(З нюрнберзького блокноту)
Ганс Франк значно сентиментальніший від Ріббентропа. Під час перехресного допиту, коли йому нагадали ув'язнених і замучених професорів Краківського університету, Франк схлипнув:
— Цього випадку я особливо шкодую...
А таких «випадків» у колишнього генерал-губернатора Польщі й Галичини було безліч: 38 томів його нотаток, у формі щоденника, це суцільний обвинувальний акт, який дає достатні юридичні причини для того, щоб його автора засудити принаймні до двадцятикратної страти...
— Я був фанатиком націонал-соціалізму, — заявляє про себе Франк, сподіваючись, мабуть, що трибунал визнав фанатизм одміною душевної хвороби. Однак, цей "фанатизм" був занадто розповсюдженою хворобою в третьому райху, насамперед серед його керівників, щоб характер його залишився для будького таємницею.
Немає жодного сумніву, що Ганс Франк читав Ніцше, коли був іще гімназистом та що в його пам'яті живуть і тепер ще цілі сторінки надпатетичної декламації онімеченого Заратустри. Він з того покоління німецьких інтелігентів, які в емфатичних вигуках Ніцше знаходили не тільки упоетизовану проповідь німецького імперіалізму, але й — хто зна, чи не насамперед, — панацею, лікарство на всі свої секретні хвороби: на власну безпорадність перед лицем грядучих подій, на власну безсилість, на і власну нікчемність. Скупавшись у воді ніцшеанської філософії, осли діставали левині гриви, а ворони — павині хвости. Місце безневинної «світової скорботи» зайняв агресивний культ надлюдини, служителем якого ставав кожний егоцентрик-невдаха.
Серед них і Ганс Франк. Мати-природа не скривдила його. Вона обдарувала його пристойною фізіономією, непоганим слухом та пам'ятю, яка дозволила Гансові своєчасно скінчити юридичний факультет. І це все. А Гансові, розпещеному «вундеркіндові» бюргерської сім'ї, цього було мало. Запалена містифікаційними романами Карла Мая уява штовхала його на шлях авантюризму, однак, для цього не було у Ганса ні характеру, ні відваги, ні здібностей. Не дозволяла на те й своєрідна міщанська мораль: зло лише тоді виправдовує себе, коли виступає в ореолі законності.
З появою на політичному горизонті Німеччини гітлерівської організації Ганс Франк знаходить своє місце в житті. Нікому невідомий мюнхенський адвокатина, один з багатотисячного легіону вкрай павперизованих, в результаті гіперпродукції, захисників закону, дістає тепер у руки карти, якими сподівається виграти все: особисте щастя, багатство, славу і найважливіше: віру у власну значимість, власну велич, віру, яку така неласкава для «надлюдей» дійсність поверсальської Німеччини розхитала у Гансові до самих фундаментів.
Не дивно, що Ганс Франк став одним із ентузіастів політичної програми Гітлера й одним із «перших хоробрих», яким стало терпцю подолати всі 782 сторінки «Майн кампф». Колоссаль! вундербар, прехтіг!
Антисемітизм? Ганс Франк відкриває раптом у собі антисеміта. Він пригадує, що серед впливових мюнхенських адвокатів з іменем і... грошима є євреї. Його починає роз'їдати заздрість, змішана з тим, що німці називають "міндервертігкайтсгефюль" (почуття неповноцінності). Нарешті він знайшов козла відпущення за свої житєйські невдачі! Мудреці Сіону, анонімна держава, а якже! В кожному зустрічному євреї він тепер бачить прихованого генія, всесильного демона, який тільки про те й мислить, як би то звести з світа таке уосіблення всіх арійських чеснот, як Ганс Франк. Його бідний, терзаний досі непосильними для нього питаннями мозок від нині відпочиватиме: його виручить з успіхом містика антисемітизму, разом з її атрибутами на зразок ритуального вбивства. Релігія ідіотів придбала нового послідовника.
Версаль? Геть його! Франк з гордістю мученика піднімає голову, груди йото не вміщають раптового припливу патріотизму. Дойчлянд, Дойчлянд юбер аллес, юбер аллес ін дер вельт! Ганс із сльозами умиління поглядає на безкінечні вуличні процесії «штальгельму», він пестить зором пікельгауби на головах старих пруських генералів, що на своїх обвислих животах носять легенду про непереможність райху. О, Ганс крокуватиме разом з ними, тільки іншою вулицею, адже недаремно в назві партії Гітлера є слово «робітнича»...
