Це витяги з мого творчого записника 2022 року, присвяченого засадничій ідеї самовдосконалення – властивій людині особистісній війні за себе кращу, що її особливо щиро і талановито провадив визначний український письменник-пасіонарій Петро Сорока (1956–2018).
Богдан СМОЛЯК,
поет, прозаїк, есеїст
7 квітня. У першій половині дня – дві короткі повітряні тривоги. Зазвичай чую характерне лящання (голосове попередження накладається на стугін сирени) за вікном, а радіо підтверджує. Беру книжку, мобільника і йду до схрону – лазнички (мабуть, найбезпечніше в мене місце). Книжка вже друга, але того самого автора – Петра Сороки; це ніби двотомник – «Симфонія Петриківського лісу / лірична трилогія» (2015) і «Де свище Овлур» (2017) – обидві на прославу рідної природи. З натурфілософським підходом.
Переглянув книжки, отримані новітньою поштою від киянина М.: християнська містика, листи й рубаї Петра Сороки. Не роздягаючись, укладаюся до сну – під коц; так чиню від початку війни, крім одного чи двох разів, коли Львівщину ще більш-менш регулярно не ракетували. Радіо не вимикаю – даю йому значно більше свободи, ніж телефону. Слухаю, хоч не завжди уважно, «не перебиваючи»…
8 квітня. «Не убий!» – нині популярне і непопулярне водночас. Багато хто визначається у своєму розумінні цієї сакральної максими. А це нелегко. Просто убивати чи просто не убивати, вважаю, недопустима однозначність. Мій патріарх (я греко-католик) каже про пропорційну відплату ворогові. Десь у параметрах цього є місце і для самозахисту, і для нападу. Але вважаю, що самозахист – основа-основ, він доконечний, на всі випадки, у нашому ж разі відмова од нього – зрада…
Петро Сорока у збірці «Духовний рубаят» (2017):
«Твій батько з переляку зброю кинув,
Як бій ішов…», – хихоче недруг в спину.
Згинь, сатано!
Він кинув не зі страху.
Він не хотів стріляти у людину!
А ось моє зі збірки «Інтерлюдія» (2015):
Неможливо
захиститися
вбивши нападника
хіба що його й захистиш –
про це не знаю напевно
але відаю не за чутками
і навіть не від зернини вологої
що її розпитував пальцями
на власній грядці над Бугом
і навіть не при могилі розрівняній
сусідній із гробом моїх кревняків
яка заростає важким бур’яном
я знаю від себе – старе почуття
мусить конче спочити
щоб народилось новітнє
не інше – правдивіше
і думці також треба вмерти
в живісінькій голові
якщо йде до втілення-справи…
тому від життя тимчасового
через що й агресивного
захищатися буде найкраще
своєю пристойною смертю
і не інакше
І в Петра, і в мене – пацифізм. Хочу думати, що нині, після Бучі-Маріуполя-Бородянки-Краматорська, він принаймні продовжив би своє відчування людини на порозі насильницької смерті. Про себе ж скажу так: мені легше було б умерти за когось чи за щось, аніж так само вбити… Але плекаймо велику надію на євангельську правду: впустивши до серця Святого Духа, знатимемо, що чинити.
10 квітня. Почав читати і другий рубаят-збірку Петра Сороки, «катарський» (2018). Обидва, кажу відразу, засвідчують добре володіння все-таки екзотичною для нас поетичною формою (попри відповідні речі Василя Мисика і Дмитра Павличка, які добре прижилися, принаймні в їхній авторській поетиці). Наразі так.
Тим часом ніби скучив за «лісовими» прозовими мініатюрами й образками Петра (і сміх, і гріх – другий день не чути тривожної сирени, а читаю ж їх у схроні лазнички). Це вже нагадує такий-сякий умовний рефлекс. Безперечно позитивний. Мало того, відчуваю, що нині, якраз у ці разючі дні, нічого іншого й не знайшов би до читання (рубаї тут незайвим додатком) – Петрові книги підійшли, як служба порятунку на руїнах… Мені вони спасенні. Його прозові акварелі приваблюють передовсім щедрим і не залежним від умовностей жанру, як лірика, одуховленням. Узявши дуже високий, душевний, десь і наддушевний тон, коли змедитована емоція перевисає у позасвіття, автор ніколи не збивається з нього – скажімо, не зітхає на кшталт: «І навіщо мені це…» Так «проколотися» легше, мабуть, у вірші, а тут йому й листочок чи стебелина у велику духовну поміч… Однак одушевлення й одуховлення не заступає численних природних реалій, бо письменник живе в лісі, живе лісом, вивчаючи і пізнаючи його (так ставитися можна хіба, зрозуміймо, до сердечно любленої жінки чи навіть до друга, на ціле життя старшого й мудрішого, котрий замінив тобі батька…). Не наводжу цитат, бо важить враження від «хвилі», навіть цілої книги.
