28 березня виповнилося 120 років теоретику Організації Українських Націоналістів Миколі Сціборському (псевдо Рокош, Житомирський, Органський, Луцький, Юрій), який стояв біля витоків ОУН, був автором одного з проектів конституції Української держави, членом Проводу Українських Націоналістів. Сучасні дослідники називають його одним із стовпів українського націоналізму.
«Чимало українців застановлялося над питанням: чому в інших народів партії – в рішальний для нації час – вміють знаходити спільну мову та єдність для спільного чину, а наші не вміють; чому там вони виявляють здібність у певних моментах відсувати дрібне й другорядне перед основним і найважнішим – а ми ні?.. Життя – це суровий суддя!!! Воно нічого не дарує тим, хто не хоче й не вміє його розуміти. Але й цей сумний кінець нічому не навчив партійних недобитків.
Весь трагізм цих «вождів» полягає в тому, що вони не годні зрозуміти, що їхня історична роля вже скінчена, що позаду їх темрява довершених «діл». А спереду – тільки смерть. Озлоблені на всіх і вся, розмінявши з людських та ідейних вартостей усе, що можна було розміняти на довгому шляху політичного спекулянства – вони по старому продовжують щось галасливо декларувати, чомусь навчати і когось «представляти»… Жалюгідне видовище! Бо на ділі все це тільки фікції «дев’ятнадцятий туман» на небі!» Справді про які партії чи політичні угруповання може бути в нас тепер мова? Кого вони представляють!? Кого організують!? Взагалі – де вони? Закликати цих «лідерів» до національної консолідації? Та це ж саме й є те, чого вони бояться, як нечиста сила співу півня перед світанком! Бо, що означає ця консолідація? Суспільну зорганізованість і національно-громадську дисципліну. А для «лідерів» – це смерть! Бо ж існувати вони можуть тільки в умовах «гуляй поля»».
Необізнаний читач може припустити, що щойно прочитав уривок виступу якогось українського політика, спраглого напередодні виборів отримати електоральних козирів. Насправді йдеться про статтю Сціборського «Шляхи національної консолідації», опубліковау 8 лютого 1940 року. Минули десятиліття, а проблеми, висвітлені автором, далі нам дошкуляють.
Народився Микола Сціборський 1898 року в Житомирі – у дворянській родині Ореста та Євдокії Сціборських. Батько працював губернським секретарем. Згідно з відомою російською «Табеллю про ранґи», це цивільний ранґ 12-го класу. За часів Гетьманщини це дорівнювало козацькому сотнику, у російському війську – підпоручнику чи кавалерійському корнету.
Подружжя Сціборських, окрім сина, виховувало ще доньку Віру.
Все своє дитинство Микола провів у рідному місті, де навчався у Першій чоловічій гімназії. На початку Першої світової війни був призваний до царської армії, на фронті був двічі поранений, отримав ранґ капітана. За участь у бойових діях Сціборського нагородили орденами Святої Анни III і IV ступенів та Святого Станіслава III ступеня, а також Георгіївським хрестом IV ступеня.
Після Лютневої революції брав активну участь у створенні українських військових частин у складі російської армії. Нездовгий час очолював Окремий український курінь, але восени 1917 року в бою проти німців був отруєний газами і залишив частину за станом здоров’я. На фронт більше не повернувся, позаяк після лікування у шпиталі його визнали інвалідом із втратою 50% працездатности. Після демобілізації з російського війська вступив до армії УНР.
Після поразки національної революції (21 листопада 1920 року) Сціборського в складі української армії інтернували в таборі біля польського міста Каліша. На еміграції продовжує вивчати військову справу й у червні 1924 року закінчує річні курси Академії Генштабу УНР. Цього ж року він закінчив свою військову службу в ранзі ад’ютанта Окремої кінної дивізії та спрямував усі зусилля на можливість отримати цивільну освіту.
