Голос о ратунок.
Від одного урядника Українця, що недавно передістався до нас з Мушини, повіту ново-сандецького, одержуємо звідтам такі невеселі вісти.
Мушина, — се невелике місточко на південь від Нового Санча, близько угорської границі, оточене довкола чисто лемківськими селами, яких в судовім мушинськім повіті буде до 26. В місточку, де є Суд і Уряд податковий, живе трохи польської інтеліґенції і дрібного міщанства, решта Жиди. З Українців всього дві-три урядничі родини заточенців, — понадто істнує перенесена перед кілька літами з Криниці лемківська Каса "Надія", колись в москвофільських, тепер в українських руках.
Ще до кінця жовтня 1918 р. урядували в Мушині власти під фірмою австрійською, але вже в суботу 2. листопада появилися на місті плякати, що Австрія перестала істнувати, а настала "wolna і niepodległa Polska", яка буде правитись без короля але "jako Rzecz pospolita pod władzą całego narodu" — і з зазивом, щоби всі єдналися під новим прапором і ставали до служби нової вітчини.
Зараз другого дня відбулася невелика патріотична парада, декілька домів (з браку матерії) пристроїлися польськими фанами а нарід паперовими кокардами, відбулось богослуження в костелі, місцевий адвокат на ринку з балькону виголосив патріотичну промову, нечисленна публика (бо з сіл нікого не було) — перейшлася походом по місті і до полудня ціла парада без великого одушевлення скінчилася. В слідуючих днях позривано ще з урядів австрійські вірли і написи, а заступлено польськими, — і так нова "державність" була готова!
Заскочене тими наглими подіями лемківське населення притихло — не знаючи, куди ступити — і вижидало почину своєї інтеліґенції. Але та інтеліґенція — переважно москвофільська — непривична до власного думання, а йдучи все сліпо за голосом своїх провідників з Перемишля, Львова або "Великої Руси", сама не знала що діяти і не квапилася з почином. Ще в гіршому положенню найшлася інтеліґенція українська, нечисленна горстка розкинених по Лемківщині священників, учителів або урядників-заточенців, — яка відтята зовсім від рідного пня й окружена зі всіх боків ворожими собі живлами, з дня на день жила в великім остраху і не посміла зважитися до ніякого виступу.
Бо з хвилею захвату державної влади у східній части краю Українцями комунікація межи східною і західною Галичиною була перервана, ніякі укр. ґазети ані листи зі сходу на захід не доходили і укр. інтеліґенція Лемківщини зовсім не знала, що дійсно діється на сході, чи добре стоїть українська справа — чи нї, чи буде яка Україна, чи може знов всьо проковтне "єдіная — недєлімая" а цілу Галичину забере Польща.
Від листопада 1918 р. вони читали лиш польські ґазети, а ті — по короткій павзі — в невимовній лютости, що їм виривається з рук східна Галичина, вдарили від разу в дзвін крайньої ненависти проти усього що українське, без всякої тями і міри писали лиш "о hajdamackich bandach і dziczy" — про масове нищення "polskich dworków і ludności", про експедицію карну на "zbuntowaną Ruś", про четверту "інвазію", гіршу від всіх попередних, про "zupełną nieudolność ukraińskiego rządu", про те що цілий український рух — се лиш австрійсько-німецька інтриґа, що антанта про ніяку Україну нічого знати не хоче, а її армії зі всіх сторін сунуть, щоби лиш східну Галичину, а разом з нею Поділля, Волинь і другі близше неозначені українські території чим скорше прилучити до Польщі.
З другого боку ті самі ґазети величали нову Польщу як якесь осьме чудо світа, виписували, що очі цілої земної кулі звернені лиш на Польщу і на її новоупечених героїв Падеревського, Галлєра і т. п, а вже під небеса виносили факт, що краківська Академія Наук заіменувала Вільзона своїм почетним членом. Величання не без політичної притоки, бо в почетнім докторськім дипльомі для Вільзона — для приєднання собі ласки — було уміщене смішне а безличне кадило, що "як колись давнійшій член краківської Академії — Копернік — установив порядок на небі, так другий її член Вільзон — установить тепер порядок на землі."
