Львів, 11-го травня.
Паротяговий гудок сповістив про відправлення. Криниця, маленьке курортне містечко, розкинене серед гір, привітно прощається з нами. Повз вікно вагону пливуть веселі живописні віллі, оригінальна архітектура яких приваблює своєю імпозантністю, своєрідністю і легкістю. Білі, зелені, рожеві, блакитні, ніжних акварельних тонів вони носять різні поетичні назви: "Мімоза", "Троянда", "Ельдорадо". Крізь ажурні веранди і маленькі балькончики, крізь широкі віконця видко середину приміщень, сповнену світла і простору.
Поїзд набирає швидкости, і мальовниче містечко, а за ним і одноденне село, в яке воно переходить, поступово зникає; опиняємося серед розкішної гірської природи Західних Бескидів, цього серця Лемківщини, де населення живе своїм особливим життям, відповідно до умов суворого карпатського підсоння.
Величні, один яскравіше одного розкриваються перед нами краєвиди. Гори гордо піднеслись з обох боків залізниці; стрімкі, вкриті густими смерековими лісами схили мовчазно розступаються перед поїздом, даючи йому прохід. В усій своїй чарівній красі встає перед нами казкова країна гір, з такою неперевершеною майстерністю зображена в натхнених творах Франка, Кобилянської, Олеся, Воробкевича, Коцюбинського, оспівана в стільки перлинах незрівняного галицького фольклору. Це ж тут за народними повір'ями "струмень голубом тупоче", "плете вінок русалка", "Чугайстер мавку стереже", живуть Водяник і Лісовик. Прекрасні, виплекані народною поезією, ці безсмертні образи українського фольклору, як живі, встають в моїй уяві і наче дивляться на мене звідти, де розкинулась в усій своїй первісній незайманості сувора і чудова природа Карпат.
Поїзд мчить усе далі між високими горами, що вражають своєю могутністю, силою і міццю. Наче якийсь високохудожній мистецький кінофільм, наче рідкісні малюнки географічного атласу бачимо ми перед своїми очима. У пам'яті збуджуються спогади ранньої юності, років захоплення книжками про альпіністів, мандрівників, туристів по горах. Тоді я зачитувався мандрівними пригодами і мріяв побачити гори. І ось я серед гір... Радісно-хвилюючі почуття охоплюють мене.
Величні гірські краєвиди нагадують мені декоративне оформлення опери "Золотий обруч". Ясно згадую 1930 рік, коли Київський Академічний Театр Опери і Балету розпочав свій сезон тією покищо єдиною оперою на франківський текст. На помпезній київській сцені, де епізоди звитяжної боротьби тухольської громади проти навали монголів чергувались з сповненими кохання дуетами Максима і Мирослава та змовами Бурунди і Тугара-Вовка, як декоративне тло так само гордо здіймалися карпатські верховини, вкриті густими лісами, куди їздила на полювання Мирослава і де ледве не стала жертвою ведмедя, якби її мужньо не врятував відважний Максим. Оглядаючи з вікна вагону навколишні пейзажі, я наче слухаю оркестрову музику про Беркутів.
А краєвиди один краще одного змінюються перед очима. Маленькі стації Поворозник, Мушинка швидко зникають і перед нами знову гірські відкоси, на яких ростуть зелені ялинки. Недалеко від стацій де-не-де виглядають окремі віллі для бажаючих жити в самотності серед гірської природи. Біля великої лісопильні — кипуча праця. Довгі, щойно розпиляні дошки лежать на широкому подвір'ї і насичують повітря приємним запахом смоли і свіжо-зрубаного дерева.
Лісний промисел — одно з найбільших джерел існування місцевого населення. Позбавлене можливости збирати великі врожаї на цій бідній, малопридатній для хліборобства землі, воно змушене шукати інші засоби прохарчування. І ось одним з них і є лісорозробки. Тут-же можна побачити і житла місцевих селян. Вбогі хатки, навколо яких розташовані пасіки, біжать повз вікна вагону. Невеличке селище Мушина змінилося знову гірським пейзажем. І раптом цілковита пітьма вкрила все навкруги. Не видно нічого, тільки гуркіт коліс і погойдування вагону доводить, що поїзд не зупинився, що він невпинно мчить усе вперед. Кілька довгих хвилин проїжджаємо великий тунель, і веселе весняне сонце здається ще милішим і приємнішим, коли нарешті поїзд вилітає з мороку і ночі підземного шляху.
За Жегестовом густі ялинкові ліси вкрили всі гори. Кучеряві ялинки щільно підступили до самого полотна залізниці і своїми мохнатими вітками ударяють у вікна вагонів, наче привітуючи нас. Ось вони трохи відступають. Тепер поруч залізничих рейок біжить стрімка гірська річка. То відступаючи від залізничого насипу, то знову підступаючи під самий вагон, вона котить у cbоx хвилях багато відточених, наче полірованих камінців. Наш поїзд огибає річку, за якою височить вкритий снігами хребет, переходить міст і поринає в гори, що піднеслися високо з обох боків.