І Ганс уже крокує. Ні, тільки в військових чоботях можна почувати себе стопроцентним чоловіком!
Правда, Ганс Франк рідко брав участь у вуличних тасканинах, залишаючи цю роботу «фольксгеноссам» з меншими амбіціями. Вважаючи себе людиною інтелекту, він волів «будити Німеччину» з висоти адвокатської трибуни! Різуни з СА й СС були його постійними клієнтами. Захищати цих убивць не було важко, адже аудиторія Франка захисника, аудиторія в судейських тогах поклонялася тим самим великонімецьким божкам реваншу, що вбивці. Прийнявши позу Катона, Франк гримав на євреїв, французів, масонів, марксистів, проливав реторичні сльози над долею Німеччини й вимахував кулачком на адресу незримої з його трибуни Москви. Франк бачив, як суді кивають головами в такт його слів і маленька людина приймала схвальні жести таких самих, як вона тупоголових реакціонерів, за доказ власної величі...
Особливо ненавидів Ганс Франк комуністів. Ненавидів їх з двох точок зору: особистої й юридичної. Історії виникнення комуністичної партії та її програми він не знав і — не хотів знати. Й не тільки тому, що людям типу Ганса Франка найлегше ненавидіти те, чого вони не знають. Ганс Франк бо з тих «інтелектуалістів», які панічно бояться знайомства з новими ідеями, що могли б порушити й підважити їх, хоч і безнадійно вузький, зате такий традиційний, такий вигідний, такий комфортабельний світогляд!
У гансів, на зразок Ганса Франка, найпершим батьком ненависті є — страх. Націлившись на адвокатську кар'єру, пожавши перші плоди своїх успіхів, Ганс Франк потерпав на саму думку про глибокий соціальний переворот, який міг би скинути його із щаблів ієрархічної драбини, який міг би звести нанівець результати його розпачливих зусиль видряпатись понад голови «черні»...
Ставлення Ганса до робітничого класу? За інструкціями нацистської партії, він говорив про нього з патетичною сльозинкою, цього бо вимагала тактика. Однак, у душі презирав, ненавидів і... боявся робітників так само, як Гітлер, як Герінг, як Геббельс, як Лей. Презирав їх як «естет», ненавидів як бюрґер, боявся як націст.
Революція? Більш осоружного слова для Ганса Франка не було. Хто ж бо, як не революція, трощила у друзки закони на яких виріс і кристалізувався весь убогий світогляд Ганса, що складали сам сенс його існування в буквальному й переносному значенні цього слова! Палацовий переворот? — Хай живе, якщо він має на меті зміцнити існуючий стан речей. Такі перевороти крім того, що вони легалізовані традицією, мають в очах Ганса Франка ще один плюс: в них маси не беруть жодної участі; маси, для яких Ганс Франк мав лише один епітет: чернь, хаотична, різноголоса, химерна, бездумна й безпорадна отара овець, згодливий, безвільний об'єкт у руках політичних гіпнотизерів на зразок Ганса Франка, звичайно...
І Гансові Франку пощастило: на одному з процесів, коли Франк захищав чергову групу націстських таємних убивць, він зумів домогтися того, що на свідка було покликано "самого" Адольфа Гітлера й Адольф Гітлер дістав змогу пропагувати перед лицем феміди тактику мордування зза рогу противників фашизму.
З того дня прізвище Ганса Франка не сходить із сторінок «Фелькішер беобахтер», він виростає раптом на юрисконсульта націстської партії й готується стати законодавцем майбутнього третього райху. Й дійсно, напівінтелігент Гітлер, після захоплення влади, засновує «академію німецького права» й головою її призначає мюнхенського адвоката по «мокрій роботі».
Завдання Франка було досить складне. Протягом короткого часу, він повинен був так препарувати й «доповнити» існуючі вже закони, щоб не тільки легалізувати всі влаштовані вже націстами Варфоломіївські ночі і дні, але й узаконити всі майбутні.
В «академії» закипіла робота. Солідні міщанські традиції перестали тривожити Гансову душу: тепер він із гідною подиву готовістю падає ниць перед сфабрикованими Розенбергом «традиціями крові», що давали можливість перетворити збірник законів на підручник для розбійників.
