Хоч ми ще й не досягли своєї мети, хоч ми й далі стоїмо в розпалі бою за наші, українські, а у великій мірі і вселюдські ідеали – вже є змога оглядатись назад і робити хоч деякі підсумки з пройденого шляху. Оглядатись на пройдений шлях, завершені етапи, підсумовувати осяги й поразки, щоб докладніше і певніше вивчати шлях у майбутнє.
Саме тепер це треба робити. Не лише тому, що йде третє десятиріччя дій ОУН у всіх ділянках життя, але й тому, що саме тепер переживає людство великий, епохальний переломовий момент, де все в стадії кристалізації, але вже поволі окреслюються контури майбутнього образу світу. І це саме прийшов момент, коли тре ствердити, наскільки ідеї ОУН перетривали смертельний перелім.
Коли дивимося на минуле, на сучасне і вже досить виразні зариси майбутнього, або, бодай, тенденції його розвитку, мусимо ствердити, що засадничі ідеї ОУН не лише витримали історичну пробу, не лише вдержались, але й вийшли переможцями. Не дивлячись на дикий рев ворогів – правильність цього ствердження сучасна дійсність засвідчує.
Скільки атак мусіла витримати ОУН за своє безкомпромісове ставлення ідеї самостійности!
Скільки опортуністів намагалось довести, що нація може розвиватись "і в інших укладах", а до повноти свого розвитку й вияву не конче потребує бюрократії державного апарату. Яких теорій не видумували, якими "філософськими" чи "науковими" доказами не намагались нам довести, що майбутнє світу в інтернаціолізмі, а не окремішньости націй, в їх незалежних управах. А сьогодні. Сьогоднішні керманичі англійської політики самі намагаються дати незалежність Індії, і цілий світ визнає, що єдиною розв'язкою індонезійського питання – це не автономія, не конституція, а незалежність у самостійній державі. Навіть кривавий Сталін, що свого часу ліквідував усі ознаки "незалежности" т. зв. союзних республік, сьогодні привертає цю незалежність назовні, до "міністерств" включно. З його боку це далі шахрайство, але засаду саму, саму ідею – він мусів визнати. Це доказ не лише правильности нами обстоюваної ідеї, але й доказ її органічности.
ОУН боролась і бореться за соборність українських земель. ОУН обстоювала цю ідею часами, здавалось, до абсурду, проти "всякої логіки" — спираючись на засаду, що нація – це організм, і від нього не можна відрізувати здорові частини. Ця органічність і була предметом найбільших нападів і заперечувань. Один погляд на останні світові події доводить, що світ тепер зайняв становище, на якому ОУН стояло від початку. Не лише признано т. зв. лінію Керзона, але вишукується на різних пограниччях села й присілки, щоб їх включити до материка. Це не значить, що світ став до нас справедливим, але він признав засаду, нашу ідею.
Гляньмо на дальші ідеї. Коли ми ставили засаду контролі одиниці в ім'я національно-державного інтересу, в ім'я цілости народнього інтересу, нам закидалось – та закидається злобно й тепер – "фашизм", "реакційність", і, як найбільший гріх, – недемократичність та обмежування свободи.
Так, це правда, що ми були і є за обмежування надмірної свободи одиниці. Ми десятками років були проти лібералізму, що довів до неймовірного зросту капіталізму, бо ми взагалі – проти капіталізму, а за справедливий поділ дібр і рівноправність. А чи не до тих самих висновків прийшла Англія та Америка – не згадуємо вже про інших, менших – коли перша удержавлює важкий промисел і споріднені галузі народнього господарства, а друга видає закон, що забороняє штрайки, якщо вони шкодять державі, тобто загалові? І це зовсім зрозуміле для нас обмеження свободи одиниць чи груп в ім'я свободи цілости національного організму.
