Прекрасний старий світ українців

Англійський письменник Олдос Гакслі у своєму найвідомішому романі описує, як усі люди вживаються у єдиній державі. Злагоджено, мирно, задоволено й стабільно. Якщо якісь емоційні коливання там і трапляються, їх швидко заспокоює нешкідливий наркотик сома. Гакслі розповідає про «прекрасний новий світ» майбутнього.

Натомість люди, які народилися у 30-40-х роках минулого століття на Закерзонні, згадують «прекрасний старий світ» минулого.

Літні, які пам’ятають свою домівку там, змальовують втрачену бáтьківщину як пречарівне місце з красивою природою і чудесним кліматом. Земля там родюча, природа неймовірна, дороги без болота, а ліси повні грибів. Усе там було краще, ніж на новому місці. Попри те, що їхнє Ельдорадо часто було на відстані кількох сотень, або й кількох десятків кілометрів, від того місця, куди їх переселили.

Однак, як і в антиутопії Гакслі, де під покривалом солодкого ідеального нового світу насправді панує тоталітаризм та насилля, так і в розповідях переселенців – що глибше, то неоднозначніше.

Закерзоння – це пояс етнічної української території вздовж українсько-польського кордону, який зараз належить Польщі. Впродовж 1944-46 років звідти виселили майже пів мільйона українців.

Передумови тих виселень були звичними для рубіжних територій. Як і на кожній прикордонній землі, населення було змішаним. Протягом століть разом жили українці з поляками. Як і будь-які інші стосунки між народами на пограниччі – люди не могли існувати в цілковитій гармонії.

Ще в ХІХ столітті, коли інтелектуали почали формулювати уявлення про модерні нації, два народи запретендували на одні й ті самі території. Коли після Першої світової війни міжнаціональною мовою на тих теренах продовжив бути брязкіт зброї, поляки виявилися в тому конфлікті сильніші. Так в українців забрали Надсяння, Галичину, Лемківщину і утвердили там польську державу. Звісно, свідоміше українське населення, ті люди, що вже пройшли межу з етнічної чи релігійної групи в націю, не могли цю втрату забути і змиритися з нею.

Тому наприкінці 30-х, коли Європу знову починала трусити пропасниця війни, українсько-польський конфлікт заворушився з новою силою. Після Судетської кризи у вересні 38-го, коли Гітлер анексував частину Чехословаччини, на українському Закарпатті проголосили Карпатську Україну. Галичани з’їжджалися до Львова, Тернополя чи Бережан на величезні мітинги, аби засвідчити свою підтримку замлякам в Ужгороді й Хусті. А заодно аби заявити бажання власної держави і в себе. Це, звісно, не подобалося полякам, тож в містах почалися вуличні протистояння зі стріляниною, побиттями, пораненими і вбивствами.

Виселення 1944-46 років можна назвати своєрідною кульмінацією українсько-польських конфліктів. Водночас населення українського Закерзоння стало заручниками поділу території між радянськими і польськими комуністами.

9 вересня 44-го року в Любліні УРСР та Польський комітет національного визволення уклали угоду «Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР». За офіційною статистикою, яку оприлюднила Польська Народна Республіка в серпні 46-го, вивезли 482 107 осіб, це 122 452 українські родини.

Угода декларувала мирне переселення, однак насправді при виселенні людей тероризували і репресовували. Конфісковували майно, обмежували політичні, соціальні, економічні та культурні права. Так закінчився «прекрасний старий світ» для українців на їхніх найзахідніших теренах.

Однією з тих переселенців із Закерзоння була моя бабуся Катерина. Вона народилася в селі Пискоровичі Лежайського повіту теперішньої Польщі. Це було українське село, де кількість поляків не дотягувала й до десятої частини населення. Коли в 45-му їх виганяли в УРСР, їй було кілька років. Вона запам’ятала хіба туманні епізоди з раннього віку: річку, сад чи похорон своєї бабусі. Та впродовж десятків років вона ділилася з онуками своїми жалями за тими місцями.

Згодом, працюючи журналістом, я прослухав не одну годину розмов зі старенькими з тих країв. Більшість, точно як і моя бабуся, у своїх оповідях слізно шкодували за втраченими домами. Погідні спогади переважали навіть жахіття самого процесу переселення. У випадку моєї бабусі – це квітень 45-го, коли радянська переселенська комісія зігнала кілька сотень українців з Пискоровичів і присілків у місцеву школу, а польські підпільники всіх постріляли.

Попри весь горор подій 1944-46 років, люди пам’ятали хороше. Очевидно, по-іншому бути не могло, адже які ще спогади могли бути в сільських дітей? Від того згодом і надмірна романтизація тих територій.

В розмовах з переселеними можна спостерегти ще одну річ – тим більший жаль, чим менш успішно склалося їхнє життя. Совєцький Союз в принципі не був тим місцем, де можна було реалізовуватися чи налагоджувати комфортний побут. Відповідно, люди, які свій вік провели у бідних селах, за роботою на городах, зайвий раз чіпалися за свою ностальгію.

Хоч статистики про те, скільки нащадків закерзонців зараз живуть в Україні, не існує, навіть грубого підрахунку достатньо для розуміння, що це дуже вагомий відсоток українців. Запитайте, наприклад, у своїх соціальних мережах, чи багато з ваших френдів мають когось у сім’ї чи родині з тих територій. Гадаю, відповіді вас вразять. Зважаючи на вже два покоління дітей і внуків переселених із Закерзоння – можна припустити, що трагедія переселенців стосується уже кількох мільйонів українців. Відповідно, десь для такої кількості людей ці події є пасивною травмою.

