125 років тому, 12 грудня 1890 року в селі Якубова Воля (теперішній Дрогобицький район Львівщини), у селянській родині народився провідний діяч українського національно-визвольного руху Андрій Мельник.
На жаль, як часто буває, історикам у їхніх дослідженнях за політиком Мельником загубився Мельник-людина. Наприклад, намагаючись знайти цікаві факти про побут, вподобання та захоплення Андрія Мельника, які могли би характеризувати його як людину, а не політика, я переглянув стоси наукової та мемуарної літератури, але практично нічого не знайшов. Скрізь він постає вправним вояком і досвідченим політиком. Ніби, крім оцих двох чеснот, більше нема про що говорити, розглядаючи його життєпис.
Але той матеріал, що вдалося відшукати, свідчить, що Мельник був інтелігентною людиною, любив спорт, мав певні проблеми зі здоров’ям, дуже кохав свою дружину та ніколи не забував свого рідного села.
Почнемо з дитинства. Коли Андрію виповнилося 6 років, померла його рідна мати. Як часто буває, батько, Атанас Мельник, одружився вдруге – з Павлиною Матчак, яка й виховала хлопця. Причому мачуха так любила хлопця, що навіть коли 1904 року помер його батько (Андрій на той час уже навчався в 5 класі Стрийської гімназії), вона не залишила пасерба напризволяще. Що більше, вийшовши заміж вдруге, Павлина Матчак продала частину власної землі, щоб оплатити операцію нерідному синові. Мельник мав недугу легень – туберкульоз, яка в молодості прогресувала, тому йому зробили важку, як на той час, операцію, під час якої видалили два ребра, щоби полегшити дихання. Згодом, під час визвольних змагань 1917-1920-х років, він перехворів на тиф.
У 1910 році Андрій Мельник закінчив навчання в гімназії та два роки лікувався від туберкульозу, а потім вступив до Лісової академії у Відні, де навчався за фахом «інженер-лісівник». Але за два роки, коли почалася Перше світова війна, юнак вступив до легіону Українських Січових Стрільців. Згодом командував сотнею УСС. Проявив себе вправним вояком. «Про Андрія Мельника говорили, що він заворожений, як характерник, – згадував інший сотник Українських Січових Стрільців Михайло Мінчак. – А хто глядів збоку, які він підскоками веде сотню в бій до наступу, ніколи не прилягаючи до землі, міг би подумати, що він не тільки забагато рискує своїм життям, але й добровільно шукає смерти. А коли врешті й досягла його "куля зрадливая, в Москві-матушці свяченая" – то не вбила, тільки поранила».
Сотник УСС Андрій Мельник (1914)
«Зрадлива куля», як пише Мінчак, настигла Мельника 3 вересня 1916 року під час бою з російськими військами на горі Лисоня. Тоді ж він потрапив до російського полону, де за свідченнями очевидців тримався гідно і навіть намагався довести зухвалим російським офіцерам справжнє історичне походження назви «Русь». Про один із таких «диспутів» згадує сотник УСС Дмитро Гречанівський, теж тоді полонений: «Під вечір прийшли ми до Підгаєць (нині райцентр на Тернопіллі. – В.Г.). Тут стояла (російська – В. Г.) команда, може бригада, а може й дивізія. Місцеві жителі-українці виєднали дозвіл командного генерала на нічліг старшин-українців у приватних домах. Про те сказав нам сам генерал. Він говорив про "адін руській народ", звідки, мовляв, затрималася в Галичині назва "русин", "руській язик", а в Росії – "южно-русскій ілі малоруській". З найбільшою увагою до генерала вплівся з ним у діалог поручник Андрій Мельник, нагадавши, що назва "Русь", це історична назва українського народу і його земель, а присвоїв її Петро Перший для московського князівства. Слова ж "Україна", "український" є тотожні з первісними назвами "Русь", "руський", сягають сивої давнини і вживаються в слові та письмі, тепер уже навіть по деяких школах Галичини.
Спочатку генерал терпеливо слухав поручника, часом коректно докинув якусь заввагу, але, незвичний до такого роду балачок розсердився і відповів, що "нікакой Украйни нікагда нє било і нікагда нє будєт", а звертаючись до свого ад'ютанта, закінчив іронічно:
– Ви чуєте, ад'ютанте? Він – поручник, а я генерал, і він знає більше від мене».
Після втечі з російського полону 6 січня 1917 року добирається до Києва та повністю поринає у військові справи. У грудні 1918-го Мельникові присвоєно звання отамана Армії Української Народної Республіки. Під час різних нарад чи зібрань любив повторювати фразу: «Як казали у нас на селі».
Взагалі манера спілкування та неймовірна здібність прихиляти на свій бік людей вражала багатьох. «Чар його особистости – відчували певно всі. Пригадую, що донька пані дому, де ми в Жмеринці щоденно обідали, гімназистка років 12-13, наївна й пустенька, як Уля в "Мині Мазайлі", не могла приховати захоплення його поведінкою і мовою – панночка була в періоді немилої їй "українізації" – і якось несподівано сказала мені "в таємниці":
– От, якби такі були українці, то я б перша українізувалася», – згадує поет Євген Маланюк, тоді – офіцер армії УНР.
