Денис Квітковський в еміграції писав статті, з яких склалася книжка «Боротьба за українську ідею». Був одним із авторів «Історії Буковини» – вихідці з Чернівців написали її в еміграції. А його дружина Марія 10 років поспіль очолювала Світову Федерацію Українських Жіночих Організацій.
Його називають піонером українського націоналістичного руху на Буковині, і саме з ім’ям Дениса Квітковського пов’язано становлення повоєнної української еміграційної журналістики.
Чернівці. Травень 1939 року. Денис і Марія Квітковські.
Денис і Марія Квітковські одружилися у Чернівцях перед Другою світовою війною. Ще студентами вони обоє були у вирі громадського життя. Власні сили й кошти жертвували Україні і тоді, коли вже жили за тисячі кілометрів від рідної країни …
Один із найактивніших українських політиків Буковини Денис Квітковський у 1977 році після смерті Олега Штуля-Ждановича став головою Проводу Українських Націоналістів (Жданович, як відомо, був обраний головою ПУН після смерті Андрія Мельника).
«Він вірив, що ніяка фізична сила не встоїть перед силою ідеї»
Закінчивши правничі студії в Чернівецькому університеті, Денис Квітковський присвятив себе юриспруденції. Йому було 25, коли 1934 року розпочав у столиці Буковини власну адвокатську практику. Через якийсь час у Бухаресті захистив докторську дисертацію. Політичні науки студіював уже в Берліні, куди виїхав із родиною. І все життя Дениса Квітковського незмінно підтримували два крила – право й політика.
Аби ближче познайомитися з адвокатом і політиком Квітковським, варто лише відкрити товсту, майже на тисячу сторінок, «Історію Буковини». Книжку, якої так боялись у Радянському Союзі. Саме з імя’м Квітковського нерозривно пов’язане це видання, бо разом із ще двома емігрантами – істориком Аркадієм Жуковським і філологом Теофілом Бриндзаном – він є його співавтором. Трійко буковинців почали роботу над монографією ще в 1940-х роках, а завершили на початку 1950-х. Друком книжка вийшла 1956 року. Її унікальність в тому, що книга позбавлена найменшого радянського впливу. Як згадували самі автори, вони опрацювали архіви Відня, Берліна, Парижа, Едмонтона, хоч не могли працювати в Україні і навіть у Румунії. У деяких випадках, як зауважували вони, покладалися на власні спогади, бо події 1920-1930-х років ще добре пам’ятали. В Україні до початку незалежності у вільному доступі книжки не було.
Один із авторів “Історії Буковини”, Денис Квітковський, сам залишив у цій історії яскравий слід (передусім у національно-визвольному русі перед Другою світовою війною). На початку 1930-х років разом із однодумцями засновував націоналістичні гуртки, які потім перетворилися в ОУН на Буковині. Як член буковинської Крайової екзекутиви ОУН спеціалізувався на ідеології та видавничій справі.
У 1934-1937 роках був видавцем і головним редактором газети “Самостійність” і тижневика “Самостійна Україна”. Ці видання пропагували винятково ідеї української державності.
«Виданням нового часопису, - згадував Квітковський, - ми не думали робити комусь конкуренції, а хотіли мати свою трибуну, з якої могли б проповідувати нові думки, нові ідеї. Ми хотіли тільки, щоб у тому, що пишеться, була національна гідність, повага до себе, щоб коли йшла справа про наші права – домагатися й протестувати, а не прохати й жалітися».
Вже на третьому році свого існування чернівецький тижневик «Самостійніть» мав аж 7 тисяч передплатників, і це була дуже добра цифра. «Самостійність» виживала лише завдяки передплаті та пресовому фонду. Жоден співробітник тижневика не отримував гонорарів. Багато хто не вірив, що можна щось робити винятково задля ідеї, а місцева поліція підозрювала, що часопис фінансує якась стороння сила. У 1937 році «Самостійність» закрили.