Телефонував приятель зі Львова, який, між іншим, свого часу кілька разів гостив у Петра Сороки на Тернопіллі. Трохи розповів про своє бачення його життєвого трибу. Багато з почутого, по-моєму, добре накладається на знаки долі, що їх залишив цей письменник і дослідник літератури у своїх прозових і поетичних текстах. Кажуть: хочеш відчути душу письменника – відвідай його бáтьківщину, я ж додаю: ще раз – уважніше – перечитай написане ним.
12 квітня. Нагадую собі й іншим: моя війна значно довша за будь-який збройний конфлікт, що його можу якось відчувати, і не має безпосереднього впливу на тривалість московської інвазії в Україну. Мені боротися за Бога в собі до кінця свого віку – нам усім судилося відкинути московитів до північного кордону чи не ближчим часом.
Петро Сорока мав, звичайно, свою війну. І, певно, масштабнішу, ніж моя. Його численні тексти (поезія, проза, моральна філософія, літературна критика, публіцистика, листування) – їх можна видати принаймні п’ятитомником, – більше чи менше є «фронтовими» зведеннями і репортажами. Тому розвиваю батальну аналогію. Десятиліттями найпотужнішою зброєю письменника була невтомна праця – щоденне багатогодинне писання, яке мусило якось поєднуватися з побутовою матеріальністю. Знаю, тяжка то, чи не найтяжча земна справа. Звідси багато душевного болю, хоча й сердечної втіхи. Звідси – час від часу – гострі запитання до Всевишнього, нестандартні відповіді собі ж замість Нього. А також подальша втеча у (не на, що властиве більшості з нас) природу. Обійстя, особисте й суспільне, було для нього простором бойового маневру, ліс же, передовсім, став середовищем, у якому він прагнув сховатися, повністю «розчинятися» (саме цим словом не раз писав про своє прагнення). Чи вдавалося це йому? Так, принаймні позбуватися безлічі своїх тривог серед дерев і трав, вивірок і птахів... Ніби розчиняти в живому Божому розмаїтті добру половину своєї емоційно-тілесної істоти. Тим-то, коли читаю лісові розповіді Петра, відчуваю, як у них кожна дрібка, подробиця – буквально листочок, галузка, жучок і т. д. – переймають на себе, усотують і нейтралізують мою екзистенційну безпритульність. А що вже казати про спромогу могутніх дубів, до яких можна тулитися серцем, про зіркого яструба у проймі конарів і вовка у проймі хащі, якому можна зазирнути в очі. Тут йому писалося, може, й більше, ніж удома, але не втомлювався, бо то, казав, сама природа писала ним… Розділена з незнищеною природою самотність, переконуєшся, – велика сила! Ліс для письменника став чимось на взір, сприймімо, духовного космодрому…
14 квітня. З очевидно живої матерії відразу за людиною, разом з людиною, а то й передніш неї, рятуємо з-під руїн, евакуюємо, утримуємо-годуємо, звичайно, тварин (культура, про яку вже писав подібно, від цього тільки збагачується). Їхні страждання в зоні бойових дій разюче схожі на страждання людей. У рубаяті Петра Сороки запримітив прикметне:
Я не тримав ніколи у неволі
Ні птаха,
ні вівчарки, дяка долі.
Тому надіюсь, Боже, що й мене
Ти не замкнеш у темному шеолі.
Пес у нього, пригадую лісові оповідки, – друг і партнер у пізнаванні довкілля, завжди вільний заходити до помешкання й виходити з нього, власне жити в ньому з людиною. Та чи можливе подібне у великому місті? Нинішні наші реалії свідчать, що переважно ні. Чи Господь зважатиме на це? Гадаю, що так, принаймні у тих випадках, коли, ризикуючи здоров᾿ям і життям, рятуємо своїх домашніх улюбленців.