Якщо торкнутися політичної діяльності Мельника, то він більше був військовим, ніж політиком. Можливо, саме це йому згодом заважало знаходити консенсус зі своїми політичними опонентами. Євген Маланюк згадує, як 1919-го він, тоді ад'ютант помічника начальника Генштабу Армії УНР Василя Тютюнника, перетнувся в Кам'янці-Подільському з Мельником, тоді вже полковником українського війська: «Мій начальник послав мене до Кам'янця з якимсь дорученням до міністерства. Коли я поладнав усі свої справи, десь над вечір повернувся Андрій Мельник. Своїм стримано дружнім тоном зробив мені пропозицію: сьогодні річниця другого Універсалу (Центральної Ради. – В. Г.), є парадний спектакль з Садовським у театрі – чи не хотів би я товаришувати йому в урядовій ложі? Це була пропозиція, не наказ. Спектакль був винятковий – "Останній сніп" Людмили Старицької-Черняхівської. При закінченні програми знову – тим же тоном пропозиція-наказ:
– Пане поручнику, мене запросили урядові чинники на вечерю до клюбу Франка. Чи не хочете товаришувати? Будьте вже сьогодні ад'ютантом до кінця, отаман Тютюнник, припускаю, нічого не матиме проти.
Клюб був либонь соціалістичний, лівий. Там були самі "бувші": колишній прем'єр Голубович, колишній військовий міністр Жуковський і ще кілька інших. Коли подали закуску і перейшла перша чарка самогону, язики наших господарів розв'язалися. І ми, два нерівні своїм становищем військові, відчули квіти й виквіти політичного красномовства. Сяк-так ліквідувавши м'ясну печеню, на знак отамана встали й вийшли. Мельник буквально зітхнув, як після важкого тягару, і вже зовсім не службово, і зовсім не по-начальницьки, сказав:
– Вибачте, що затягнув вас. Ніколи в житті я так не змарнував часу, як оце тепер».
Класичними прикладами героїв для Мельника були Іван Богун і Павло Полуботок, а символом української трагедії – Петро Калнишевський. «Рішуче відкидав Достоєвського з його бісами в людині. Не сприймав Толстого і його теорію непротивлення злу. Найкращою формою державного твору залишалася неперевершена досі «Держава» грецького філософа Платона. Йому Мельник поклонявся цілою душею.
– Він, старий Платон, і його держава ще й тепер актуальні і найбільш природніми можуть бути на українському ґрунті, – говорив Мельник», – згадував у спогадах Михайло Бажанський, який разом із ним сидів у 1920-х роках у польській в'язниці.
Про особисте життя Андрія Мельника відомо мало, бо не любив виставляти його на показ, навіть забороняв своїм прихильникам про це писати. Зокрема, 28 лютого 1929 року він одружився із Софією Федак – рідною сестрою дружини Євгена Коновальця. До речі, з Є.Коновальцем він познайомився під час перебування у російському полоні. Відтоді вони були разом – спочатку в армії УНР, а потім у націоналістичному русі. Коновалець не раз у своїх публікаціях, заводячи мову про українське військо в 1917-1920-му, писав: «Я і полковник Андрій Мельник». Тобто, підкреслював, що всі його заслуги варто ділити на них двох.
А.Мельник і С.Бандера на могилі Є.Коновальця
Але повернімося до сімейного життя. Дітей подружжя Мельників не мало. Відомо лише, що його дружина разом із чоловіком пройшла німецьку в'язницю, доглядала його, коли захворів. По його смерті (1 листопада 1965 року) жила в Люксембургу.
Відсутність дітей певною мірою позначалася на ставленні Мельника до молодих членів ОУН: «Він завжди опікувався молодшими членами організації, – згадує його у післявоєнний період "мельниківець" Петро Варнак. – Зустрічаючи на двірці, найперше питав, чи не голодні. Коли проводив до поїзда, вмів купити канапку й ткнути її в кишеню молодшому чи й старшому від себе. Було це в полковника природне бажання помогти. Раз, коли я дякував за таку увагу, він мені сказав на двірці в Люксембургу:
– Товариськість – нормальна річ. А я ж дітей не маю».
Колишній французький посол у Берліні, член Французької академії Франсуа Понсе жив неподалік подружжя Мельників і залишив у своєму щоденнику цікавий запис про них: «Цей Мельник – людина витонченою культури, дуже ввічливий і гарно вихований. Його дружина – невеличка чорнявка, з бистрими очима в окулярах і тонкими рисами обличчя. Полковник завжди був сумний і маломовний. Коли ми з ним уранці зустрічалися, промінювала від нього велика гідність і джентльменство. Все перший вітався і запитував про моє здоров'я. А про себе не говорив ніколи. Однак пригадую собі, що були моменти, коли Мельник виходив зі своєї резерви і ставав балакучий. Це бувало тоді, коли згадував визвольні змагання України».
Звичайно, цих кількох абзаців замало, аби повністю пізнати А.Мельника – не політика, але людину. Утім, маю надію, що сучасні дослідники все ж ліквідують пробіли в біографії житті провідника.
12.12.2015