Ганс Франк використав цю можливість на всі сто процентів. З допомогою таких «юристів», як Гюртнер, Фрайзлер та Керрль, він виготовив унікат в історії юриспруденції, унікат, який характеризує не тільки його авторів, але й усю націстську систему, всю, аж до її тельбухів. Ось один з основних принципів націстського карного кодексу, урочисто, оголошений в 1936 році Гансом Франком та його співробітниками:
«Суддя мусить дістати можливість доповнювати прогалини в карному кодексі так, щоб він, суддя, в окремих випадках міг бути законодавцем».
«Окремими випадками» Франк скромно називає випадки «зради німецькій крові», тобто й образу першого-ліпшого функціонера націстської партії й критичне ставлення до націстської системи й флірт німця з «расово неповноцінною» партнеркою... Цих випадків було так багато, що новозмайстрований карний кодекс, хоч який розпухлий від незліченних «За...», «За...», не міг усіх цих «злочинів» ні передбачити, ні вмістити! «Академік» Франк й іже з ним сущі знайшли дуже простий вихід: вони перекинули всю відповідальність за охорону режиму та його принципів на слухняних чиновників, іменованих заради пристойності суддями.
Створивши таким чином юридичні підвалини третього райху, Ганс Франк не виявляв найменшого бажання спочити на лаврах. Він знав наміри й цілі Гітлера, він усвідомлював також, що все те було лише увертюрою до опери, в якій Ганс готувався співати одну з перших партій.
1-ого вересня 1939 року Адольф Шікельгрубер вирушає на завоювання світу. Не пасе задніх і Ганс Франк. Вже перший день війни застає його в чепурній польовій формі капітана піхоти. Це ні в якому разі не означало, що Франк збирається віддати життя за фюрера: як і інші керівні націсти, він одягнув мундир «про око людське», щоб показати наївним готовість пролити свою цінну кров за життєвий простір. Насправді ж, він у ті дні тільки те й робив, що чекав на свою велику годину.
І вона пробила: Гітлер призначає його генерал-губернатором окупованої Польщі. Наближаючись до столиці генерал-губернаторства, Кракова, Ганс Франк бачить готичну вежу Вавельського замку. Тремти, Польще! Там, де народжувались і вмирали королі із династії П'ястів; там, де колись переможець спід Грюнвальду, Ягелло вистелив підлоги в хоромах прапорами гордих хрестоносців, возсідатиме віднині «надлюдина» з Мюнхена...
Ганс Франк відразу ввійшов у роль самодержавного монарха. Правда, напочатку Франка бентежили замкові зали, що їх величезні розміри наче підкреслювали нікчемність нового господаря. Але тільки напочатку. Трохи згодом він почував себе вже під королівським балдахіном так само невимушено, як кілька десятків років тому в колисці; в рідному Карлсруе.
І не тільки те. Ганс Франк приходить до висновку, що замок у такому історичному, напівмузейному вигляді, занадто скромний для віцекороля третього райху, над людини, вседержителя польської землі й польського неба, необмеженого володаря душ і тіл двох десятків мільйонів живих істот — жителів цієї країни.
Він знаходить відомого краківського архітектора Богуша й наказує йому відновити Вавель, відновити так, щоб замок був достойний свого нового господаря.
З вікон Вавеля він дивився вниз, на місто. Звідси прохожі виглядають, як мурашки. Франк довго рахує їх, поки доходить до двохсотого. За рік із них залишиться в живих тільки сто, за два роки не більше, ніж двадцять п'ять, а далі — побачимо. Від почуття радості за себе, він протягається, аж хрустять в'язи, потім сідає за стіл і пише щоденник:
«З Польщею ми будемо поводитись як з колонією. Поляки будуть рабами великої німецької світової імперії».
Впоравшись із щоденною порцією нотаток, в яких педантично записує, скільки поляків і євреїв було з його наказу за минулу добу-дві повішено, застрелено, загазовано, заголоджено, та скільки їх треба буде повісити, застрелити, загазувати, заморити голодом завтра-післязавтра, Франк ставить крапку. Тепер душа його вільна від земних турбот, вона вимагає чистої краси.
Він широко розчиняє вікно: хай знають польські недолюдки, якого великого артиста втратив би світ, якщо б куля польського підпільника перетяла нитку його життя!