15 квітня. Петро Сорока (ще його читаю, ще передумуюся з ним) у своїх лісових сагах час від часу, як перед прихованим у гущаках урвищем, застановляється перед жорстокістю в дикому світі тварин, навіть найменших. У такі хвилі більше схиляється серцем до світу рослин, не такого пажерного, у нас – то майже цілком альтруїстичного. Однак ліс вельми оригінально приховує ті «урвища»: вони небезпечні, коли помічаєш їх, а не бачиш – наче перелітаєш над ними. У природі, як і серед людей, щоб зберегти очі душі, мусиш на багато що закривати двійко своїх очей…
17 квітня. Він усією душею віддавався красі природи нашого світу, і найчастіше не мав уже іншої ради, як прохати у Господа дару земної вічності, а що життя самої натури переконувало його в неможливості жити поки й світло сонця, то просився буквально в позасвіття – з надією колись повернутися на прекрасну грішну Землю. Вимолював це прозою й віршами, особливо рубаями. Інколи й осмикував себе (то була, гадаю, гра в надмір щастя):
У лісі все – велике і дрібне –
Застерігає весело мене
Аж надто не впиватись небесами,
Щоб раптом не покинути земне.
Молитов про Перехід у нього значно менше, ніж пеанів і од тлінній неповторності (в його лісі мало не кожна рослина здобулася на них), проте гаряче благання найвищого сходження, тільки раз прозвучавши, буде конче почуте. Маю таке припущення, а через життєвий вік Петра Сороки – й пересвідчення…
18 квітня. …Його [одного з тогорічних лауреатів Шевченківської премії] бачення стратегічне і тактичне (з моїм увиразненням): 1) перейнята імперськими ідеями література, ще й в оригіналі, не повинна засвоюватися українською душею, а якщо вибірково й вивчатиметься в Україні, то із зазначенням світоглядних маразмів московських письменників; 2) під час війни Московії з Україною навіть просто позитивна публічна розмова про літературу і мову держави-нападниці недопустима. Десятки мільйонів українців такий підхід, як видно, підтримують. Стосовно нелюдяної літератури, а власне поезії, Петро Сорока написав дуже точно і проникливо (а тут ще – ані слова про шовінізм московського поета-нобіліанта):
У Бродського – формально новизна,
Але яка бездушно-крижана.
І думаєш із болем: як багато
У Господа поцупив сатана.
Когут за вікном викликав – так і було! – сонце. І що дивуватися – наполегливий, бач, і голосистий. Інтригує його «кукуріку», з дуже юними модуляціями, хоча сам птах не може бути молодим – молодші лише вилупляться влітку. Шкода, що й сирена не забарилася. Типова, але зловісно своєрідна. Продовжив читання Петрового «Овлура»; на хвильку відклавши, подумав: «У мирні часи культура міцно утримує в собі (в пам᾿яті, текстах тощо) хоч яку війну, в часи ворохобні – війна залюбки знищує найбільшу культуру, навіть її витоки. Все залежить від спромоги людини панувати над собою як культурою». А за годину дізнався: Львів поцілено чотирма ракетами. Пожежі гасять. Що з людьми?..
21 квітня. Дві вечірні повітряні тривоги, з інтервалом три години. У сховку дочитав лісові образки, почав читати третій розділ книжки Петра Сороки «Де свище Овлур» – прозові казки і притчі. То Овлур – половець-християнин, котрий допоміг князеві Ігорю втекти з полону і сам перебрався з ним на Русь-Україну (див. «Слово о полку Ігоревім») – уже викликав автора з лісів, провадить між люди…
22 квітня. Дещо підсумкове про Петра Сороку й Овлура, цитуючи їх: «Гортаю одну з тих почитних книжок, які прихопив із собою в сторожку. Поступово забуваю про все на світі. Потім одриваюся од книжки і задивляюся на зелену стіну лісу, що хитається, переливається різними відтінками, хвилюється від вітру… Книжка – диво і навколишній світ – диво. Що ж мені вибрати: білу книжку чи зелений світ?» Цього вибору не вдалося йому зробити аж до самого Переходу, тому й зараз – хоча б у моєму сприйнятті й інтересі – він зостається між ними, світом природи і світом книжки.
