкінці книги повторний напад на замок, який закінчується його спаленням та загибеллю князя і княгині-матері, відбувається якраз у день, коли княгиня народжує сина. Таке накопичення драматичних сюжетів явно має “подвійне дно” — насамперед сама тема викрадення нареченої з весілля є символічною. Утім, перш ніж аналізувати далі, випадає зауважити, що сцена з другим нападом на замок — це досить прозора репліка на спогади польського поета Францішка Карпінського: Довбуш напав на маєток його батька саме коли мати народжувала майбутнього поета. Батько, пан Анджей Карпінський, утік, Довбуш же не зачепив породіллю і подарував новонародженому золотий хрестик.
Втім, якщо повернутися до тексту повісті, то ситуація “з висоти пташиного польоту” виглядає вкрай невтішно — у життя жінки в найважливіші і найінтимніші моменти безцеремонно втручається груба сила, а в другому випадку взагалі залишає її без рідних і житла. Цей сценарій до болю нагадує життя тисяч польок і українок у... совєтські часи. Скільки жител було спалено, скільки родин знищено? Скільки жінок усе життя присвятили виживанню своїх дітей? Запитання риторичне. І тут зразу ще один прихований зміст — ось чого очікували більшовики, педалюючи соціальний аспект діяльності того ж Довбуша.
Останнім і чи не найцікавішим із помітних і значущих персонажів книги є шляхтич Сулятицький, командир гарнізону в княжому замку. На початку він виглядає типом нещадного служаки без милосердя. Утім, далі проявляється цікавинка: служачи своїм панам-магнатам, він одночасно їх зневажає. Насамперед — за хронічну зневагу власної шляхетської гідності, позаяк князь Яблоновський не проминає оказії продемонструвати свою потугу і вище становище. Другою причиною є, сказати б, професійний гонор — як фаховий військовий, він складно витримує примхи князя, спрямовані передусім на демонстрацію власної вищості гонору. Крім того, Сулятицький явно має розвинене відчуття справедливості та наділений умінням розбиратися в людях, обходячи станові різниці. За великим рахунком, перед нами класичний типаж здібної людини на службі у високопоставленого нікчеми.
Зрештою, Сулятицький спочатку під впливом образи через Дзвінку попереджає Довбуша про засідку, а потім з доброї волі йде з ним на переговори. І тут стається, з точки зору стандартів станового суспільства та українсько-польського антагонізму, справжнє диво — карпатський опришок та уроджений шляхтич порозумілися й обмінялися вчинками: на знак вдячності про попередження Довбуш згоджується на обмін, пропонований Сулятицьким, — аби саме він привів княгиню-полонянку до рідних, що, без сумніву, мало б сприяти підвищенню його статусу в замку.
З точки зору тієї історичної методології, яка панувала в час написання твору і ще тридцять років по тому, Сулятицький цілком міг бути втіленням “прогресивного представника експлуататорських класів”, який “перейшов на бік народу”. Але вже описана подвійність і знання польської історії XVIII століття не дає можливості зупинитися на такому тлумаченні.
Річ у тім, що чи не найбільш негативним збірним персонажем у польській історії часів занепаду Речі Посполитої є саме магнатерія. Те, що магнати фактично керують державою (і не завжди в її інтересах), було видно ще з часів Хмельниччини, на що звертав увагу у своїх універсалах гетьман і що, серед іншого, дало йому змогу привабити на свій бік певну кількість шляхтичів. З кінця XVII століття розкол між аристократією на магнатів-“короленят” і шляхту оформився остаточно. Негативний шлейф за магнатерією закріпився після подій Тарговицької конфедерації, яка увінчала як спротив реформам і модернізації держави в ім’я станових інтересів, так і тривалу співпрацю з Російською імперією.
Володимир Гжицький тимчасом був свідком та сучасником не тільки наростання польско-українських суперечностей, а й критичного переосмислення поляками своєї історії — принаймні пізніших етапів цього процесу, втіленого у критичності Краківської історичної школи, яка акцентувала як на недоліках устрою Польщі, так і на деструктивних ролях окремих середовищ та особистостей у занепаді та, зрештою, поділах Речі Посполитої. Ці настрої не були породженням суто песимізму кабінетних учених, хоч і каталізувалися поразкою повстання 1863–1864 років. Вони знайшли своє відображення і в популярній культурі — візуальним відображенням таких настроїв стала картина Яна Матейка “Рейтан у сеймі”, а у пісні часів того ж повстання 1863 року співалося:
Sprzedali nas panowie,
Wspólnej matki synowie,
Więc się na nich nie łóżmy,
Sami sobie pomóżmy.
У контексті всього сказаного вище стає зрозуміло — перед нами свого роду моральний попередник тієї польської шляхти, яка винесла на собі тягар боротьби за польську незалежність у наступному столітті. Нагадаю, що і Юзеф Пілсудський та чимало з його легіонерів теж походили зі середніх та дрібних шляхетських родин.
У такому разі стає зрозуміло, чому в книжці Сулятицький зображений як людина з гідністю і добре прописаними мотиваціями, навіть не зовсім гарними у якісь моменти, а князь та стара княгиня — як гонористі недалекі самозакохані особи, зосереджені на власних задоволеннях та помсті на тих нижчих, які все ж наважуються заявити про гідність. Якби таким був зображений серед поляків тільки “простий” Андрись Валя, усе було б зрозуміло — протиставлення “народу” і “гнобителів”. Але саме образ Сулятицького порушує цю схему, і то принципово. Наголошу, це стосується не лише українців, а й поляків — Андрися Валю віддають у гайдуки, коли той втрачає свій дар, Сулятицького за надто незалежну поведінку проганяють зі служби.
Описана колізія важлива і для фільму — бо саме тут криється пояснення феномена, “як польська частина команди фільму згодилася на таких поганих у фільмі поляків”. Та тому, що ці поляки з фільму — переважно магнатерія: Потоцькі, Яблоновські і так далі. Просто знання історії, яку раджу підучити теж багатьом шановним дискутантам.
Наостанок варто згадати ще одного менш помітного героя твору — горбаня Фоку. Він наче трикстер з’являється у найменш відповідні моменти — то на весіллі, покликаний на блазня, лякає замість смішити, то нагадує Довбушеві про час у хвилю, може, найскладнішої його розмови з Дзвінкою, то ще щось... Найцікавіше, що він же і мстить за Довбуша, вбиваючи Дзвінчука — цією сценою закінчується твір.
Насправді Фока є втіленням невисловлених почуттів і страхів. На весіллі всі обговорюють Довбуша, бо його бояться, — і Фока лякає гостей цим самим Довбушем. Довбуш і Дзвінка бояться розлучитися назавжди — а Фока їм про це нагадує. По суті, він символ усього витісненого, про що не хочеться пам’ятати, — невипадково зображений горбанем, таким собі Квазімодо. Убивство ним Дзвінчука — це, найімовірніше, не що інше, як обігрування прихованого бажання поквитатися з тими, хто насправді призвів до трагедій, яке на практиці часто виливається у сублімацію через напади на, за великим рахунком, таких самих потерпілих, як і самі спраглі реваншу.
16.09.2023