75 років тому внаслідок атентату загинули двоє провідних діячів «мельниківської» ОУН. Ворожнеча між двома крилами Організації після цього загострилася до краю.
Відновлена могила М.Сціборського й О.Сеника-Грибівського біля Преображенського собору в Житомирі
Розкол ОУН у лютому 1940 року спричинив утворення двох націоналістичних течій – бандерівців і мельниківців. Обидві мали одну мету – створення української держави, але по-різному бачили шляхи до неї. Більш помірковані мельниківці (ОУН(м)), основне ядро яких становили ветерани визвольних змагань 1917-1920-х років, вважали, що досягнути незалежності можна за допомогою нацистської Німеччини. А «молода поросль», яка згуртувалася навколо Степана Бандери, була переконана, що державність треба виборювати власними силами зі зброєю в руках. Політичні амбіції представників обох течій і їхні звинувачення у взаємному терорі часто заважали в діяльності ОУН і створювали для нацистських і радянських спецслужб сприятливі умови для подальшого розколу українського націоналістичного руху чи усунення його лідерів під час війни.
Микола Сціборський
Одну з таких спецоперацій провели 75 років тому в Житомирі, коли 30 серпня 1941 року були застрілені провідні діячі ОУН(м) і керівники Проводу Українських Націоналістів (ПУН) – керівного органу мельниківців, Омелян Сеник (провідник похідної групи «Північ») і Микола Сціборський (головний ідеолог і теоретик ОУН, автор проекту Конституції України, яку за спогадами Андрія Мельника, написав за 72 години у вересні 1939 року).
Ліворуч - Микола Сціборський з Євгеном Коновальцем; М.Сціборський зі студентами - членами ОУН (Данціґ, 1932)
Ймовірно, що за цим вбивством стояли німецькі спецслужби. Чому ймовірно? Справа в тім, що в українській історіографії досі відсутня єдина думка щодо політичної належності виконавця атентату, туманними також залишаються мотиви вбивства. Хоча це не заважає мельниківцям досі звинувачувати у тому вбивстві бандерівців.
Спробуємо детально реконструювати хід подій, які відбулись у день вбивства і одразу після нього, та, спираючись на наявні факти, проаналізувати кому ж був вигідним цей атентат. Вбивство О.Сеника та М.Сціборського сталося за таких обставин: у Житомирі проходила обласна нарада поліції, на якій вони були присутні. Після завершення наради о 19 годині референти пішли до свого тимчасового помешкання. Коли проходили вулицею Гімназійною (тепер І.Франка. – В.Г.) якраз навпроти місцевої гімназії, на обох було вчинено замах. Сеник помер на місці, а важко поранений Сціборський був прооперований у міській лікарні (тепер лікарня №1), де помер, не прийшовши до тями. Виконавця вбивства застрілив німецький солдат, який нібито проходив неподалік.
З цього місця й починається плутанина щодо трагедії – починаючи від вулиці, на якій скоїли злочин, і до ймовірних його замовників. Назва вулиці, де сталося вбивство, у різних виданнях згадується різна. Але, якщо таку плутанину можна пояснити неволодінням достовірною інформацією щодо вбивства та неприсутністю авторів-дезінформаторів у місті, то з імовірними замовниками злочину все набагато складніше. Через вагу загиблих у націоналістичному середовищі вбивство відразу потрапило у розряд політичних, а, як відомо, у таких випадках докопатися до істини вкрай складно. Адже політикам набагато вигідніше маніпулювати фактами чи припущеннями та звинувачувати своїх опонентів у цьому.
Отож поміркуємо, кому насправді на той момент було вигідна смерть О.Сеника та М.Сціборського. В українській історіографії з цього приводу існують три версії. Через відсутність достатньої кількості доказів і фактів кожна з них має право на життя. За першою, це нібито зробили бандерівці, за другою – це справа рук радянського агента, за третьою (на моє переконання, найбільш вірогідною), це зробили німці.
Спробуємо розглянути всі три версії за послідовністю їх виникнення.