23 квітня. Петро Сорока у своїй притчі «Любов і ненависть» демонструє оригінальний механізм протистояння цих двох, а власне, як вони стали непримиренними антиподами і нині владарюють у своїх половинах життя – від заздрого ставлення ненависті до любові, яка робила людей дуже близькими, завдяки чому і світ був близьким, до проникнення ненависті у людські серця й розколу ойкумени на день і ніч, біле і чорне, неприродного розпросторення планети через небувале віддалення людини од людини… «І сьогодні ті, що живуть у любові, знають, що таке щастя й радість, а віддаль не владна над ними, а ті, що ненавидять, продовжують віддалятися один від одного» (цитата). Так і є. У суто мирному житті лише так і є.
25 квітня. Вдруге з ранковою кавою в лазничці. З книжкою під яскравим світильником, дарма що до прочинених дверей зазирає ще яскравіше сонце знадвору. Овлур висвистує й мені, веде між казкові тексти, якими завершується Петрів бестселер. Зараз це казки про імена. Дуже вигадливі. Таких міг би бути окремий том – читалося б, ще як! Автор на жарт заохочує читачів придумувати для птахів нові назви-імена. А чом би й ні, позаяк лелекам це не заважає, навпаки – стають і відомішими, і, хочу вірити, чисельнішими (нині їх не бракує, одночасно з людьми повертаються у зруйновані московитами села). Таке враження, що кожен наш край подарував цим цибатим птахам ім᾿я; мій, що над Бугом, кличе їх бузьками. Тож доназиваймо і їх, й інших. Великих і малих. І дякуймо Петрові Сороці. Бачу, що метода при називанні геніальна: підмітити настрій, що навіює тобі птах, відповідно його ословити, а потім завжди бути вдячним цьому птахові, побачивши його, за нагадування добрих відчуттів. Так, певно, було з журливими журавлями… А ще – чи не доведеться нам називати речі та явища нові й переназивати знищені у полум᾿ї цієї війни, але на двісті відсотків відновлені?!
29 квітня. Живемо в діапазоні дуже природному – від палкого переконання до стриманої надії. Навіть наші столітні моляться – гадаю, не в останню чергу – за важке, далекобійне, крилате озброєння. Це – як добра гілляка в руках старенької чи старенького проти скаженого собаки в полі… Петро Сорока мудро писав про жезл і посох, віддаючи перевагу другому, – в мандрах, пізнанні того, по чому ступаєш, але насамперед – як живому знаряддю благотворного заземлення; про самозахист посохом не писав… А жезл нині, як символ влади, опинився в лапах гуманоїда й оснащений боєголовкою…
2 травня. Дочитавши дві книги Петра Сороки про ліс, спинився, але другого ж дня кинувся вишукувати його тексти, насамперед прозові, у стосах журналу «Дзвін» – пам᾿ять натякала на кілька публікацій. Дещо знайшов, і не важить, читане колись чи не читане, бо ж добрий текст завше добрий. А якщо читати його в контексті синергійно-добротворчого зацікавлення – незамінний.
4 травня. Почав читати журнальний варіант літературного денника Петра Сороки «З далин і знадовкруж» (2018), і це не вибір між «лісом» та «книжкою», як у самого Петра, а подальше пізнання його доробку. Вкотре переконуюсь у невипадковості свого читацького вибору, адже цей письменник у творчості чи не найширше з нас відкрився і до рідної Природи, і до природи слова багатьох своїх сучасників.