Дениса Квітковського невдовзі засудили. Привід для цього був такий: у 1937-му шестеро українців на Шевченківському концерті у Чернівцях обсвистали румунський гімн. Серед тих шістьох був і Квітковський. Учасникам акції інкримінували образу румунської нації й засудили на терміни від кількох місяців до кількох років. Покарання вони відбували у найгіршій румунській в’язниці – в Дофтані.
«Щоб у тому, що пишеться, була національна гідність»
Він помер в американському Детройті, у статусі голови Проводу Українських Націоналістів. Одну з найвідоміших його книг – збірник публіцистики «Боротьба за українську ідею» – видали в США коштом родини Квітковських. А загалом ця людина редагувала газети, які видавалися за кордоном (скажімо, “Український вісник”), писав статті до різних українських видань, що виходили в діаспорі.
На еміграції (спочатку в Німеччині, а згодом – у США) Квітковський все своє життя присвятив політиці та публіцистиці. Його вірним помічником була дружина Марія, яка опікувалася українськими жіночими організаціями за кордоном. Любов до Батьківщини вони передали й єдиному синові Остапу, який був ще зовсім маленьким, коли його батьки покинули рідні Чернівці. У книжці «Боротьба за українську ідею» Остап, так пише про батька: «Він не мав страху і не боявся найтяжчих завдань. Він вірив, що ніяка фізична сила не встоїть перед силою ідеї. Він був проповідником і носієм такої ідеї… Він знав, і ми повинні знати, що Москва сльозам не вірить, та що світ відкидає немічних слабодухів на смітник історії».
З-за кордону – у тюрму на Лонцького
На жаль, ім’я Дениса Квітковського нині мало кому знане (можна сказати, майже нікому не відоме). Навіть на його малій батьківщині – у Чернівцях. Щодня у центрі міста тут можна бачити маршрутку, на якій великими літерами написано напрям руху: «Вул. Квітковського». Але хто зна, чи комусь із наших сучасників це ім’я про щось скаже... А тим часом, маршрутка їде якраз повз будинок №27 на цій вулиці, де народився політик і на фасаді якого є меморіальна дошка. Нині тут живе небога Квітковського.
У рік народження Квітковського це ще було село Долішні Шерівці. Нині це Садгора, дещо віддалений від решти міста міський район.
Батьки Дениса Квітковського.
У 1940 році Денис Квітковський разом із дружиною Марією та маленьким сином Остапом залишив Буковину. Спочатку жив у Німеччині, згодом у США. З тих пір не мав жодних звїзків з родиною на Буковині. До слова, у 1943 році Квітковський був вдруге арештований. Тоді ПУН вислав його на завдання до Львова. Тут його заарештувало гестапо й ув’язнило в тюрмі на Лонцького, а згодом перевезло до в’язниці біля Берліна. Там він пробув до осені 1944 року, коли німці почали звільняти українських політичних в’язнів.
Племінниця Д.Квітковського Галина з книгою публіцистики дядька “Боротьба за українську ідею”.
Галина Квітковська-Малин народилася 1947 року, задовго після того, як її дядько виїхав з України. Каже, вони ніколи не підтримували стосунків із рідним дядьком і навіть не листувалися. За найменший зв’язок з націоналістом з-за океану могли дорого заплатити…
- У Дениса Квітковського був брат Євген, мій тато, та ще три сестри, - розповідає пані Галина. – Мій дід, тато Дениса Квітковського, вчився на дяка у тому корпусі університету, де зараз географічний факультет університету. І його направили у церкву в Садгору. Тут вони придбали хату. У 1940 році мій дядько змушений був виїхати, інакше його би знищили. За те, що Денис Квітковський був, як його називали, «буржуазний націоналіст», мого тата дуже переслідували, тягали по допитах. Мій батько працював вчителем німецької мови у садгірській школі. Я не знаю деталей всіх цих допитів, але нам з братом тато весь час казав, що він нічого не знає про свого брата і що він пропав безвісти. Він це нам спеціально казав, щоби ми з цим виростали, і таким чином не постарждали. Оскільки тато був учителем і їздив на різні семінари, йому завжди показували газети з-за кордону зі статтями Квітковського і казали, от бачите, який сякий-такий ваш брат і що він пише. Тата навіть примушували писати дядькові листа, щоби той повертався додому.