Мельниківці «по-гарячих слідах» створили у Житомирі комісію для розслідування обставин атентату, до якої увійшли Я.Гайвас, С.Федак, В.Яхно, Поченок, А.Козак. Але єдине, що вдалося встановити – вбивство скоїв Степан Козій, який мав при собі посвідчення, видане йому в Берліні установою Ukrainische Vertrauestelle. Але після запиту від установи прийшло повідомлення, що таке посвідчення тут не видавали. Відповідно, воно було фальшивим. Німці відмовилися показати тіло вбивці та не дозволили Стефану Федаку-Смоку поговорити з солдатом Вермахту, який його застрілив. Отже, слідство не виявило прямих доказів чиєїсь причетності до вбивства. Утім, це їм не завадило швидко звинуватити у вбивстві своїх політичних опонентів – бандерівців.
Єдиною зачіпкою, що викликала підозру в причетності бандерівців до інциденту, було зникнення їх осередку з вулиці Лермонтовської, 13 та Служби безпеки з вул. Михайлівської. Але історик Іван Ковальчук, спираючись на документи доводить, що бандерівці насправді таємно переїхали на інше місце через посилення репресій щодо них з боку німецької влади. Підозрілим для слідчих виявився і факт відсутності офіційної заяви керівників ОУН(б) про те, що С.Козій не належить до них, і засудження вбивства. Ці дотичні факти надали підставу Я.Гайвасу висловити думку, що саме бандерівці були замовниками та організаторами вбивства, і вже під час похорону 2 вересня мельниківці відрито звинуватили у цьому своїх опонентів, розповсюдивши відповідні листівки.
Олег Ольжич після заочного суду над Стецьком i Бандерою відмовився мститися бандерівцям за нібито вбивство Сеника та Сціборського
Що більше, не дочекавшись завершення слідства вони скликали організаційний суд, на якому Олег Ольжич виступив у ролі прокурора. Вирок був одностайним: заочно засудити С.Бандеру та Я.Стецька до страти. Проте А.Мельник це рішення скасував, згодом Ольжич, зважаючи на свої переконання, також відмовився мститися. Насправді суд швидше був політичним заходом, ніж правовим, і мав на меті підірвати бандерівське крило зсередини, залучивши на свій бік прихильників опонентів. Такий хід мав успіх – ряд провідних членів ОУН(б) скликали в містечку Василькові Київської області організаційну нараду, де засудили «житомирський злочин» і перейшли до мельниківського крила. Серед них були І.Мітринга, Б.Левицький, Р.Паладічук, В.Ревак, Федевич.
Насправді бандерівці, як зауважував Гайвас, не займали пасивної позиції щодо інциденту. Розуміючи всю складність ситуації, вони відразу після атентату видали комунікат, який опублікували в журналі ОУН(м) «Сурма» 20 вересня 1941 року. У ньому офіційно заявили, що до О.Сеника і М.Сціборського, як загалом і до всього крила мельниківців, ставляться негативно, але ніякого стосунку до їх убивства не мають, а всі звинувачення на свою адресу вважають безпідставними.
Слідство мельниківців виявилося якимось дивним і швидким. При відсутності прямих доказів вони вже через декілька днів оголосили, що це справа бандерівців. Складається враження, що ОУН(м) і без доказів знало, хто вбив О.Сеника та М.Сціборського. Інакше як пояснити те, що підчас панахиди мельниківці, не маючи у своєму розпорядженні жодних висновків слідства та фактів причетності до трагедії бандерівців, поширили листівки зі звинуваченням своїх опонентів у вбивстві.
Після похорону питання, хто ж насправді організував убивство референтів ОУН(м), для мельниківців відходить на другий план. Натомість вони при кожному зручному моменті чіпляли на бандерівців ярлик убивць. Ситуація, яка склалася після інциденту, наводить на думку, що керівництво ОУН(м) швидко зрозуміли вигоду, яку несла в собі втрата двох безперечно видатних і знаних борців за незалежність України, тому вирішили використовувати їх загибель у протистоянні з політичними опонентами, як один із козирів у боротьбі за лідерство в українському національному русі.