5 травня. Повертаюся до післямови в «Симфонії Петриківського лісу», де домінує думка про «симфонійність» винятково авторського сприйняття й зображення. Іншому – не дано, або ж дано інакше. І що, прагнучи вищих реальностей, щоб не втрачати земного опертя, нам залишається хіба, за аналогією до бачення двовимірного простору тексту з деміургом людської долоні над ним, бачити опановану Вищою Силою нашу людську тривимірність. І, додаю, жахатися, і страждати… І, певно, віддавати перевагу своєму земному раєві, навіть якщо він творчо вигаданий, – правда, не на голому місці. Петрові, вочевидь, цього було замало. Прикро, що війна й у це втручається – дозволяє то лінійно пересувати фігурки, то достукуватися до небес…
7 травня. Несподіване відлуння «лісової» прози Петра Сороки в його ж літденнику – він ставить її, трохи під впливом чужих відгуків, вище за інші свої тексти, крім, каже, частини віршів. Та й більшість зі своїх писань, і передовсім літкритичних, цілком перекреслює. Однак вони, взоровані щодо численних авторів на любовне ставлення до натуральних феноменів, до природи-матері загалом, на всесильне «подобріння», виконали свою добротворчу місію. І залишаються в ноосфері. У сфері духа! Супроти них (монографії, літературні портрети, статті, рецензії, відгуки, рекомендації) літденник, з одного боку, відкриває перед денникарем можливість рішучого узагальнення вже феноменів письменства, виводить на певну панораму, а з другого – дозволяє дуже коротко і точно, без традиційного багатоабзацного ілюстрування й доведення, складати ціну конкретним доробкам. До певності в однозначних висновках, навіть опертих на домінантний позитив, треба йти довго, інколи й усе життя. І не маймо сумніву, що з усього-усього в Божому господарстві найважче оцінити витворене природою, але за посередництва людських рук…
9 травня. З літденника Петра Сороки (відчувається, що ним пізнане і звідане): «За великим чоловіком завжди стоїть велика жінка». Переконаний, що це максима на всі часи і конфігурації. Бо навіть перша сторінка чи краєчок взаємин, самé знайомство з жінкою здатне небувало надихнути на творчий відрух. І вже не так важливо, чи існуватиме сторінка друга, чи, може, її буде «вирвано з м᾿ясом»… Жінка може тільки показатися великому чоловікові у вікні – й цього досить! Але не один із наших найкращих поетів у випадку сімейної трощі сходився з Іншою Жінкою, скривдженою, але сильною – Україною, і єдино це було по-Божому. Не один чинив так само, щоб розбити свою самоту. А як же буде по війні?..
10 травня. Знову про ненависть. Фронтовичка радить убивати убивць без ненависті – як, додаю, косити траву… Тоді запитання: траву – на повноцінне сіно, а їх – на що? Гадаю, у кожному людському русі й відрусі, тим більше в тому, від якого залежить життя чи смерть, мусить проступати засадниче усвідомлення Промислу…
11 травня. Досі не повернулися на інформаційний марафон три опозиційні телеканали. Як на мене, чоловіка, котрий уже зо два десятиліття принципово не дивиться телевізор, довіряючи більше своєму внутрішньому баченню й уяві, а нині спорадично зазирає в його (у компі) віконце, бо війна, тож як на мене такого – геть усі телеканали однакові, оскільки навіть не намагаються, не вміють, не мають змоги поставити глядача-слухача у центр сприйняття трансльованих ними фактів, подій та явищ. У висліді просто «накачують» його суто чужими враженнями й висновками. Згаданий марафон запропонував нову для нас, сучаснішу динаміку подачі матеріалу і насамперед цим корисний та цікавий. Це ближче до потреб вільної, чи яка якраз осягає свободу, людини. Не більше. Але чим більша кількість його учасників, чим більший, розмаїтіший та калейдоскопічніший фактаж, тим більше він має шансів уникнути препарування. Тим ширша палітра кольорів, а не тільки чорний і білий, може зберегтися…
У літденнику Петра Сороки читаю дещо до цієї речі: «Постійно веду три денники: один для всіх, інший для самого себе, третій для Бога. Оцей третій найсокровенніший і пишеться виключно на небесних сувоях, у паперовому вигляді його не існує. Це мої покаяльні псалми, що мають допомогти душі вистояти на Страшному Суді, зрозуміти глибину падіння і неуникненність земних пасток».