Таке дике писання по ґазетах перевернуло польській суспільности глузди в головах і як з одного боку збільшило в десятеро ноторичну польську меґальоманію — так з другого боку затроїло небавом суґґестивно ненавистю до українства і сю мазурсько-польську інтеліґенцію, яка у Західній Галичині до тепер ворожо до Українців не відносилася — і вже по короткім часі той вплив дався відчути навіть в Мушині.
(Д. б.)
[Република, 22.02.1919]
(Продовження.)
Зміркувавши такий настрій — москвофільські проводирі на Лемківщині набрали відваги і вже коло половини листопада м. р. за почином криницького адвоката дра Ціханського, тамошнього учителя Трухановського і господаря Ґромосяка скликали до Криниці довірочні збори своїх сторонників, щоби означити становище Лемківщини до світових подій. Тут — користаючи з Вільзонівських пунктів — "самоозначилися" і ухвалили, що Лемківщина прилучується до "Общої Руси" — а о ніякій Україні, чи хочби Східній Галичині, навіть чути не хоче.
Але що "Общая Русь" була дуже далеко — а Польща близько і під боком, практичні москвофіли кинули свою засадничу ухвалу до коша — а на практиці дуже швидко почали годитися на "wcielenie do rzeczypospolitej polskiej". Вони вимовляли собі лишень, щоби українські інституції на Лемківщині, як Руська Бурса в Новім Санчи, лемківська каса "Надія" в Мушині і т. п. були для них відібрані від Українців, а коли се їм пообіцяно, почали потайно мандрувати до Нового Санча і там складати службові приречення на вірність польській державі — та до тої думки приєднувати нарід. Так принайменше поступили учитель Трухановський і другі, так, що Поляки вже в половині падолиста м. р. почали явно і публично голосити і хвалитися, що Лемківщина пристає добровільно до Польщі.
Так одначе в дійсности не було, бо на загал майже ціла Лемківщина до гадки злуки з Польщею стояла в рішучій опозиції, селяни явно нарікали, що їх проводирі роблять якісь коншахти і їх запродують а з інтеліґенції навіть чеснійші москвофіли, — не говорячи вже про Українців — остро таке припадування до Польщі і вирікування свого походження і роду осуджували. Виявилось се зовсім отверто при нагоді, коли 23. листопада прибули з Нового Санча до Мушини інспектор шкільний і комісар староства Пєцикевич; перший, щоби відібрати приречення службові від учителів, а другий в ціли заприсяження функціонарів Уряду податкового, Сторожи скарбової і ґеометра.
Отже показалося, що учителі Українці зі сіл (також москвофіли), а був їх там спорий десяток (як обоє Проці, Трускавецький, Костів, Гусак, Каєтановичівна, Бузанівна і ин.) зовсім не прибули. Крім якогось подружа Миляничів приречення не зложили, так що Поляки з деяким розчарованням публично нарікали, що "Rusini secessyonują", а в податковім Уряді, коли комісар Староства зібрав урядників і в дуже рішучім тоні зажадав зложення урядничого приречення для польської держави, одинокий між урядниками Українець, контрольор К., заявив відразу, що ухиляється. За те зістав на місци засуспендований і позбавлений платні, а хоч вичікувано, чи може не надумається, своєї постанови не змінив.
(Д. б.)
[Република, 25.02.1919]
(Продовження.)
Такі факти мусіли захитати ватажків москвофільських в їх тактиці, тож коли в половині грудня почали до границі наближатися Чехо-Словаки, які скорими походами заняли Пряшів, Остраву а відтак Спіж, звідки прогнали Поляків, часть москвофільської інтеліґенції звернулася зараз до Чехів, як — мовляв — "правдивих Славян" і традиційних приятелів "Общої Руси" о поміч й опіку. Вони вислали були до Пряшева навіть якусь депутацію з пропозицією, щоби Чехи взяли цілу Лемківщину під свій покров і прилучили до чесько-словацької републики. Але Чехи, заняті тоді иншими клопотами, на разі на той проєкт не відзивалися.