Шляхетна скромність професора соціології
У домашньому архіві пані Галини збереглося унікальне весільне фото Дениса та Марії Квітковських, орієнтовно датованого 1938 роком. І ця світлина передає атмосферу давніх українських Чернівців: за столом – молоді люди, інтелігентні, у вічі впадає сервірування столу, а біля молодих – місцевий греко-католицький священник. Наречена належала до родини греко-католиків Веселовських.
Марія брала участь у студентських націоналістичних організаціях. За кордоном, як і її чоловік, вела активну громадську діяльність: була професором соціології і 10 років поспіль очолювала Світову Федерацію Українських Жіночих Організацій (СФУЖО).
– У 1989 році мені пощастило особисто поспілкуватися з Марією Квітковською в Канаді, - розповідає чернівчанка, педагог Лариса Ключевська. – Я вперше поїхала туди до своїх родичів. І на одному з жіночих конгресів познайомилася з пані Марією, яка тоді очолювала Світову Федерацію Українських Жіночих Організацій. На сцену піднялася тендітна, я би сказала, мініатюрна жінка у вишиванці. Говорила гарною українською мовою, змістовно та щиро. Чим вона мені запам’яталась? Найперше – скромністю. Я би сказала, такою шляхетною скромністю. Співбесідниця найбільше запитань ставила про Україну: “Як там? Що думаєте робити ? Як помогти в цьому діаспорі?”. Питалася про Україну в цілому, навіть не наголошуючи, що вона повязана з Буковиною. Це вже пізніше, коли я повернулася в Україну, то дізналася про родину Квітковських і їхній внесок у відродження України.
Адвокат, який нікого не обманював
Денис Квітковськй помер у 1979 році від розриву серця, два роки перед цим очоливши Провід Українських Націоналістів. Через 9 років передчасно помер син Остап. Марія Квітковська завершила свій життєвий шлях у 1994-му.
Денис Квітковський так і не зміг відвідати Україну після війни. У Києві та Чернівцях 1992 року побувала його дружина Марія.
– Коли Марія приїхала у Чернівці, – розповідає пані Галина Малин, – вона була у нас у Садгорі. Розповідала, що в Детройті вони жили дуже скромно. Мій тато розповідав, що у дядька була велика бібліотека. Але однієї ночі з «органів» прийшли люди і сказали, що, коли вони не спалять ці книжки, то всю нашу родину розстріляють. І дали два дні. Тато з мамою два дні палили книжки і плакали над ними….
…Сьогодні про Квітковського можна писати як про політика, так і окремо як про правника. Справжнього правника. Яків Шумелда, теж правник і провідний діяч ОУН (член ПУН) зауважував, що Денис Квітковський не був правником, який обманював себе й інших, злочин для нього завжди був злочином, попри те, хто його вчиняв. Цих принципів він дотримувався, коли мав власну адвокатську контору у Чернівцях, і згодом, коли вже в Детройті здобув докторат права і теж відкрив там адвокатську канцелярію.
Праворуч – Денис Квітковський, ліворуч – Олег Штуль-Жданович, по центру – мер Детройта Маруся Бек. Батьки цієї жінки походили з Лемківщини. Маруся Бек стала у 1949 році стала першою жінкою, яку обрали до Муніципальної ради (міськради) Детройта, а ще через 10 років вона стала першою жінкою – мером цього міста.
Хоч від того часу, коли жив і діяв Квітковський, минуло чимало літ, багато його виступів, промов, інтерв’ю досі зберігають актуальність: “Наша політика є визвольною політикою. Базується вона на принципі, що його проголосив 1900 року Микола Міхновський в своїй брошурі “Самостійна Україна”: “Доки хоч на одному клапті української території пануватиме чужинець, … доти всі покоління українців ітимуть на війну”.
Світлини:
- авторки,
- надані Галиною Квітковською,
- із книг “Історія Буковини” та “Боротьба за українську ідею”.
01.02.2016