Петро, можна сказати, був і законодавцем, і опозиціонером до себе законодавця, і підзвітним ні першому, ні другому, ані будь-котрому іншому, а Всевишньому. Якби кожен із нас міг так себе «структурувати», нам як суспільству не довелось би покладатися на щось особливе поза фактами. Однак до цього треба прагнути. І все ж, означена тут структура, гадаю, є станом, хоч і дуже важливим, та перехідним – «звітуючи» перед Богом, людина щодня здібна відтворювати в собі душевно-світоглядну цілісність. Чи не тому оцей мій, по суті, світоглядний щоденник, уникаючи триподілу, є ніби буквальним щоденником-звітом, завдяки чому може бути читаний «трьома»…
12 травня. Ненависть засаднича, дух злоби – здрібнілий, хоч і сильний. Дух злоби здатний переселятися від людини до людини – варто лише переступити межу пристойності чи людяності. Ні, найчастіше здатний множитися, вселяючись… Дух доброти – так само, але за дзеркальних умов, і значно рідше, бо самої емоції для вкорінення йому замало…
15 травня. По третій годині ночі – двогодинна повітряна тривога, перша від часу втечі зайд із-під Харкова, з добре чутними двома вибухами за пів години до скасування. Вклалася якраз до видимої появи сонця, у вільготну сірятину… Читав. Петро Сорока зізнається, в літденнику, що більшість рубаїв «написав усупереч болю, часто знемагаючи від безсоння і муки». Але як він прагне розірвати і, певно, таки розриває тандем «творчість – біль», так я застеріг би себе й інших не піддаватися залежності наших творчих досягнень від все-таки руйнівного магнетизму війни в реальному часі та просторі. Війна – екстремальний стан суспільства, і вона не може тривати вічно чи навіть довго, бо в такому разі стає звичною формою життя «при плузі з мечем»; гадаю, є сенс і за воєнних часів «наражатися» на труднощі й травми, що не мають до батальності жодного, принаймні прямого відношення, однак сприяють щоденній перемозі здорової матерії й духа, – як у часи мирні, яких донедавна ми не цінували передовсім через їх ваготу…
16 травня. З полиці відкладених для ознайомлення, але призабутих видань приніс декілька, серед них – велику збірку Петра Сороки «Денники (2004–2005)», видану 2006 року. Ми, певно, дозріли до цього моменту, як добрі овочі… Читатиму.
17 травня. Опівнічна повітряна тривога через ракетну атаку на Львів (перехоплено) і знову Яворівщину… Петро Сорока пише про письменників, час яких «минув». Однак, знаю, є серед них такі, котрі ще дуже довго, до кончини просувають свої книги, виявляючи при тому вже великий хист пробивності. Та не забути б, що й час добрих читачів здатен минати просто катастрофічно… А якщо, не огороджуючи і не вигороджуючи літературу, брати ширше – екстраполювати явища минущості на суспільне різноманіття, то матимемо картину безлічі застарілостей, що так і пнуться в перші ряди сучасного. То основна причина стагнаційних процесів, у яких ще можна бодай животіти. Як бачимо сьогодні, найбільшою загрозою животінню чи навіть повноцінному життю, у тому й письменника, є не т. зв. графоманське літературне слово або щось інше, що рядиться у справжність, а т. зв. мистецтво війни, опущене сучасними троглодитами до розмахування на увесь світ найбільшою ломакою… То убивче мілітарне ретро. Але: на жаль, нашій цивілізації не обійтися без надсучасного ars militaris…
18 травня. Двогодинна повітряна тривога від дев᾿ятнадцятої двадцять. Що? – наразі невідомо... А Петрів літденник – з останніх – дедалі природніший, як і рослина Петрів батіг (Цикорій дикий). «Шовковий», хоча й не без ґадзуриків…
19 травня. Красне письменство дозволяє вважати завершеним людством якусь сотню-дві майстрів слова, серед яких половина сучасників. Це і дуже зручно, і ставить тебе, літературного критика, на позицію, інколи й у позу своєрідного деміурга. І критик, маючи важелі впливу на конкретних письменників, або на пам᾿ять про них, пробує негайно змінювати людство. Звісно, «під себе», хоч би й дуже позитивного, бо інакше не виходить... І тоді б᾿ють у всі дзвони вічні нерозв᾿язані проблеми: доцільність існування критики як такої; шкідливість глобального поєднання світу фізичного з метафізичним, особливо в сутужні для книговидання часи; непіддатливість творчого вислову будь-якому процесуванню… В загалом схожій ситуації Петро Сорока писав свої літденники, і він, видно, йшов до повного розриву з «операційною» критикою, хоча віддав їй чи не найбільше зусиль. Літературні денники, можливо, видалися йому способом менш болісного впливу, але виявилися чи не жезлом літературного деміурга з великим бажанням зробити світ навколо себе кращим. Він писав, що втрачає, втратив надію на це, однак хтозна – треба ще почекати…
