Кочовики Володимира Малика

Якщо уважно придивитися до текстів Володимира Малика, то стане помітною одна непримітна на перший погляд деталь — практично у кожній його повісті наявні кочовики, і не в ролі раптового нещастя, яке падає на голови чи то русинів княжих часів, чи то запорожців. Єдиним винятком є хіба монголи з “Горить свіча”, і власне там (мабуть, у єдиному творі української белетристики) чітко прописано сюжет протистояння двох кочових народів — половців і монголів.

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

Утім, є у письменника два твори, у яких дія фактично розгортається між двома сторонами — Руссю та кочовиками. Це повісті “Князь Кий” і “Черлені щити”. Обидва тексти стосуються легендарних сюжетів або ж таких, де історичні реалії давно втонули під тягарем легендарних домислів: у першому випадку це обставини заснування Києва, у другому — похід Ігоря Святославича на половців.

Перш ніж з’ясовувати, в чому специфіка зображення кочовиків саме Маликом, вартує розглянути сюжет обох повістей. “Князь Кий” починається з того, що війська сина вождя гунів Аттили розгромлюють військо уличів, і сім’я смертельно пораненого улицького князя знаходить притулок у пороських полян. Полянський старійшина Тур розуміє, що гуни вирішили відновити імперію покійного Аттили, і вирушає радитися до полянського князя Божедара. Тим часом між двома синами князя — Радогастом і Чорним Вепром (чия мати, княгиня Чернета, — дочка того самого Аттили) — триває приховане суперництво. Під час перемовин гуни нападають на полян і розгромлюють їх у першій же битві. На самому її початку гине княжич Радогаст від стріли свого брата, Чорного Вепра. Врешті поляни вирішують відступати глибше в ліси, на північ. Фактичний відступ очолює син старійшини Кий, якого після смерті батька обирають князем. Справу ускладнює той факт, що між Києм і Чорним Вепром розгорілося суперництво за дівчину, дочку покійного улицького князя Цвітанку. Врешті сторони сходяться у фінальному бою, де все вирішує поєдинок між Києм і Чорним Вепром.

Сюжет “Черлених щитів” обертається навколо походу Ігоря Святославича на половців. Утім, сам похід і події після нього займають не більше третини книжки. Усе починається із втечі з половецької неволі молодика Ждана та його батька. Батько помирає у дорозі, а Ждана наступного ж дня перехоплюють люди хана Кончака і знову полонять — невдовзі його викуповує київський купець Самуїл. Обоє повертаються до Києва, після чого Ждана чекають тривалі пригоди між князями — він був посильним Великого князя київського, сидів у порубі князя сіверського Ігоря Святославича і був конюшим у того ж таки Ігоря. Врешті він вирушив саме у той похід із князем на половців, потрапив у полон і втік за допомогою хрещеного половця Овлура. За сюжетом, остаточним стимулом до втечі стала вістка про те, що хан Кза, згорьований після загибелі молодшого сина, який поліг у бою проти русинів, наміряється вбити полоненого князя (хоч кочові звичаї і забороняли подібне), а в організації втечі немалу роль, поруч з Овлуром, зіграла дружина хана Туглія — Настя, сестра Ждана. Все закінчується гепіендом, відомим із поеми — тобто втечею Ігоря з полону.

Із цих повістей “Князь Кий” особливо цікавий двома обставинами. Насамперед, як зазначено на початку першого видання, написання і публікація книги були приурочені до відзначення 1500-річчя Києва. Враховуючи, що ця дата свого часу була вагомою частиною ідеологізації історії, то є сенс принаймні допускати наявність більш чи менш явних “пасів” пропаганді. Другою примітною деталлю є вибір антагоніста сюжету. Це не Візантія або ж Пізня Римська імперія, як зазвичай у творах з сюжетами на тему цього періоду (взяти хоча б “Синьооку Тивер” Дмитра Міщенка або ж “Меч Арея” Івана Білика), а кочовики гуни.

Подібна історія з антагоністом у “Черлених щитах” — ним тут виступають половці. Правда, антагоністом нетиповим. Річ у тому, що умовних походів у книзі всього два — один зі самого початку, інший наприкінці, у відповідь на похід Ігоря. Той факт, що чи не центральним епізодом повісті є бій між русинами і половцями, прямо випливає з логіки сюжету, який у другій частині практично повторює сюжетну канву “Слова про Ігорів похід”. Втім, треба зауважити, що в силу алюзії на “Слово про Ігорів похід”, “Черлені щити” теж несуть певне якщо не виразно пропагандистське (все ж писалося і видавалося в часи перебудови), то однозначно символічне навантаження.