Це питання практично завжди було наріжним каменем, коли йшлося про серйозні зміни в націоналістичному русі. Так було, коли йшлося про створення УПА під егідою ОУН(б). Тоді розслідування знову активізувалося, результатом стала зустріч влітку 1943 року у Львові Я.Гайваса з керівником бандерівців М.Лебедем, під час якої останній зазначив, що вони провели власне розслідування, на підставі якого можуть з упевненістю заявити, що ОУН(б) не має до житомирського вбивства жодного стосунку. Це ж саме сталося 1948 року на зустрічі в Мюнхені керівників ОУН(м) (А.Мельник і О.Бойдуник) і ОУН(б) (С.Бандера та Я.Стецько). Мета переговорів – спроба консолідації українських самостійницьких сил за кордоном. Тоді мельниківці знову звинуватили бандерівців у «братовбивствах» і запропонували заявити, що ОУН(б) немає нічого спільного з «братовбивствами», що мали місце в українському національно-визвольному русі від 1941 року та засуджує їх. Ветеран українського національного руху С.Мудрик-Мечник пише, що Степан Бандера з Ярославом Стецьком на це відповіли: «Рішуче відкидаємо звинувачення проти ОУН щодо «братовбивства». ОУН, її Провід неодноразово спростовували такі закиди і заявляли, що ОУН не мала й не має нічого спільного з «братовбивствами», не обслуговується терором проти політичних противників української національної спільноти й осуджає такий терор… Закиди з боку організації А.Мельника і його звинувачення – безпідставні. Їхня пропаганда вперто оперує такими звинуваченнями, послуговуючись ними як аргументами для поборювання ОУН».
Сторони знову так і не знайшли консенсусу в питанні об’єднання організацій.
Малоймовірно, що бандерівці причетні до вбивства О.Сеника і М.Сціборського. Адже прямих доказів і фактів немає, крім того, для чого вбивати своїх противників неподалік від приміщення власного СБ (містилося на вулиці Михайлівській) і цим самим себе компрометувати? Також це вбивство має зовсім непрофесійний вигляд, а бойовики бандерівської СБ, якщо вірити керівнику закордонного відділу НКВД Павлу Судоплатову, були справжніми професіоналами. Чи буде професіонал стріляти у свою жертву, коли поруч перебуває представник влади зі зброєю в руках?
Версія, що членів ПУН убив радянський агент, з’являється 5 вересня 1941 року у відозві Андрія Мельника: «Українці! Дня 30 серпня на вулицях Житомира загинули героїчною смертю два члени Проводу Українських Націоналістів: сотник Омелян Сеник-Грибівський і підполковник, інженер Микола Сціборський. Загинули вони від руки каїна-братовбивці у передових рядах борців за Українську Незалежну Соборну Державу… вони, що продовжували започатковане Головним Отаманом Симоном Петлюрою державницьке діло, згинули, як і головний Отаман з наказу тієї ж Москви, з рук різних виконавців її волі…». Щоправда, після відозви звинувачення з бандерівців не зняли, а навпаки повідомили, що в організації опонентів на керівних посадах працюють радянські агенти, які й скоїли злочин.
Найбільшого поширення ця версія набула в перші роки незалежності України. У 1990-х роках більшовикам приписували всі можливі й неможливі злочини. Деякі історики припускають, що вбивство в Житомирі за наказом Кремля організував спеціальний агент Кіндрат Полуведько для поглиблення розколу в ОУН. Він нібито ввійшов у довіру до Проводу, разом з яким прибув зі Львова до Житомира, де й скоїв вбивство. Відразу після інциденту агент зник із міста і лише 1943 року був арештований гестапівцями в Харкові, де й повісився у в’язниці.
Якщо це так, то чому тоді П.Судоплатов не згадує про це у спогадах? Адже саме він, як безпосередній керівник Полуведька, мав віддати йому наказ. Натомість Судоплатов у книзі «Спецоперации. Лубянка и Кремль. 1930-1950 годы» пише, що це зробили представники ОУН(б).
Після війни в харківському видавництві «Прапор» вийшла книга П.Карова і В.Степного «У клубі зрадників», присвячена розвідувальній діяльності К.Полуведька. Автори книги ставлять його на один рівень із такими радянськими розвідниками, як М.Кузнєцов і Р.Зорге, при цьому детально описують весь обсяг виконаної ним розвідувальної роботи на окупованій території, але про причетність його до вбивства в Житомирі автори нічого не згадують. Можна не сумніватися, що якби Полуведько чи хтось інший із радянських підпільників мав відношення до вбивства двох референтів ОУН, про це неодноразово написали би в радянській літературі з усіма подробицями, як це було у випадку з Євгеном Коновальцем. Натомість у радянській історіографії повоєнного періоду жодного разу про це не згадують. Власне, і в слідчих матеріалах мельниківців Полуведько не фігурував, як підозрюваний. Завданням слідчої комісії було докладно розпитати його, хто приходив до О.Сеника й М.Сціборського напередодні трагедії, чи, можливо, хтось стежив за їх будинком. Проте після його арешту та деконспірації німецькими спецслужбами він став головним фігурантом у справі організації вбивства мельниківців.