У вересні 1924 року нелегально залишив Польщу та прибув до Чехословаччини в надії вступити до економічно-кооперативного факультету Української господарської академії в Подєбрадах. Але спочатку його охота до навчання не знайшла підтримки в деканаті факультету, бо не мав закінченої середньої освіти. Втім, це не стало перепоною. Завдяки своїй настирливості Сціборський все ж домігся права навчатися на економічному відділенні. Весь час до вступу жив на позичені у друзів гроші. Лише за три місяці заборгував 700 чеських крон. Виш закінчив 1929 року з оцінками «дуже добре» та «добре» й отримав професію інженера-економіста.
Члени ЛУН. Микола Сціборський - сидить перший від ліва
У роки навчання активно поринув в політичне життя української еміграції. В листопаді 1925 року Сціборський очолив створену на основі злиття Українського національного об’єднання, Союзу визволення України та Союзу українських фашистів організацію під назвою «Легія українських націоналістів» (ЛУН). Складали її переважно студенти. Від початку її створення у ЛУН існувало два крила: одне (на чолі з Леонідом Костаревим), яке сповідувало ідеї італійського фашизму Беніто Муссоліні, та його супротивники на чолі зі Сціборським. Останні з часом взяли верх.
Навесні 1926 року стан здоров’я Сціборського погіршився, лікарі діагностували активний туберкульозний процес лівої легені та неактивний – правої. Медики рекомендували перебування у відповідному кліматі та лікування, але він нікуди так і не поїхав. На той час уже жив ідеєю об’єднати всі націоналістичні організації в одну. Саме тому разом зі своєю ЛУН взяв активну участь у підготовці та проведенні Конгресу українських націоналістів, що проходив взимку 1929 року у Відні. Як відомо, там було проголошено створення Організації українських націоналістів. Головуючим на Конгресі обрали Миколу Сціборського, тут же він увійшов до Проводу новоствореної організації та став заступником її голови Євгена Коновальця.
З часом він очолив Референтуру пропаганди та преси Проводу Українських Націоналістів (ПУН). ОУНівць Денис Квітковський, що працював під його керівництвом, зауважував у спогадах: «За весь час життя інж. Миколи Сціборського його пропагандивна Референтура була ключовою в системі праці ПУН і взагалі цілої ОУН. Микола Сціборський не тільки керував Референтурою, надавав ідеологічно-програмовий напрям усім виданням ОУН… Він сам писав дуже багато, не тільки статей чи дрібних брошурок на поточні політичні потреби дня, але й поважні праці, що вимагали довших досліджень і глибини студій. Серед них згадати б, наприклад, його «Націократію», «ОУН і селянство», «Національне питання в СССР», «Україна в цифрах», «Сталінізм» і т. п. Ті його праці лягли в основу ідеологічно-програмових настанов ОУН».
Як Сціборський керував Референтурою пропаганди та преси ПУН, згадував той самий Д.Квітковський: «Намагався перетворити її в поважний і могутній інструмент ширити правду про Україну і показати шлях боротьби української нації, щоб здобути для неї національно-державну волю». Тому й назва «референтура преси та пропаганди», хоч була прийнята від самого початку, не відбивала її завдань так, як їх розумів Микола Сціборський і як розгортав їх перед своїми співпрацівниками.
В приміщенні референтури він займав для себе лиш одну невеличку кімнатку, решта була завалене агітаційною літературою. «Я просто дивувався, – пише Квітковський, – хто й коли міг стільки того всього понаписувати, хоч і переконався вже про надлюдську роботящість керівника... Вся робота проходила з ініціативи і під розумним та надзвичайно енергійним керівництвом інж. Миколи Сціборського».
Справді, як теоретик націоналістичного руху він написав чимало серйозних праць, які довго залишалися актуальними. Серед них «Робітництво в ОУН» (1932), «ОУН і селянство» (1933), «Національна політика більшовиків в Україні» (1938), «Сталінізм» (1938), «Земельне питання» (1939), «Україна в цифрах» (1940), «Демократія» (1941). Але найвідомішими його працями є написаний у вересні 1939 року на прохання Андрія Мельника проект конституції України, яка передбачала «тоталітарний, авторитарний, професійно-становий устрій держави», та «Націократія» (1935). В останній Сціборський висловив своє бачення політичної складової майбутньої української держави. Зокрема, під «націократією» він убачав режим панування нації у власній державі, яка заперечує «принцип класової боротьби та право окремих соціальних груп на монопольне панування в державі й на експлуатацію суспільства».
