“Степову квітку” Миколи Лазорського представляють читачеві як роман про Роксолану, але після прочитання цього тексту стає цілком незрозуміло, чому автор так його назвав. Річ у тім, що тема Роксолани після її полону і життя в гаремі займає навряд чи відчутно більше півтори сотні з чотирьохсот сторінок. Решта — це опис подій почергово так званого «повстання» під проводом князя Михайла Глинського, молдавського походу князя Дмитра Байди-Вишневецького, який і призвів до його полону та страти у Стамбулі, повстань Косинського і Наливайка. Причому це все викладено стилем, близьким до оповідань для молоді Адріана Кащенка та повісті про князя Ярему Вишневецького пера Івана Нечуя-Левицького. Іншими словами, якщо у вас немає особливого замилування до народницького сентименталізму, читати апріорі не раджу.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
До такої рекомендації можна ще додати, що якби був конкурс на найбільшу кількість історичних ляпів серед українських белетристів, за саму лише “Степову квітку” Микола Лазорський отримав би безсумнівне перше місце, ще й із відривом. Він умудряється розташувати одночасно на хронологічній лінії повстання (точніше, бунт) князя Глинського (1508 р.), заснування Січі князем Дмитром Байдою-Вишневецьким (середина 1550-х років), діяльність Остафія Дашковича (1520–1530 рр.) та полон Роксолани (найімовірніше, кінець 1510-х). Битва під Оршею 1514 року в нього переміщується років на п’ять раніше і з переможної баталії проти москалів стає переможним фіналом каральної експедиції проти повсталого князя Глинського, який покликав собі на допомогу москалів і кримських татар, а командир литовсько-руських військ під Оршею князь Костянтин Острозький оголошується зрадником “православної віри”. У цьому місці я ще раз перевірила місце і час першого видання книги — чи часом все-таки не пізні роки Російської імперії. Ні, видавництво “Дніпрова хвиля”, 1965 рік.
Таке бажання виникало ще кілька разів, позаяк герої автора всіляко опонують полякам, литовцям, кримським татарам і туркам, обдумуючи тільки союз з Москвою. Книжкова Роксолана спонукає свого вінценосного чоловіка рушати на Угорщину й Відень — аж зринає асоціація з тим фактом, що у реальному протистоянні з Австрією російська армія так і не прорвалася через Карпати завдяки зусиллям українських січових стрільців (хоча абсолютно не факт, що автор про це знав). До героїв книжки доходить уся небезпека союзів з Москвою тільки після загибелі князя Михайла Глинського у московській тюрмі й отруєння його небоги Олени, матері Івана Грозного.
Причому і тут достатньо наплутано. Якщо йти за логікою розповіді, Олена мала б вийти заміж за Василія ІІІ ще десь так у 1510–1511 роках, насправді ж це сталося у 1527-му. До всього, автор якимось чудом переніс у 1510–1520-ті Гальшку Гулевичівну з 1615 року, заодно заснувавши Богоявленське братство років на сто раніше. Аналогічно і з князем Яремою Вишневецьким, який народився насправді 1612 року, причому його батька звали Михайлом, а не Олександром. Крім того, автор невтомно і повсякчасно покликається саме на утиски православної віри, що на тлі еміграції 1950–1960-х, коли він писав і видавав свої книги, видається таки не алегорією на утиски національної ідентичності, а все ж справжнім анахронізмом.
На цьому тлі видається дивовижним, що Микола Лазорський, судячи з усього, дуже непогано простудіював те місце у Грушевського, яке стосується повстання Михайла Глинського, а також Герберштейна про події в Московському царстві навколо другого шлюбу Василія ІІІ і регентства Олени Глинської. Як і те, що яскраво розписав назагал маловідому історію тісної співпраці приграничної шляхти та козацтва, яка тривала все XVI століття, а на безпосередньо прилеглих до степах територіях — практично до Хмельниччини. Утім, на цьому дивацтва не закінчуються — автор виставляє князя Костянтина Острозького зрадником. Змовчимо вже про те, що станом на початок XVI століття про поняття “зрада народу” мови бути не могло.
У будь-якому разі, варто принципово ствердити, що цей роман “про Роксолану” — не про Роксолану взагалі. А сила-силенна анахронізмів і просто нісенітниць за мірками не те що 1950–1960-х років у діаспорі, а й початку ХХ століття після появи “Історії України-Руси” Михайла Грушевського, практично повністю перекреслюють спроби змоделювати, які ж сучасні йому історичні події намагався осмислити автор. Зате та ж обставина пропонує іншу можливість — спробувати з’ясувати, звідки ж автор такий узявся і що за фантастичний світ він насправді описує.