Наслідки того кроку були ріжнородні. Передовсім вийшло роздвоєння між самими москвофільськими проводирами, бо хоч лучив їх спільний мотив ненависти до Українців, вони ріжнилися в способах, як ту ненависть проявити. Отже одні за миску сочевиці в формі віддання їм українських інституцій запродували себе Польщі, другі стрімголов віддавали себе Чехам. Простий нарід знов чув, що з ним твориться щось недобре, між ним росло огірчення до проводирів, але в своїй безпомічности він не знав, як собі порадити. Вкінці селяне-Лемки, стративши надію на своїх "твердих" провідників, — почали звертатися до нечисленних Українців — інтеліґентів і просити, щоби вони заопікувалися народом і вивели його з того блудного кола.
Становище горстки української інтеліґенції на Лемківщині було одначе саме тоді — в половині грудня — незвичайно трудне і тяжке. Пропаґанда ненависти проти Українців, ведена систематично цілою польською пресою, доходила тоді крайних границь — і кождий знаний Українець жив тоді в вічній трівозі перед чинними репресаліями і ворожими виступами цілої польської суспільности. З другого боку мусіли вони боятися пімсти і денунціяції зі сторони москвофілів, які ще в падолисті на великім вічу в Сяноці накинулися на Українців з великою ненавистю, приписували їм всі муки своїх сторонників по Талєргофах і т. п. і грозили пімстою.
Мимо тої душної атмосфери укр. інтеліґенція, подаючися просьбам і наляганням селян, постановила вийти з резерви і за ініціятивою Зенона Дороцького й учителя Трускавецького скликала на день 27. грудня 1918. довірочні збори Українців до Мушини. На тих зборах явився який десяток укр. священиків і стількиж впливових селян з ріжних сіл Лемківщини, а надто декількох учителів й урядників, разом до 25 осіб.
Переведено основну дискусію над тим, куди Лемківщині належати. Селянам вияснено, що "Общої Руси" вже нема, а коли би навіть воскресла, то вона їм чужа і далека, що так само чужі для Лемків сусідні Чехи і Поляки, а найблизші їм по вірі, мові і звичаям їх брати зі східної Галичини, що тепер борються завзято за свою волю і державу, а до котрих і Лемкам, як до свого найблизшого роду, належить приступити.
Селяни-Лемки приняли се пояснення дуже прихильно і запала одноголосна ухвала, що Лемківщина має від Польщі відлучитися, а на основі засади самоозначення прилучитися до Східної Галичини. В ціли переведення тої ухвали постановлено дальше, що всі громади на Лемківщині мають як найскорше нездарних старих війтів й ради громадські поскидати, а натомість повибирати нових, енерґічних, які твердо постояли би за народом і не далися в ніякий спосіб захитати ані перекупити.
[Република, 26.02.1919]
(Продовження.)
До тої акції ухвалено втягнути всі лемківські села того кута, а то 26 громад повіту судового Мушина, 30 громад повіту грибівського і кілька громад повіту ново-сандецького, а надто всі сусідні лемківські громади по угорськім боці. По переведенню ухваленої зміни по всіх громадах, мали вони в означене місце вислати своїх делєґатів, вибрати Начальника Лемківщини і під його проводом ухвалити і перевести відлучення Лемківщини від Польщі і прилучення до Східньої Галичини.
На запити і розпорядки польських властей до лемківських громад ухвалено тимчасом не відповідати й їх не виконувати, але заховуватися супроти них пасивно, а начальники громад мали оголошувати тільки мобілізаційні накази, щоби не задиратися з військовими властями і полевими судами. Але з тих наказів, після ухвали зборів, не мали Лемки виконувати, бо накази ті, як пояснювано, могли відноситися тільки до Поляків, Жидів і других, а не до Лемків, які Польщі не узнають. Загалом ухвалено, поступати рішучо, одначе обережно, без насильства, з захованням спокою і порядку, щоби світ знав, що й Лемки годні самі культурно порядкувати своєю країною.