Хвилина — і густий ялинковий ліс, що розрісся по всьому схилу гори, щільно оточив наш поїзд. Пухнасті ялинки зійшли до самого полотна, вони заглядають у вікна вагона і таємничо шумлять, ніби про щось розповідають. Нарешті — ліс лишився позаду.
(Д. б.)
[Львівські вісті, 12.05.1944]
(Докінчення)
Львів, 12-го травня.
Гори, серед яких виглядають маленькі житла, гордо здіймаються навкруги. Стрімкі кручі. Ущілини. Водоспади. Якось дивно серед цього типового гірського краєвиду бачити веселі обличчя, слухати барвисту мову, милуватися задушевною піснею. Все це звикли ми зустрічати серед пишних рівнин, серед безкраїх золотих степів, де під блакиттю неба линуть співи жайворонка. Але живе нарід український і в гірських місцевостях, і, проїжджаючи, ми на кожному кроці бачимо, як дбайливо, як старанно обробляє він тут кожний клаптик такої дорогої в горах землі. Ось гори трохи відступають і перед нами починаються оброблені ниви. Це зразки селянської працьовитості. Весела компанія дітей радісно вітає поїзд, махає руками, щось вигукуючи. Скільки енергії і запалу в молодого покоління, скільки пожвавлення і бадьорості вносить воно скрізь!
Все більш і більш відступають гори. Але на обрії все ще тягнеться могутній хребет.
Старий Санч зустрічає нас. Двох-поверхові будинки. Бані церков. Знову оброблені поля, а на обрії — осяяні сонцем гори.
Знову гори підступили до самої залізниці. Кручі. Шумить водоспад. Потоки води з силою і ревом вириваються зверху і летять униз, розбиваючись на тисячі брисок і крапель.
Пишні ліси розрослися на узгір'ях. Серед темнозеленнх ялинок весело біліють кучеряві березки. А далі — чарівний березовий ліс густо піднявсь на гірському схилі. Берези змінюють сосни. Поїзд знову поринає в тунель, трохи коротший за попередній. Чорносиня пітьма оповила все навкруги. Холодом і якимсь казковим страхом віє з підземелля. Тривають, здається, такі довгі хвилини подорожі серед вічної ночі. Ось нарешті виїжджаємо на поверхню землі і несемось знову серед схилів, вкритих ялинковими і березовими лісами. Як прекрасні ці гільчасті пірамідальні ялинки! Як мальовничо виділяються вони серед піску, на якому виразно видно сліди зайців.
За Новим Загір'ям поїзд переходить через Сян. Сірі хвилі похмурої ріки повільно котяться, піняться, поступаючи місце одна одній, шумлять і бурлять без кінця. Тут протягом близько двох років був відомий усім кордон двох держав і тут у пам'ятні червневі дні 1941 року спалахнула найбільша з світових воєн, вогненний шквал якої і досі вирує на нашій землі.
За рікою побігли невеличкі села, живописні хатки під бляхою, черепицею, соломою привітно дивляться на наш поїзд. Знову вкриті хвойними лісами гори. Серед ущілин вимальовуються гірські шляхи. Схили круч спускаються до самої залізниці. За стацією Лісько—Лукавиця поїзд ще раз поринув у невеликий тунель.
Угорці — маленька стація загубилась в горах. Струнка шоса тягнеться здовж залізниці. Ось Вільшаниця. На піщаному грунті тут і там виразно видно заячі сліди. Вся місцевість славиться зайцями, полювання на яких тут дуже поширено. Ось Устянова. З оточення ялинок виглядає маленька церква. Малесенький хлопчик з гребеня гори вітає наш поїзд.
Вздовж залізничних рейок тече річка. Гори поступово все меншають. Повільно проплив білий хирівський краєвид. Гори зникають за обрієм. Маленькі стації Фельштин, Глибока виростають серед розлогих нив.
Краєвид набирає все більш справді українського характеру. Безкраї поля. Пишно зеленіє озимина. Над шляхами схилилися поетичні верби. Ось славнозвісні села Воютичі, Бісковичі, відомі з княжих часів.
На зорі розвитку нашого народу, в славну добу Володимира Святого і Ярослава Мудрого вже існували тут селища, відбувалося полюддя, мешканці поповнювали в часи походів княжі раті і в звитяжних битвах вписували золоті сторінки в історію нашої батьківщини,
Навколо рівнина. Лани... Верби... Строкаті смуги оброблених городів. Проїхали місток через невеличку річку. Ще кілька хвилин. За земляним піднесенням відкривається велична панорама Самбору. Гостроконечні шпилі дзвінниці храмів здіймаються над численними будинками. Ось уже перші хатки. Ми в місті.
Наша подорож скінчилася. Старовинне місто, відоме ще з татарських часів, гостинно розступається перед нами і пропускає нас у лабіринт своїх вулиць. Ми йдемо перебуваючи все ще під безпосереднім вражінням щойно завершеної поїздки. Вона ще більше переконала нас у величезній настирливості, працьовитості нашого народу, який скрізь, навіть на, здається, безплодних горах, не втрачає енергії, працює, обробляє землю, використовує кожний її кусень. Того, хто має такі золоті руки, чекає світле майбутнє. Той переможе.
[Львівські вісті, 13.05.1944]
13.05.1944