Пройшовши революцію, спілкуючись з багатьма тодішніми політиками, аналізуючи їх дії та поведінку, Микола Сціборський заперечував необхідність в існуванні партій. «Сучасний парламентаризм витворює свого роду «спеціалістів» від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають «торгівельними бюрами», де можна купити-продати суспільний інтерес по вподобі. Це давно вже призвело до скупчення в проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своєкорисного гешефтмахерства. Внаслідок – найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики», – писав у роботі. Сумно, але ця майже столітня за віком характеристика українського політикуму залишається актуальною досі.
«Шпигун» радянської та польської спецслужб
Постать Миколи Сціборського через його націоналістичну діяльність постійно цікавила ворожі до ОУН розвідки – польську та радянську. Проти нього плели інтриги опоненти у боротьбі за вплив на організацію. Все це вкупі призводило до того, що Сціборський нерідко потрапляв в епвцентр всіляких «шпіонських скандалів». Вперше такі звинувачення пролунали 1928 року, невдовзі після створення ПУН. Члени уряду УНР в екзилі, який тоді перебував у Польщі, І.Кедрин-Рудницький та О.Шульгин, заявили Євгену Коновальцю, що Сціборський нібито є агентом польської поліції. Той одразу розпорядився провести розслідування, але наклепники не змогли надати жодних підтверджень для своїх звинувачень, і закиди визнали безпідставними. ПУН на сторінках «Розбудови нації» заявив, що не гідно політичним опонентам таким чином діяти проти націоналістів.
На початку 1934 року, коли Сціборський перебував у Парижі, виникла нова «справа» тепер уже пов’язана зі зв’язками з ГПУ. Причому формально привід для таких звинувачень справді був, бо радянські спецслужби виходила на Сціборського з пропозицією повернутися до радянської України.
У довоєнний період доволі поширеним способом впливу на потрібних спецслужбам людей був психологічний тиск, пов'язаний із рідними, особливо, коли це стосувалося людей з еміграції. До них засилали агентів, які приносили їм вісточки від родини з проханням повернутися додому – мовляв, їх там ніхто не репресує, а навпаки нададуть можливість працювати на добро України. Саме в такий спосіб більшовицьке ГПУ спробувало вплинути на Сціборського. У січні 1934 року до його паризької квартири прийшов невідомий чоловік, який відрекомендувався «Іваном Івановичем» з Харкова та приніс листи від рідної сестри Віри та від матері. Обидві прохали Миколу повернутися до Житомира та стати до праці для добра українського народу. «Дорогий Колю!!! Пишу тобі під ніяким тиском чи впливом, клянуся тобі в цьому життям нашої мамочки й пам'яттю нашого таточка. Я переконана, що коли б ти все знав про нас у світлі правди, то інакше став би до всього відноситися, і вернувся б до нас. Адже для тебе все там чуже, навіщо ти на еміграції? Був би ти з мамочкою і всіми нами, близькими і дорогими. І важко уявити, як багато корисного й світлого ти міг би зробити для свого народу, якого, знаю, що любиш, з твоїм розумом і знаннями», – ніби писала у принесеному листі сестра Сціборського.
«Іван Іванович» також передав лист від сестри Віри дружині Миколи, в якому сестра прохала її вмовити брата повернутися до України. «Люба Інночко! Рідна моя, вплиньте на Колю, хай він стане іншим. Клянуся вам, що він не прав. Верніться».
Про несподіваний візит Сціборський одразу повідомив Євгена Коновальця. Той порадив припинити всякі контакти з «Іваном Івановичем» і змінити місце проживання, що Сціборський і зробив. Але цей візит викликав у середовищі українських націоналістів настороженість, через що Сціборському довелося виступити з вимогою провести організаційне розслідування цієї справи. Суд ОУН зняв усі звинувачення, але як кажуть у народі, «осад залишився». Серед оунівців почали ширитися різні чутки, особливо олії до вогню підлила інформація, що «Іван Іванович» надіслав Миколі Сціборському поштою два томи планів першої та другої п’ятирічок. Керівнику референтури пропаганди на певний час обмежили доступ до організаційної інформації, що його дуже дратувало та напружувало, адже вважав себе ні в чому не винним. Ймовірно, в такий спосіб ОГПУ хотіло його знищити руками самих оунівців. Через таку ситуацію Сціборський навіть хотів виїхати на працю до Фінляндії, але зрештою мусив змиритися з таким станом речей. Провід доручив йому розробляти ідеологію та різні питання політичного порядку, що не мали відношення до радянської України.