На зборах піддано відтак острій критиці дволичне і зрадницьке поступовання москвофільських проводирів і освідомлено селян, що у східній Галичині нарід оснував власну державу і кріпко взяв власть у свої руки, що війська наші облягають Львів і завзято боронять границь держави, а на Україні загальним повстанням цілого народу прогнано Німців і гетьмана і засновано велику, вільну, Укр. Народню Републику.
На збори привіз котрийсь з учасників перший раз по довшій перерві кілька чисел видаваної тоді у Львові дром. Л. Ганкевичем робітничої ґазети "Вперед", що була друкована в половині кирилицею, а в другій половині той сам укр. текст польськими буквами. Ґазета потверджувала подавані бесідниками вісти, а надто містила лист польського ґенерала Розвадовського до Митрополита Шептицького з ріжними клеветами на укр. духовенство. Від тоді через якийсь час приходила ся одинока українська ґазета в кількох примірниках на Лемківщину і нарід жадно читав скупі вісти зі східної части краю, до яких міг мати віру.
Довірочні збори Українців у Мушині з 27. грудня м. р. мали великий вплив на дальші події на Лемківщині.
Вони дали почин і товчок до живої акції по всіх лемківських селах в ціли переведення ухвал зборів. Численні громади в повіті мушинськім й сусідних (як Лєлюхів, Мілік, Злоцька, Щавник, Ястрабик і др.) почали нараз скидати своїх дотеперішних війтів і давні ради і вибирати нових начальників (комісарів), які до польських властий станули в опозиції. Рух той ширився дуже швидко, переносився до сусідних повітів горлицького і ново-сандецького, а навіть на Угорщину і мало хибувало, що бувби огорнув цілу Лемківщину. Під впливом того руху навіть деякі москвофільські провідники, як др. Цеханський і о. Прислопський приставали до Українців і вже годилися на прилучення Лемківщини до Східної Галичини, розважуючи зовсім влучно, що Лемківщина чи в польській чи в чеській державі засуджена буде на загибіль.
Та тут вдарила в дзвін трівоги уся польська преса. Вона накинулася на місцеві власти, що вони сидять безчинно і терплять таку "явно протидержавну" аґітацію і роботу і зажадали безпроволочної інтервенції військових властей для здавлення "небезпечного руху". Крик той не остав без наслідків.
[Република, 27.02.1919]
(Докінчення).
На саме Різдво (7. січня б. р.) прибула до Мушини компанія польського війська з машиновими крісами — яка зараз взялася до роботи. Зараз другого дня арештовано учителя Трускавецького з Ястрабика — і не давши йому навіть на дорогу приодітись, вивезено нагло до Кракова, поарештовано всіх новопоставлених Комісарів громадських і виднійших селян, переведено строгі ревізії у декана Дороцького з Злоцька і о. Качмарчика в Міліку і загрожено їм негайним вивезенням до Кракова — арештовано директора лемківської Каси "Надія" в Мушині п. Гурка і заведено в цілій околиці стан облоги.
Для більшого постраху голошено, що по селах найдено богато збруї, складів оружжа й амуніції і що винні будуть повішені.
Нашого інформатора мали теж арештувати, але він ще завчасу оглянувся і непостережено поїздом передістався до пограничної стації Орльо на угорськім боці, звідки доїхав до Стрия. Перед виїздом стрічався ще з деякими Лемками-селянами. Вони були просто в розпуці, зі сльозами в очах жалувалися, що вони тепер зовсім опущені і просили переказати, щоби їм конче східна Галичина дала якусь поміч, а то потонуть в польськім морю.
Таким способом здавлено насильно так многонадійний порив Лемківщини і сей роботячий і спосібний нарід забито знов в тяжкі диби чужої неволі.
Бажаним булоби, щоби Велика Україна як найшвидше заопікувалася сею солідною, а так нещасливою віткою українського народу і коли не зараз то бодай на мировім конґресі не лишила її справді на цілковиту загибіль!
[Република, 28.02.1919]