22 травня. О першій дня – годинна повітряна тривога. Що та як? – невідомо. Але дещо «підказує» Петрів літденник: «Одного в літературі цікавить осмислення, а іншого переживання». В житті, здається, так само. Чи там переважає переживання? Ні, наполягаю на поєднанні: в житті хочеш знати, щоб не переживати…
23 травня. Посеред ночі – тривожна сирена. Читав, але більше перебирав свої думки. Так, чимало художньої прози пробігаєш без олівчика. Ніби – жодної вартісної думки, сама історійна колізія зі своїми часто привабливими аксесуарами. Життя в певному часопросторі, переживання прожитого року, дня й миті. Але всім заправляє роздум; з ним опиняєшся віч-на-віч, коли берешся, приміром, переказувати повість переживання. Коли літературний персонаж приваблює мудрістю співжиття з людьми, яка й полягає передовсім у розумінні їх як особистостей. Засадниче авторське думання мовби розчинене в тексті твору і за певних умов «випадає кристалами»… А хтось тримає ці важливі думки завжди напохваті, ними починає і ними завершує; звісно, моменти колізійно-драматичні вже не розчиняються в мислях (вони для цього занадто камерні), а наче схиляються перед ними… В добротній прозі є те й те, треба лиш бути уважним.
25 травня. Світанкова повітряна тривога. Позбавила першого денного ковтка свіжого повітря… Гортаю останній літденник Петра Сороки. Не знаю, як буде з літературою по війні, однак у житті, що зазвичай наснажує писання, вже нині чітко вимальовується, крім «всепоглинаючої любові та активної ненависті», ще вектор небезпідставної надії. Та й ненависть колись найчастіше епатували як літературний засіб, і її можна було просто не сприймати, перегортаючи сторінки; нині ж вона віднайшла свою питому форму, стала змістом еволюційним. Зостається нам ще повірити так само сильно, як любимо і надіємось…
Петро Сорока писав про потребу т. зв. книги ганьби і зради. Нині, гадаю, вона більш ніж на часі – ущільнена воєнним здвигом українська історія, не повторюючись, виявляє, випльовує найганебніші типи ренегатства. Така книга відрубає шлях до відбілювання чорного...
26 травня. Вечірня двогодинна тривога, і наче вчорашня – якраз тоді, коли транслюється інформпідсумок дня. Розпочав читання збірки денників Петра Сороки за 2004–2005 роки. Книзі майже двадцять, а мовби недавно написана. Автор, між іншим, з гіркотою обмовився, що заслужено славетний у совєтські часи дагестанський письменник Расул Гамзатов помер у бідності й забутті. А нині чи не найбільше з убитих в Україні загарбників – сáме дагестанці. Так відсутність культури пожирає і її зародки, і самé середовище її існування…
3 червня. Година вечірньої повітряної тривоги – «Була загроза ракетного удару рф з акваторії Чорного моря, яка не підтвердилася». У Петра Сороки (вже який час почитую його денники 2004–2005 років): «Вони [фрази] ніби самі страждають від того, що їх музика не проривається у зовнішній світ». А чи страждають оті гострі сирени від того, що ось так кавальцюють спокій зовнішнього світу? Запитання риторичне, оскільки ще їх мітична пересоніфікована прообразка – солодкоголоса німфа, яку давні греки й назвали Сиреною, – заманювала мореплавців у згубні місця…
5 червня. Тривала повітряна тривога передсвітом. Із сиреною в ту мить, коли натиснув першу компову клавішу. Що це? І взагалі – що?.. Петро Сорока пише: «Я хочу вірити у красу цього світу. Прагну служити добру. Хочу нести світло. Але також хочу уникнути страждань, мук і болю». Хтось спересердя: «Всі цього хочуть, але дійсність не дає!..» Перепрошую, всі й не всі. Мовлю про чистих, а не «промитих». Більшість нас, навіть знаючи або здогадуючись, що страждань, мук та болю таки не уникнути, чинить навпаки – біжить від них, ховається, перекидає їх у «чужий город», затушовує, перекручує… Тут безліч способів. Але то тільки невдалі спроби. Кому не запала в пам᾿ятку казочка про пару дуже подібних одне на одного їжаків і зайця з висолопленим язиком на біговій стометрівці межи ними… Так-от, ті колючі колобки – то наші страждання й болі, від них не втекти. А позбутися їх бодай частково, либонь, і можливо, якщо не завдавати таких чи схожих іншим людям; аж так – безстраждання за безстраждання, безмуки за безмуки!..