В ім'я добра нації ми боролись за відсунення на другий плян клясових інтересів й усунення клясової боротьби. І це тоді називалось "реакцією". А сьогодні? Сьогодні всі, включно до німецьких соціялістів, як першу точку своїх програм внутрішньої політики, ставлять гасло: ми проти клясовости й клясової боротьби, ОУН була і є борцем за духову суверенність українського народу. Ця ідея чи не найблискучіше склала свій історичній іспит. Від УССР починаючи і незалежною Словаччиною кінчаючи, безконечна кількість народів мала або тепер має т. зв. незалежність, зовнішню, формальну. І фактичний окупант зовсім цього не боїться. Він навіть підкреслює цю незалежність. Але він намагається взяти в полон духа народнього. І тому ми вважаємо вияв духовости — культуру – за таку важливу позицію, і тому ми кликали змагатись найперше за духову суверенність, бо без неї немає суверенности державної.
Найбільшим ворогом національних змістом, а не лише формою, культур був завжди марксизм. Марксизм взагалі, а, зокрема, як засіб московського імперіялізму. І ми боролись проти марксизму не лише як проти світогляду окупанта, але як проти тієї доктрини, що своїм матеріялізмом спрощує, спримітивізовує ціле життя та роз’їдає і нищить душу людини. Нам закидали знов же нетерпимість, "зоологічність". Вказувано на силу СССР і його досягнення. Коли Черчіл подав руку Сталінові, декому здавалося, що всі скапітулювали перед марксизмом.
Але тактичні потягнення ще дуже далекі від ідеологічних змін. У своїх останніх промовах Черчіл виступив проти марксизму із закидами, які звучали, як цитати із Сціборського. Коли, після всього пройденого, цей великий демократ стоїть на засадах, на яких стояла ОУН від початку, то чи це не значить, що й ця наша боєва ідея вийшла з вогневої проби переможцем?
Такими прикладами можна б перейти не лише засадничі ідеї ОУН, але й цілу програму пункт за пунктом.
Зупинімся ще на ідеї нації, як ідеї декларативній, від якої походить і назва націоналізму.
Ми вважаємо націю за вартість абсолютну. Нація – це основна клітина міжнароднього життя, а держава – це форма, в якій єдино повна нація може себе виявити. Це й звалось націоналізмом, а націоналізм, як такий, поборювано, й сьогодні дехто відокремлюється від нього.
Погляньмо на дійсність. Один канадійський старшина, в розмові з автором цих рядків, довго нарікав на розпалені націоналізми в перестарілій Европі. Нащо це? Хіба не однаково, якої національности хто є? Все одно ж він людина, а це найважливіше. Так дивив ся на речі демократична Канада. А от українці, приїздячи до Канади, зараз виявляють свій націоналізм: хочуть залишатись українцями, а не хочуть ставати канадійцями. А це ж недопустиме. Чи не нагадує це московського: яка різниця – чи русскій, чи українець? Це ж все одно – будете русскім! Хіба це не націоналізм – це намагання у своїй державі все зводити до одного знаменника – і то знаменника однієї національности?
Ні, це не випадковість. Це закон нації. І ми правильно оцінювали Леніна й Сталіна не як революціонерів, а як реакціонерів, російських імперіялістів. Сьогодні це ясно всім. І навіть Сталін того не заперечує.
Національного думання, як висліду крови батьків, не можуть позбутись навіть найідейнійші інтернаціоналісти. Націоналістична ідеологія завжди стоїть над комуністичною. Погляньте, як німецькі комуністи жеруться з французькими, коли йде про інтернаціонально-державні інтереси. Навіть наказ Кремля може видобути з них лише послух в дії, але не в способі думання, або цей останній зумовлений національною протилежністю.
Сучасна доба – "це доба перемагаючого націоналізму". Не в формі, не у всіх гаслах. Але в глибокій суті. Ідеї ОУН перемогли не лише в українській дійсності. І перемогли так глибоко, що їх визначають ті, які ОУН поборюють. Вони, коли пропонують щось наче б "своє", то висуваюсь однаково духове майно ОУН.
[Наш шлях, липень, 1946]
05.07.1946