Не домігшись переходу Сціборського на радянський бік в ОГПУ зуміли домогтися його вислання з Парижу. Звідти 1938 року він переїхав до Відня, потім до Кракова, де в 1939–1940 рр. містився один із керівних центрів ОУН: «Сціборський осів нещодавно у Відні, змушений покинути Париж у висліді большевицьких демаршів у французької влади, – згадував Андрій Мельник. – Коли большевикам не вдалося намовити його через окремого висланника Івана Івановича, що пред’явив йому листи від матері й сестри, де його кликано вернутись до них домів, до Житомира, вжили вони всіх заходів, щоб позбутися його з такого культурного світового осередку, яким був і є Париж, і дійняли свого: французька влада змусила його виїхати з Франції».
Та вимушений виїзд з Франції зовсім не зломив Миколи Сціборського; большевики не притупили цим гостроти пера, навпаки – зактивізували його ще більше.
Окремі риси особистого та політичного портрету
Торкаючись особистої характеристики Сціборського, маємо зауважити, що колеги по ОУН відзначали його енергійність у роботі, інтелект, ерудованість, неабиякі ораторські здібності, які захоплювали багатьох. «Своєю безмежною енергією, подиву гідною працьовитістю, величезною політичною ерудицією інж. Микола Сціборський, як ніхто перед ним і після нього, вмів пов’язати в одну цілість політичні теорії з практикою щоденної політичної роботи», – писав уже згадуваний Квітковський.
Машинописний проект конституції України
Щодо його наденергійності, надпрацьовитості й ерудованості свідчить факт написання проекту конституції Української держави за три доби. Андрій Мельник згадував, що з проектом Сціборський, який тоді жив у Кракові, впорався блискавично: «Просив звільнити його на три дні від щоденних обов'язків і продовж трьох днів і ночей виготовив цей проєкт, який виявився конструкційно не гірший зі всіх дотепер відомих, хоч автор його не був юристом, не мав штабу співробітників і опрацював його сам один не впродовж років чи місяців, а, як сказав я, в 72 години».
Був обережним у житті, безмежним оптимістом і гарячкуватим у дискусіях. У полеміці нерідко вживав слова на кшталт «шулери», «зрадники», «нахаби». «Володимир Мартинець, так і Микола Сціборський були полемічними диспутантами, – згадував ОУНівець Юрій Бойко. – Замість спокійно викладати думки, вони часто-густо присікувалися до свого суперника і зводили двобій. Ясна річ, що коли ми були, так би мовити, «свої», такий рід полемічної дискусії не повинен був мати місця. Одначе Володимир Мартинець звик до такого роду дискусії з комуністами ще за часів існування Високих Таємних Українських Шкіл у Львові, коли ще «всі об’єднувалися» в ім’я одного фронту проти Польщі, забуваючи про фронт проти Москви. Микола Сціборський же був звиклий до такого роду дискусії з українськими соціялістами, з якими він мав постійно справу в Подєбрадах».
Поважав своїх підлеглих, але в роботі ставив до них надвисокі вимоги. Не терпів неробства.
Єдиною розвагою і відпочинком для нього була оперна музика.