А тут варто звернути увагу, що суто географічно весь його світ — це степове Лівобережжя, точніше південна Полтавщина. Цей регіон відомий тим, що старанно продукував “неспокійних душ” або притягував таких до себе з місць більш обжитих. Як наслідок, регулярно ставав ареною не конче конструктивних явищ на кшталт бунтів, несанкціонованих походів і тому подібного. Почалося з того, що влітку 1648 року саме Лівобережжя, а точніше Вишневеччина, стало ареною того, що називається “Смерчем” — послідовністю розгулу фактично самоуправних загонів, які руйнували все на своєму шляху. Надалі цей регіон із завидною регулярністю продукував збурювачів спокою — спочатку це був Пушкар, полтавський полковник, який за підтримки й у співпраці з запорожцями підняв 1658 року бунт проти гетьмана Виговського. Лівобережжя ж було осередком боротьби за владу, апофеозом якої стала Чорна рада 1663 року, котра зрештою привела всю Україну під владу Москви. Петрик, який попсував чимало крові гетьманові Мазепі, теж походив з-під Полтави. Фактично локальні клани Жуків, Іскр та Кочубеїв творили постійне джерело проблем для гетьманів, апогеєм чого був донос Іскри та Кочубея на гетьмана Мазепу.
Такого роду “самостійність”, крім очевидних старшинських амбіцій, мала кілька джерел. Насамперед близькість Запоріжжя, чиї мешканці після “медового місяця” 1648–1649 років почали сприймати гетьманську владу не надто краще, ніж королівську — тобто як джерело незручностей та різного роду утисків.
При цьому самі ці панове часто-густо відзначалися мінливістю настроїв, вкрай проблемною договороздатністю, політичною наївністю, відсутністю стратегії як такої, податливістю на різноманітні впливи й подібним. Частково це пояснювалося специфікою умов, у яких доводилося жити, — в постійно змінній реальності степового прикордоння в осяжній межі вигравав той, хто швидше реагував на виклики “вже, тут і зараз”. Помилка могла коштувати у кращому разі свободи, у гіршому — життя. З іншого боку, платити настільки високу в осяжному відтинку часу ціну за свободу дій згоджувалися люди певного ґатунку — сміливі, відчайдушні, з відчутною дозою авантюризму в характері. І зі всіма “темними сторонами”, описаними на початку абзацу.
Ці “темні сторони” активно використовувала, більш чи менш явно, Москва. Надто, що саме вона була найближчою географічно, а “собирание земель” за рахунок передусім Русі стало її ідеологією, починаючи з XVI століття. “Гарячі голови” з прикордоння були чудовим матеріалом для використання їхнього запалу в цілях розхитування сусідньої держави — чи то Речі Посполитої, чи то Гетьманщини. Й одним з ефективних способів розхитування було не що інше, як православ’я.
Власне на такому тлі світ, який постає зі “Степової квітки”, виглядає як ідеальний світ лівобережця — коли ти сам проти всіх, єдиний союзник, якого розглядається всерйоз, — Москва (і то, в чому переконуються самі герої, до першої ж спроби самостійності), а, по суті, єдиний тривкий спосіб співіснування — це озброєний нейтралітет. У такому розрізі стає зрозуміло, чому малюється зрадником начебто одновірний князь Острозький — він “провинився” у лояльності королю і дотриманні писаних законів. На відміну від відвертого улюбленця автора князя Михайла Глинського, чиїм справжнім мотивом був хіба власний гонор, і який зрештою завершив свій шлях класикою вельможних бунтарів — у Москві.
Утім, за сюжетом події навколо повстання Глинського запускають шлях двох українок до вершин влади — Насті Висовської (так у тексті, — О.І.) як Роксолани та Олени Глинської, яка стане дружиною великого князя Московського Василія ІІІ. І тут цікаво порівняти іпостась, у якій постають обидві жінки. На перший погляд, різниця разюча: Олена Глинська діє практично відкрито, Настя — більш приховано, через свого чоловіка-султана. Олена постає всесильною володаркою православного царства, яке вона намагається реформувати, Настя — хоч і не менш всесильною, але радше прихованою, яка діє інтригами і використовує почуття свого чоловіка. Утім, мета та сама — всіляко посприяти “вірі православній”. У випадку Роксолани ця прихованість виписана навіть старанніше — через образ її подруги по нещастю Оксани, яка стала її фактично довіреною особою в гаремі й роками підтримувала зв’язок між Роксоланою та православним ченцем Паїсієм, який мешкав у Стамбулі. Судячи з того, що основним автором ідеї про похід Сулеймана на “католицький Захід”, як це принаймні позиціоновано у книзі, є саме Паїсій, то Роксолана починає нагадувати радше резидента якогось таємного братства.
Одначе і спільного між обома більше, ніж здається. Насамперед, обидві постають жінками, які зрештою переробляють, де тільки можуть і як тільки можуть, навколишній світ під себе. З іншого боку, в обох випадках героїні зазнають поразки — Олена помирає від отрути, яку їй піднесли невдоволені бояри, а Роксолану остаточно підкошує страта Байди-Вишневецького та її колишнього нареченого Яреми у Стамбулі.
Після цих двох подій сюжет, по суті, вироджується у перелік козацьких повстань, описаних у ключі “боротьби за віру” — мало не до самої Хмельниччини. Правду кажучи, якби не анахронічний стиль оповіді та сила фактичних помилок, можна було б ствердити, що текст насправді про фінал вже давно анахронічних на момент написання книги локальних та суто релігійних ідентичностей. Утім, аж надто явне любування автора своїми героями змушує засумніватися і в такому висновку...
30.09.2023