9 червня. Передучора ввечері, вчора на схилку дня та вчора-нині в години першого сну – полиновий букет повітряних тривог. Невідомо, чому та як… Напрошується філософське зізнання Петра Сороки: «Що таке поезія, я не знаю, але я знаю, що таке світ без поезії». Прагнеш її, навіть доторкаючись до засадничо антипоетичного. В цьому разі домагаєшся поезії життя найбільше…
16 червня. Передобідня коротка повітряна тривога; був на місті, ще встиг купити кілька червоних яблук, а з купівлею стограмової кави вже запізнився. Як сатисфакція за незахищеність перед учорашнім Днем захисту літніх людей – роздум Петра Сороки: «…старше покоління приречене на поразку, сама природа і час на стороні молодших. Але старші приречені, так би мовити, на локальну поразку. Однак, програвши з погляду свого часу, вони виграють з погляду вічности» (тут мова насамперед про досвід). Щоправда, не вважаю вже себе літнім, бо пішов далі. Нині літні – це переважно молоді (згадаймо чомусь нехтуване тлумачення словника: маєш більше літ, аніж підліток, – уже літній) і середнього віку люди, і більшість їх направду потребує бодай спорадичних підтримки й захисту.
25 червня. Глибокої ночі увійшов у тривогу, повітряну тривогу, до схід сонця – вийшов… (Згодом довідався: зайди вкотре ракетували Яворівщину, є поранені). Дочитую збірку денників Петра Сороки. Нічне читання особливе, хвилями перемежовується з ословленими сонницями. Це щось цілком протилежне заакцентованому Петром: «Можливо, в цьому є певний сенс – читати треба якомога менше, бо чужий розум пригнічує, в чому зізнавалися навіть генії», – адже йдеться про ту чужу думку чи просто слово, за які можна, час від часу ніби сповзаючи у провалля абсолютної задуми, екзистенційно зачепитися. Подібно читаю і вдень, але ніч до краю індивідуалізує моє сприйняття чужого тексту.
6 липня. Вчора звечора і нині посеред ночі – повітряна тривога середньої тривалості. Вночі напродив добре читалося. Всотав останні абзаци збірки денників Петра Сороки. Мало. Таке читав би потроху до кінця свого віку. А може, й вистачило б, у мене ж тільки три його книжки… То письменник багатьох амбіцій, які в нього іноді дрімають, іноді бушують і були б серйозною загрозою, якби не найбільша межи ними – амбіція поборення в собі всіх інших амбіцій. І робить він це – реформує, шліфує своє єство – цілком щиро, часом віртуозно, що, кажу про майстерність, на щастя, не шкодить глибинній правдивості. І ця постійна налаштованість на поборення в собі чогось навіч небажаного, на духовний вибір переважає в його текстах, передається при читанні, залишається з тобою. Це передовсім. Уже за тим підтягується філософія – думки оригінальні та просто слушні, проте художньо вбрані. Якщо екзистенцію самовдосконалення важко позначати на сторінці й фіксувати запам᾿ятовуючи, то мислі, часто афористичні, підкреслюєш олівцем. До них можна буде ще повертатися й повертатись. Адже багато з них становлять основу згаданої екзистенції. Люди мистецької праці відходять, залишаючи замість себе речі, що їх можна інтерпретувати-прочитувати безліч разів. Це достойний особистісний паліатив і щось схоже на продовження – через психологічні оази і пам᾿ять наступників – фізичного життя творців. Однак тексти Петра, як на мене, відзначаються, окрім заглибленості, своїм потужним виміром лінійним і завжди потребують продовження. І як читач я, мабуть, був би не проти, якби хтось душевно-духовний, не імітуючи, взявся талановито провадити далі Петрове писання від останнього його прижиттєвого слова на папері. Така собі щиромрія…
м. Кам᾿янка-Бузька
Вересень 2023 р.
15.09.2023