Іван Рудаків, Євген Коновалець, Григорій Каленик, Микола Сціборський (Париж, 1929)
Але найцікавішою для нас є характеристика Миколи Сціборського, зроблена Євгеном Коновальцем, де він ретельно розписує всі «плюси і мінуси» політичного портрета свого соратника. Свої дружні висловлювання Коновалець виклав у листі від 22 червня 1932 року, де характеризував усіх членів Проводу: «Переходячи до окремих членів ПУН, почну з Вас, дорогий Полковнику. Вас добре схарактеризував Чеботарів. Ви, дійсно, неофіт в українській справі. Та, одначе, обставина, що Ви, саме як неофіт, приблизно за не надто довгий час так акліматизувалися, ба більше, що Ви базою для своєї діяльности обрали якраз націоналістичний рух, свідчить про Вас незвичайно достатньо. Своєю психічною структурою Ви, безперечно, революціонер і соборник. Що саме було безпосередньою причиною, що Ви примкнули до цього революційного руху, важко мені сказати. Я переконаний, що відограли в тому деякі ірраціональні моменти, бо Ваша минувшина, – те середовище, в якому Ви виросли, і ті події, які Вам довелося пережити в Україні й на еміґрації, – властиво, повинні були Вас штовхнути в леґальний табір… Вірю, що коли б обставини того вимагали, Ви були б здатні ризикнути своєю особою. Здібності у Вас не пересічні. Недостає Вам, одначе, як багатьом нам, солідної підготови. Подєбрадські студії не дали Вам того, що треба Вам як теперішньому і майбутньому провідникові української революції. Незнання мов, крім російської, не дає Вам теж змоги поповнити недостачу Вашого знання. Тому, на мою думку, Вам треба поглибити Ваше знання французької мови, як теж підучити, бодай трохи, німецьку мову. Використовуйте ті спроможності, які Вам дає сам спосіб Вашого теперішнього життя і Ваше перебування в різних європейських центрах. Зазначені вгорі особисті властивості, необхідні членові ПУН, у Вас у більшості наявні. В бігу діяльности в ПУН Ви позбулися того Вашого замилування до блеферства, яке можна було в Вас доглянути в час Вашого головування в Леґії, розуміється, не такою мірою, як в інших тодішніх провідників Леґії. Сама праця навчила Вас дивитися тверезіше на події і на людей. Все ж таки, Ви ще й досі не позбулися того, що ми вже звикли у Вас називати тим сакраментальним словом «оптимізм». Стосується це як до Вашого оцінювання поодиноких подій, так, і ще більшою мірою, до Вашої оцінки людей. У цьому напрямку Ви просто буваєте де коли наївним… Тверджу, одначе, що в цьому проміжку часу від знайомства з Вами по нинішній день Ви і в цьому напрямку зробили великий поступ. Загалом Ви надаєтеся на те, щоб стати провідником націоналістичного руху – тим часом як один з членів ПУН. Дальший розвиток подій покаже, чи і які саме більші можливості у Вас ще заховані».
Особисте життя
На жаль, наразі маємо мало матеріалів, які могли би пролити світло на особисте життя Миколи Сціборського. З його листування з Євгеном Коновальцем і Андрієм Мельником відомо, що він, скоріш за все, був двічі одруженим. Про першу дружину майже нічого не відомо, а ось друге одруження викликало велике невдоволення поміж соратників, бо розлучившись, Сціборський одружився, як писав Степан Бандера, «на єврейці-росіянці». Жінку звали Інна.
Оунівці вели активну боротьбу проти мішаних шлюбів з представниками інших націй, які вважали «ворожими». Коли Микола Сціборський знехтував цим неписаним правилом на початку 1934 року, то відчув на собі весь гнів соратників. Цей вчинок засуджував навіть Євген Коновалець, але Сціборський вперто не реагував на «уколи». «Коли націоналізм веде боротьбу проти мішаних подруж, оскільки ходить про займанців (зокрема поляків і москалів), то він не може перейти мимо над проблємою мішаних подруж з жидами, які, безперечно, є, коли не більшими, то такими самими ворогами нашого відродження, – писав Коновалець у листі до Сціборського. – Коли ми вимагаємо примінювання оголошених нами засад від рядового членства, то тим самим не можемо для себе робити виїмків…Ваш вчинок обтяжив дуже орґанізацію».