Як і кожна травма, вона помітна у деталях. Як звичка носити скибку хліба в кишені після Голодомору. У випадку закерзонців це підсилена увага до Польщі і поляків, навіть певний трепет, а відтак комплекс меншовартості. «Якби залишилися тоді на Польщі, жили би добре, не те, що зараз», – як говорила моя бабуся. Жаль, який люди пронесли через все життя і який виливають вже на своїх онуків з онучками, можна передати метафорою беззвучного крику. Нехай не надто оригінальною, зате достоту влучною.

Люди попросту не могли, та й не вміли, пропрацьовувати травму переселень 40-х. В умовах есересеру згадувати про своє переселенське минуле боялися і соромилися. Зрештою, для того, щоб якось проговорювати свій неспокій, напевно, бракувало банальної освіти. Лише з 90-х, коли рідні виселенців почали цікавитися своєю історією, ті взялися переповідали їм. Згодом – історикам з етнографами, що їздили збирати свідчення старожилів. Хоча які ще проєкти, що цільово займаються збором пам’яті про Закерзоння 40-х, крім «Локальної історії», можете згадати? Дозволю собі припустити, що небагато. Особливо немає ініціатив, які б доносили історії про той час і ті події до аудиторії масової. Таких, які б доступною мовою, сюжетно і зручно могли пояснити ті процеси. Щоб певний погляд, реакції і висновки аудиторія могла формувати на основі фактів.

У 2020-му на сайті «Локальної історії» вийшов масштабний мультимедійний спецпроєкт «Депортації», серія текстів про виселення 1944-46 років на Закерзонні. Зараз колектив продовжує записувати свідчення стареньких, аби в подальшому презентувати зібране якомога ширшій аудиторії.

У 2019-му історик Роман Кабачій опублікував своє наукове дослідження про переселення 1944-46 років. На основі тих дослідів видавництво «Люта справа» випустило чудову книгу «Виселені на степи». У ній можна вичитати практично усе, що відомо про ті переселення. Однак ви не купите цієї книжки у книгарнях. Видання профінансував УКФ, і тому її не продають.

Таких ініціатив, очевидно, замало. Тому про катастрофу тих виселень сучасники й досі знають небагато. Помітних і, головне, широко публічних дискусій про те, як сприймати ті роки, як шанувати ті місця, як розмовляти з польськими сусідами на цю тему, в українському суспільстві (і, що дуже важливо, не лише за заході країни) немає. Люди попросту не знають, чому переселяли? Скільки? Куди? У відповідях на ці запитання досі плутаються. Одним із наслідків є те, що вже внуки переселенців, які починають цікавитися, чому ж це бабуся плаче і так шкодує за Польщею, по дрібницях пробують вишуковувати інформацію в ґуґлі, часто блукаючи в термінах, роках і визначеннях.

Відповідно, трагедії тих виселень в Україні досі не переосмислили. Так, від слова «переосмислення» може повівати нудьгою, бо за його пафосом ховається розмивання. Бо ж як розуміти процес того «переосмислення»? Науковцям відомі факти тих подій, вони розуміють їхні причини і наслідки. І що? Суспільних рефлексій, означень в літературі чи культурі, усталення й фіксації і досі немає.

Полякам тут простіше – «кресов’яків», як називають себе переселені з України поляки у той самий час, селили цілими общинами, не розсіюючи по всій Польщі. Тому якщо такі українські спілки, як «Надсяння», «Холмщина» чи «Лемківщина» є здебільшого символічними, члени яких хіба їздять до Польщі влаштовувати релігійні заходи, то «кресов’яки» мають потужне лобі в польській політиці. Відповідно, тема «переселенців» там значно повніше проартикульована в історичній пам’яті. В Україні ж і далі закерзонців сприймають як щось незрозуміле і регіональне.

Водночас існує, наприклад, думка, що переселенням українців із Закерзоння запобігли ще більші міжнаціональні конфлікти між поляками і українцями в майбутньому. Думка ця не нова, почали її висловлювати майже одразу після тих подій. Була вона таким своєрідним виправданням тих виселень. Особливо й вчергове її почали артикулювати після того, як у 90-х спалахнула бійня на Балканах. Після Сребрениці, де серби вирізали близько восьми тисяч боснійських мусульман. Після цього поляки зітхали, примовляючи – як добре, що Польща є мононаціональною. Для прикладу, на схилі віку колишній міністр закордонних справ уряду Польщі у вигнанні Едвард Рачинський написав: «Ми всю свою життєву енергію та політичну діяльність спрямували на оборону польських східних територій. І зараз, помираючи, я дуже радію з того, що нам це не вдалося. Дивлячись на ту страхітливу різанину, що відбувається в Югославії».

Цілком імовірно, що ті балканські конфлікти і справді показали нам, чого ми уникнули. Особливо рацію, якою б цинічною вона не була, у такій гіпотезі помітно з перспективи українського 2014-го. Адже хтозна, чи не мали б ми, в умовах повсюдних провокацій російської пропаганди, схожих проблем на заході, які маємо на сході. Така думка, звісно, є хіба гіпотезою із «якбитології» і можливістю несподіваного кульбіту для публіцистів. І, звичайно, вона у жодному разі не може слугувати аргументом для виправдання подій 1944-46 років. Але кут, з якого вона пропонує подивитися на травму переселення 40-их, не тільки несподіваний, а й важливий, даруйте за банальність, для уникнення чогось схожого в майбутньому.

Лише на 28-му році Незалежності Верховна Рада України вирішила затвердити другу неділю вересня днем вшанування роковин примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-51 роках. Можливо, ще через кілька десятиліть з таких крапель і набереться нарешті повноцінна розмова про травму «прекрасного старого світу» українців.