Третя версія виникла після 15 вересня 1941 року, коли німці активізували масові арешти членів ОУН(б), спровоковані мельниківцями. Бандерівці відразу поширили інформацію, що О.Сеника і М.Сціборського вбили німці, щоби мати привід для арештів.
Підозрювали причетність німців до вбивства і мельниківці. Так, Я.Гайвас повідомляв про малозрозумілу поведінку німецьких спецслужб у справі ідентифікації вбивці. Була навіть висунута гіпотеза, що С.Козій мав при собі документи Абверу, і тому нацисти, вбивши його, знищили всі докази.
Дана версія є найбільш правдоподібною. Інакше як пояснити відмову обшукати тіло вбивці та допитати солдата, що вбив виконавця атентату? Чому Козій не звернув уваги на перебування поряд із ним солдата – можливо, він знав, що той стоїть для його прикриття? Чому нацисти заважали провести повноцінне розслідування? Адже всю інформацію про вбивство мельниківці отримували від них. Причому вся вона була дозована, на ширші запити у справі завжди отримували відмову.
Про причетність німців до вбивства писали і партизани з’єднання Сабурова, які 1943 року перебували на території Житомирської області. Так, З.Богатир у звіті за травень 1943-го писав, що німці займалися провокаціями проти ОУН на Житомирщині. Вони спровокували вбивство одного з керівників мельниківського крила, заявивши, що це зробили бандерівці, це, своєю чергою, посилило ворожнечу між ними.
Підсумовуючи все сказане, варто зазначити, що останній версії мельниківці не надавали суттєвого значення через політичний підтекст розслідування вбивства, хоча поведінка німців свідчила не на їх користь. Річ у тому, що ОУН(м) вважаючи на той час своїм союзником у боротьбі з радянською владою німців, не могла про це повідомити і тим самим від самого початку воєнної кампанії стати на шлях конфронтації з ними. Набагато вигідніше було звинуватити у цьому своїх політичних опонентів – бандерівців і більшовиків.
Свідченням цьому є ряд моментів. По-перше, швидкість проведення слідства. Інцидент стався 30 серпня, а вже 3 вересня мельниківці поширили інформацію зі звинуваченням бандерівців. Далі, 5 вересня Андрій Мельник видав відозву до українства, в якій провадилася думка, що це зробили представники Степана Бандери при підтримці Москви. При цьому він не наводить жодних фактів на користь цієї версії; що більше, далі заявляє таке: «Ініціаторів вбивства виявить слідство. Проте кожному з нас ясно, що моральну відповідальність за ці вбивства несе диверсія, яка витворила для цього передумови». Тобто, виходить, слідство ще має виявити ініціаторів убивства, а офіційні звинувачення вже прозвучали.
По-друге, звинувативши ОУН(б) у вбивстві, мельниківці змогли залучити на свій бік частину їхніх прихильників, які не підтримували радикальних дій щодо своїх опонентів. По-третє, коли 15 вересня прозвучали перші звинувачення на адресу німців з боку бандерівців (які, до речі, знайшли підтримку і серед мельниківців) ОУН(м) їх проігнорувала і після війни не поверталися до них. І тут знову вирішальну роль відіграла політика, адже якщо під час окупації такі звинувачення могли дати ОУН(м) дивіденди для антипропаганди нацистського режиму, то після поразки німецького націонал-соціалізму вони відходять на другий план.
Інженер Троян на могилі Сеника та Сціборського. Завдяки цій світлині вдалося встановити місце знищеної могили
Після війни мельниківці знову підіймають версії про причетність до вбивства більшовиків і бандерівців. Стосовно СРСР такий хід давав можливість зайвий раз підкреслити у західній пресі жорстку боротьбу Кремля з людьми, які прагнули проголошення незалежності України, хоча, як зазначають самі мельниківці, вони не знайшли в радянській історіографічній і мемуарній літературі жодної згадки про причетність Москви до цієї справи. Стосовно ОУН(б) це дозволяло стримувати всі намагання прихильників об’єднати обидві гілки ОУН.
30.08.2016