Пальці Франка підлесливо лягають на клавіші. Спід них злинає граціозно, а потім жалібно і лірично, сугубо лірично, «Баллада» Шопена, того самого Фрідеріка Шопена, що його пам'ятник у Варшаві було потрощено в друзки за розпорядженням того ж самого Франка... Хай знають невдячні поляки яке все ж таки великодушне й благородне серце в Ганса Франка — великого артиста!
Але надаймо слово колишньому другові Ганса Франка, італійському літераторові Курцю Маляпарте. Той його добре знав. Як військовий кореспондент на східному фронті, Маляпарте був неодноразово гостем Франка й бачив та чув неодне таке, що потім дало йому матеріал для непозбавленої інтересу книжки «Щури».
Ми — в Варшаві, куди Ганс Франк з'являвся вряди-годи в характері петербурзького ревізора.
«В палаці Брюля, на кілька кроків від руїн Королівського замку, в теплому повітрі «міщанської німецької садиби», чисті й бунтарські звуки Шопена піднімались до льоту від ударів ніжних, білих рук генерал-губернатора Польщі: моє чоло паленіло від гніву і сорому.
«Ох, він грає, наче янгол!», прошепотіла фрау Брігітте Франк. В цю мить музика змовкла й Франк з'явився на порозі. Фрау Брігітте швиденько піднялася, відкидаючи клубок вовни, підійшла до свого чоловіка й поцілувала його руки.
Подаючи їх для цього поцілунку, сповненого покірливістю й релігійним запалом, він прийняв позу натхненного жреця муз; могло здаватися, що він сходить саме з східців вівтаря після відслуження врочистої месси: чекав, що фрау Брігітте ось-ось стане перед ним навколішки, як перед божеством. Але фрау Брігітте взяла руки Франка, підняла їх й, звертаючись до нас, сказала:
«Подивіться, — в її голосі звучав тріумф, — подивіться, як виглядають руки янголів!».
Я придивлявся до рук Франка: вони були малі, ніжні й дуже білі. Я був здивований, що не побачив на них жодної кривавої плями».
Після концерту, Франк вирішив показати гостям більш цікаві об'єкти польської столиці. Як і треба було чекати, він насамперед повів їх в організоване ним нещодавно гетто.
«В Кракові, — сказала фрау Вехтер, — мій чоловік збудував навколо гетто східний мур з шикарними кривинами й красивими амбразурами. Краківські євреї не мають підстав скаржитись. Мур дійсно шикарний, в єврейському стилі».
Всі розсміялися, вдаряючи ногами об замерзлий сніг.
«Рус! Цить! — кинув солдат, що з готовою до пострілу гвинтівкою став на коліно кілька кроків від нас, схований за сніговою кучугурою. Скерував дуло в сторону діри в мурі й націлився. Інший солдат, що стояв навколішки, дивився зза плеча колеги. Той трохи згодом вистрелив. Куля влучила у берег діри в мурі.
— Схибив! — весело гукнув солдат і пересунув безпечник.
Франк підійшов до них і спитав, у що стріляють.
—У щура! — відповіли з голосним сміхом солдати.
— У щура? Ох, так! — сказав Франк, ставши й собі навколішки, щоб поглянути зза плеча солдата.
Ми також підійшли ближче; дами з сміхом і пискотнею піднімали суші до половини литок, як це звикли робити жінки, коли хтось заговорить про мишей.
— Де? Де щур? — поспитала фрау Бірігітте Франк.
— Ахтунг! — кинув солдат націляючись. З діри, що під муром, виринула чорна, розпатлана чуприна, а потім дві руки сперлися об сніг. Це була дитина.
Пролунав постріл; на цей раз солдат трохи не влучив. Голова дитини зникла, Франкові ввірвався терпець.
— Дай сюди! Не вмієш тримати в руках гвинтівку. — Франк схопив гвинтівку й прицілився."
Минали місяці й роки, солодка отрута необмеженої нічим влади починала діяти. Межа між можливим і неможливим поступово зникала. Коли раніше Ганс Франк ходив у крові по коліна, тепер він купається в ній по шию. Страшні інструкції Гітлера й Гіммлера перевиконуються Франком десятикратно. Він вигадує все нові й нові способи масового вбивства, він з азартом плете павутиння незліченних провокацій. Проте, в ньому все кричить: мало! «Надлюдині» тісно стає в генерал-губернаторській шкірі.