Поза цими походами у книзі вистачає сюжетів, де русини й половці щонайменше не вороги — тут і міжнаціональні шлюби, і дружні відносини, і діти змішаного походження. Подібна історія, до речі, і з “Князем Києм”, хоча там антагонізм між осілими слов’янами і кочовиками-гунами прописаний значно чіткіше.

Варто зауважити, що і з темою походів не все так просто. Річ у тому, що перший похід, який згадується у сюжеті, — завжди найкривавіший, а його опис сповнений жорстоких, часом натуралістичних подробиць. Всі решта — вже цілком “притомні”, принаймні без зайвого натуралізму. Враховуючи, що подібне розташування “жахавичків” є і в “Таємному послі”, виникає враження, що такими сценами “віддавалося належне” цензорам, тим самим оплачуючи можливість надалі вводити у сюжет кочовиків, які ніяк не вписувалися у стандартний образ степових зарізяк.

Також в обох книгах вкрай цікаве позиціонування сторін. По суті, ми бачимо тільки дві сторони — тобто слов’ян (або русинів — якщо йдеться про “Черлені щити”) та їхніх кочових контрагентів. Так, ніби й немає на світі купи інших сил, які впливали на ситуацію: у випадку з гунами — Пізньої Римської імперії, у випадку з половцями — Візантії, яка, звісно, в часи Ігоря Святославича була вже не та, що за перших Рюриковичів, але принаймні престиж її був усе ще високий. Таке враження, що автор хоче сказати щось на кшталт “нехай весь світ зачекає, ми тут між собою розберемося”. Отож перед нами дві історії про осілу Русь і сусідній Степ. Як уже зазначалося, не зовсім звичайні — у тому сенсі, що стереотипних сцен із кочовиками-зарізяками, які руйнують усе направо і наліво без видимого сенсу, там дефіцит (у “Черлених щитах” така одна на початку другого розділу).

Утім, обидві повісті об’єднує не тільки суттєва кількість кочової тематики, а й присутність сюжету “чужої жінки”, чий син згодом діє на користь батьківщини матері, а не батька. От тільки ідентичність і “хто кому Рабинович” як жінки, так і її сина обидві книжки, по суті, дзеркалять. На рівні конкретики у “Князі Киї” фігурують княгиня Чернета, дочка гуна Аттили, та її син Чорний Вепр, який, за сюжетом, вбиває свого старшого брата, захоплює княжий трон після смерті батька, зав’язує контакти з каганом гунів Ернаком, який заодно є його дядьком по матері. Далі він перетворюється на слухняного практично васала гунів, а потім гине у двобої з Києм.

У “Черлених щитах” усе з точністю до навпаки. Тут уже русинка (навіть дві!) змальовані як дружини половців: Настя, сестра головного героя, — дружина хана Туглія, а Рута, бранка з посульського села, — дружина простого конюха Трата і мати Овлура. Власне зусилля двох жінок зрештою виливаються як у саму ідею втечі, так і в задіяння в небезпечній затії Овлура.

Отож про що ця дивна симетрія? Варто нагадати, що Володимир Малик примітний тим, що в описах відносин слов’ян-русинів-кочовиків не обмежується лише “темною стороною”, демонструючи, що взаємними походами справа аж ніяк не обмежувалася. Одначе при цьому в нього зовсім немає справді щасливих подружжів між одними й іншими — незалежно від того, хто чоловік, а хто дружина. Важко назвати щасливою Чернету, яку всесильний батько-каган видав заміж за підлеглого слов’янського князя, а вже нещасливість Насті та Рути письменник описує, не шкодуючи фарб. Ця ж тема повторюється і в “Таємному послі” — прикладом чого є Варвара-ханум (от тільки її син, Чора, повністю належить народові батька — тобто кримським татарам).

Варто ще додати, що в обох книгах досить чітко “наведена різкість” щодо географії. Слов’яни тримаються лісостепу: навіть у “Черлених щитах” “руська” частина дії розгортається як не в Києві, то на Чернігівщині — ні одне ні друге ніколи зі степом не асоціювалося. Натомість гуни і половці чітко “прописані” в степах, звідти приходять і туди повертаються. Навіть сам степ Малик іменує “Дешт-і-Кипчак”, тобто “Половецький степ”, використовуючи половецьку назву замість звичного і традиційного нам “Дике Поле”.

При таких іграх із позиціонуванням та долями героїв і героїнь напрошується висновок, що, ймовірно, письменникові йшлося про те, що хоча між Руссю і кочовиками можливі цілком нормальні взаємини, їх збереження має важливу передумову — не наближатися близько. Все ж таки обидві сторони занадто відрізняються. Інше можливе тлумачення — йшлося про апріорну приреченість спроб змішати різні народи, адже матері неминуче передаватимуть свою традицію. А ось це вже може бути і пасом “дружбі народів” у совєтській редакції...