Якщо Євген Коновалець, який поміж українських націоналістів вирізнявся толерантністю, підбирав слова у своїх докорах на адресу Сціборського, то молодий і запальний на той час Степан Бандера – не дуже. У листі до Андрія Мельника від 10 серпня 1940 року він щодо доречності членства Сціборського в ПУН написав таке: «Відносно Сціборського, то двоякі факти рішають про те, що він не може бути в ПУН. По-перше, він виказує неприпустимі в націоналіста браки особистої моралі в родинному житті. Скільки він має жінок? Мені лице лупалося, як я під час судового слідства в Варшаві читав з Сеникова архіву листи сл. п. Вождя [Євгена Коновальця – В.Г.] в справі тих скандалів, що їх зі своїми жінками виправляв Сціборський, як пок. Вожд осуджував його поступування. Що зроблено би сьогодні з яким-небудь низовим членом, коли б він покинув жінку і став жити з підозрілою московською жидівкою? Чи держала б його організація хоч один день? Та ж засади моралі й етики в родинному житті – це підставові принципи націоналістичної моралі».
Одруження з єврейкою стало значним «компроматом» проти Миколи Сціборського у «війнах» всередині партійної верхівки ОУН. Цей факт йому завжди закидали, коли намагалися дорікнути відсутністю партійної дисципліни або зв’язками з польською чи радянською розвідкою (доволі часті звинувачення поміж членами ОУН в еміграції). Але заради справедливості маємо зауважити, що Сціборський був не єдиним, хто мав дружину-єврейку. Такий «гріх» мали ще двоє членів ПУН – Микола Капустянський і Ріко Ярий.
Сам Микола Сціборський до цих закидів, як і до звинувачень у співпраці з ворожими спецслужбами, відносився спокійно. Пояснював він це своєю твердою позицією у власних поглядах, що дуже не подобалося його противникам. «Непримиренність у лінії як зовнішньої, так і внутрішньої політики є причиною, чому ці противники мене недолюблюють і приписують мені сім гріхів світу, про що Ви напевно не раз чували», – пояснював у листі до Євгена Бачини-Бачинського.
Дорога додому
Після загибелі Євгена Коновальця почалася в середовищі ОУН боротьба за контроль над організацією. Відразу намітилося протистояння двох груп – прихильників Андрія Мельника (його вважав своїм наступником сам Коновалець) та прихильників Степана Бандери. Молоді «бандерівці» вимагали від Мельника усунути з ПУН М.Сціборського, Омеляна Сеника та Ярослава Барановського, а це, по суті, означало би переворот в ОУН, бо ці особи мали величезний вплив на організацію. Мельник не бажав поступатися, в результаті відбувся розкол ОУН. Микола Сціборський, звичайно ж, залишився з мельниківцями. Не спинили його навіть прихильність до молодого крила та негативне ставлення до націонал-соціалізму та самого Гітлера. За рік до розколу він критикував прихильність «мельниківців» до нацистів. 1939 року в журналі «Пробоєм» писав: «Вони свято вірили, що Гітлер навіть пообідати не сяде, а одразу закасає рукави та почне «робити» для них Україну. Безкритичні, не посідаючі знань, потрібної культури, політичного й життєвого досвіду, не вміючи відрізняти гарних слів і гасел від жорстоких законів реальної політики; – забуваючи стару, як світ, правду, що історична й політична суверенність кожної нації безпосередньо залежить від рівня її ідейної й духовної незалежности – вони гадали, що досить змавпувати чужі зразки й слова, як справа України вже буде полагоджена!».
Після початку німецької окупації України Микола Сціборський вирушив у складі похідної групи «Північ» до Києва, щоби творити місцеві українські адміністрації. Спочатку (кінець липня 1941 р.) прибув зі своїми друзями до Львова, а звідти вирушив разом із Омеляном Сеником у Житомир.
За іронією долі, у рідному місті й загинув. Ввечері 31 серпня, коли вони з О.Сеником повертались з наради у поліції, обидва були застрілені невідомим. Поховали обох діячів українського націоналізму на території міського Свято-Преображенського собору. За радянських часів тіла були вилучені з могил, а місце поховання зрівняли з землею. 28 березня 2014 року тут відкрили пам’ятний знак.
Голова Проводу ОУН(м) Андрій Мельник, дізнавшись про загибель свого друга, констатував: «Я втратив в особі Миколи Сціборського найсильнішого і найсовіснішого співробітника великого досвіду, величезного знання, безсумнівної відданости».
28.03.2018