Франк вивчає Макіявелі. Він охоче виступає перед своїми майбутніми жертвами з наівною вірою в те, що його пусті, штамповані фрази матимуть гіпнотизуючу силу зору питона. Він залюбки приймає в себе нікчемних провінціальних квіслінжат, на зразок графа Ронікера та Кубійовича, тримає себе перед ними з пихою азіатського деспота, ласкавим кивненням голови відповідає на чолобитні, з зичливою посмішкою вислухує скарги і просьби й — завжди обіцює; навіть тоді, коли задоволення цих прохань виходило далеко поза межі його можливостей. Секретарка акуратно записує кожне його слово й на другий день «промова» Франка буде друкована жирним шрифтом у рептиліях, разом з черговим портретом «суверена».
«Мало!» — верещало нутро надлюдини. Па саму думку про гіммлерів і геббельсів Франка починає душити заздрість. З висоти його «я», всі керівні націсти здаються йому тепер жалюгідними мурашками, кар'єра яких була, в кращому випадку, непорозумінням. Честолюбство Франка не вміщається вже в межах генерал-губернаторства й Франк вирушає по золоте руно слави до Німеччини. Лаври Гітлера й Геббельса йому не дають спокою, у хворобливих снах він бачить себе вже їхнім спадкоємцем. Франкові з його безмежним презирством до юрби, здається, що для цього досить використати актуальні настрої мас.
В той час навіть дехто з німців був втомлений всепоглинаючим націстським терором і оце Франк, голова «академії німецького права», виступає в деяких німецьких містах з циклом лекцій, в яких пастельними фарбами малює переваги законності над беззаконністю...
Гіммлер прикликає Франка до порядку. Цей краківський «бессервіссер» (кращезнайко) давно вже діє йому на нерви. Коротка розмова Гіммлера з «фрюрером» і Франк дістає багатозначну пораду: рейхсканцелярія вважає, що буде краще й для рейхсканцелярії й для Франка, якщо генерал-губернатор Польщі й Галичини займатиметься віднині виключно справами, які в його компетенції, а щоб полегшити йому виконування генерал-губернаторських функцій, фюрер звільняє його від обов'язків голови «академії німецького права»...
Удар був влучний, хоч Франк і невідразу зігнувся під ним. У першу хвилину голос мало лише зачеплене честолюбство надлюдини й Франк шле до Гітлера просьбу про відставку. Але зараз по тому місце амбіції займає страх. Франк чекає тиждень-другий, однак Берлін мовчить. Виховний метод Гіммлера починає діяти: Франк душиться тепер від страху. Він покидає Краків і мчить до Кшешовіц, до конфіскованого ним палацу польського аристократа, де награбовані з уоіх кутів Польщі картини, різьби, меблі, гобелени мають заспокоїти сполохане серце «прекраснодуха». Та тінь кігтів режиму страху й терору лягає і на цей куток земного раю. Ганс Франк змучений, з пошарпаними нервами, повертається на Вавель. Убивця мільйонів людей труситься тепер як осичина й його починає переслідувати труп'ячий сопух Майданека. «Нового Заратустру» охоплює раптом приземне почуття безпомічної самотності. Він усвідомлює, що кулі польських месників лише тому не продірявили досі його цінного тіла, бо захищав його панцир могутнього третього райху. Тепер Гітлер і Гіммлер не тільки могли зняти з Франка цей панцир, але й зробити генерал-губернатора об'єктом таких самих заходів, які Франк застосовував до в'язнів Треблінки й Майданека...
Інстинкт самозбереження перемагає. Франк вирішує давати віднині щодня й щогодини все нові й нові докази вірності Гітлерові. Його млини смерті мелять тепер з страхітливою швидкістю. Він з острахом констатує, що гітлерівські генерали нехтують ним тепер у своїй винищувальній роботі. Сьогодні це Франка більше лякає, ніж обурює. Своїй манії величі він дає волю вже лише в щоденнику, в ролі ж генерал-губернатора він робить розпачливі зусилля, щоб показати себе більш папським, ніж сам папа. Розпочавши шалену гонитву смерті з гестапо, він водночас запопадливо намагається на кожному кроці підкреслити свою відданість фюрерові, відгадати найтаємніші, найбільш засекреченні наміри націстської верхівки. Виступаючи в січні 1944 року перед краківськими німцями, він лиховісно пророкує:
«Коли ми вже виграємо війну, то з усіх поляків і українців зробиш м'ясний фарш».
На наше щастя, Ганс Франк не встиг цього фаршу зробити. Гонитву смерті обірвав травень 1945-ого року, й ліквідатор народів Франк потрапив на ту саму лаву обвинувачених, що й Герінг та Ріббентроп.
І треба сказати, що Гансові Франку пощастило; він міг потрапити в цупкіші руки. Йнакше кажучи, Ганс Франк знав, що робить, втікаючи на захід Німеччини...
Він і не приховує задоволення, що з двох лих йому вдалося вибрати менше. Вже в перші тижні процесу це задоволення Франка прийняло форму цинічної самовпевненості. В атмосфері юридичного лібералізму надлюдина воскресла! З руками, схрещеними на грудях, з головою, розхитаною в іронічній контемпляції, з незмінною глумливою посмішкою слухав Ганс Франк виступи представників обвинувачення; він то нахилявся до вуха Розенберга, частуючи його своїми дотепами, то демонстративно позіхаючи, розгортав перед собою книжку.
І — тільки викликаний до пульту свідків, Ганс Франк залишає позу циніка-скалозуба. Але й тут перед лицем суддів і світу, каботин залишається каботином. Він урочисто, в ритмі тронної промови скандує повну назву націстської партії, він тремтячи від надміру пафосу голосом зазиває себе «фанатиком націонал-соціалізму», він, Ганс Франк, цілком всерйоз заявляє: «Не зважаючи на диктатуру, я прагнув до створення незалежного будівництва».
Однак, чим довше слухаєте Франка, тим глибше переконуєтесь, що цей просяклий кров'ю мільйонів каботин, коли йдеться про те, бути йому чи не бути, виявляє неабияке почуття реальності. Може аж занадто велике! Розраховуючи на недостатню ознайомленість суддів і прокурорів з усіма деталями його господарювання в Польщі й Галичині, Франк витрушує з рукава одну за одною казки про те, як то він "підтримував справедливість, не зважаючи на закони війни», про «представництво польського й українського населення (!) в «генерал-губернаторстві», про те, як то він заставши вищі школи, «зачинені самими поляками» (!) відкрив їх (санітарні курси у Львові для потреб німецької армії, які не давали навіть права на звання фельдшера...) й про те, нарешті, що Гітлер, мовляв, дуже не любив його, як юриста, тобто, як особу, що була «гальмуючим фактором влади Гітлера»...
Франк навіть пускає сльозу над трупами професорів Краківського університету. Бажаючи підкреслити, що це справжня сльоза, він довго, мало не цілу хвилину втирає очі хустинкою й виплакавшись отак, — він скромно, але голосно зазначає, що арештування цих професорів відбулося на два тижні перед його приїздом до Польщі й не він, мовляв, за це відповідає!
Та ось прийде хвилина й Франк приголомшить суддів. Суддів і прокурорів — ввесь світ! В своєму надзвичайному різноманітному асортименті захисницьких аргументів він має ще щось таке, чого не показав ще ніодин підсудний, що повинно викликати небувалий ефект! Якщо уми членів трибуналу не піддадуться діловій аргументації Ганса Франка, то Ганс Франк запобігливо, на всякий випадок, витягне щось таке, що мусить розм'якшити їхні серця, дарма, що після того Ганс Франк довгий час уникатиме зору Германа Герінга...
I Ганс Франк витягнув:
«Я сам не брав у цьому участі (в звірствах, масових убивствах тощо. Я. Г.) та коли вже Гітлер поклав на весь німецький народ таку жахливу відповідальність, то ця відповідальність падає й на мене. Моїм обов'язком є сказати: авжеж! — тисячі років минуть і ця відповідальність тяжітиме на німецькому народі!»
Імітуючи глибоке зворушення, Франк жестом розпачу і каяття тулить «руку янгола» до чола й прижмуривши малі запалі вглиб черепа очі, він жадібно шукає ним на обличчях своїх суддів хоч би тіні симпатії.
...Франк не знаходить її. Він червоніє, потім раптом блідне й руки його, руки ефеба опадають, наче крила смертельно пораненого лебедя...
I «надлюдина» нагадує тепер лантух м'яса й кісток, поставлений і забутий на цьому стільці якимось легкодухим недбайлом.
[Радянський Львів, №8–9, серпень-вересень 1946]
13.08.1946