(З нагоди ч. 46, 1921 р., "Українського Слова".)
Одним з характерних ознак кожної революції і одним з її постійних невідкличних сопутників є обов'язкове пониження моральности, духовий розклад і занедбання всіх рис людської гідности, що помітно буває на цілім життю народу взагалі, а на його пресі з окрема.
Те, що в нормальні часи викликало б нечуване обурення, зробило би цілий заколот в пресовім світі, в часи революцій взагалі, а теперішньої зокрема, проходить майже непомітно; і лише иноді який небудь вже занадто гострий і пахучий трюк дратує притуплене почуття суспільства і примушує його на хвильку звернути увагу і відгукнутися парою слів.
Одним з таких визначних по безличности з'явищ можно рахувати ч. 46 "Українського Слова", присвячене пам'яти Отамана Петра Болбочана.
Хитрі редактори "У. С.", вичерпавши всі можливі засоби боротьби зі своїми політичними супротивниками, дійшли до засобів цілком неможливих і не побоялися вжити для удару по ворогу імя особи загинувшої в українській громадянській війні, — імя покійника — Отамана Болбочана.
Редактори "У. С", виносячи знов це імя на політичну арену і наражаючи його на можливу полєміку і закиди з боку ворогів, виходять, ніби то з найліпших мотивів — поваги до свого загинувшого товариша і бажання відзначити річницю його смерти. Але навіть той, хто побіжно прогляне це число "У. С.", і хто хоч трохи знайомий з ходом подій на Україні, той зразу спостереже, що не повага і шана керували перами гетьманських редакторів, а просто бажання, хоча би і ціною вплетення імени покійного в нову гущу полєміки, хоча би й ціною притягнення на це імя ударів ворогів зробити своїм політичним противникам ще один закид в додаток до тих, що численно сиплються зі сторінок цього орґану, закид направлений на всіх інакодумаючих, і в першу чергу на тих, хто вбачає велику ріжницю між українською ідеєю і апотеозом Скоропадського.
Хоча редактори "У. С." і забули мудру латинську приповідку — "de mortuis nihil nisi bene" і примушують небіжчика ще раз з'явитися на сторінках свого часопису з усіма своїми листами, себ то зброєю політичної боротьби, але ми той звичай поважаємо більше, ніж quasi приятелі От. Болбочана і поминемо без зайвої полєміки документи його — документи, котрі показують з одного боку високу степень нервового розстрою, а з другого, повну його дезорієнтацію.
На щастя ті, що прикрилися для випадів іменем От. Болбочана не суть mortui, а преспокійно шпацірують собі по Unter den Linden; і тому ми можемо дати собі приємність вивести їх на чисту воду і викрити їх негідну ролю, як в цім випаді так і в цілій історії, якої жертвою і впав якраз От. Болбочан.
Перш за все спинимося на негіднім порядних людей підборі матеріялів по справі От. Болбочана, що, очевидно, разраховано на те, що більшість еміґрації української не в курсі справ; і на неї розповідання таких фактів буде мати величезний вплив.
Згідно такій підтасовці фактів, підтасовці тому, бо "Укр. Сл." уперто мовчить про факт, за котрий власне гетьманці і мусили б вважати От. Болбочана своїм героєм — себ то про факт збройного виступу його проти тоді істнуючого уряду, справа виглядає в такий спосіб.
От. Болбочан був з невідомої причини заарештований тоді, коли командував лівобережними полками; його родину і хату в Київі пограбовано, а самого скілька місяців продержано у вязниці і після двохтижневих тортур, наслідком яких була страта покійним розуму, розстріляно в брутальний спосіб.
Малюнок дійсно Дантовського жанру і, очевидно, лише швидке перо редакторів "Укр. Сл." спромоглося зробити так несподіване resume з дійсної справи От. Болбочана.
Правда, як що поминути публіцистично-поетичні зойки і другу редакційну "отсебятіну" "Укр. Сл.", то з самого "Зізнання От. Болбочана" виходить, що він по арешті і дня не був у тюрмі, а просидів кілька днів у готелі Континенталь, поруч з самим Петлюрою, а потім був перевезений до Станиславова, де і прожив 3 місяці цільком вільно, "з словесною забороною виїзжати за кордон Галичини". Як видно, От. Болбочана так гостро тримали, що не потрудилися, навіть, взяти з нього хоч підпису про невиїзд і то не з міста, як водиться, а за кордони цілого краю.
Хитрі редактори "У. С." друкуючи це зізнання, непомітно викреслили тілько одно — дату, так що кожний читач, не знаючи, що після цього зізнання От. Болбочан був на волі аж до спроби оружно зробити державний переворот в УНР., має право бути переконання, що От. Болбочан, проти котрого по наведених документах не було жадних обвинувачень, був несподівано схоплений і розстріляний з нікому невідомих причин, або з абсурдної інтриґи ворогів, проти котрих направлені зазначені документи.
Тут, по наведенні цих заміток до ч. 46 "У. С.", кожному читачеві мимоволі приходить на думку: коли дійсно, "як описує «У. С.»", От. Болбочан нічого не робив і нічого не зробив, хоча, як видно з документів, був на повній волі, то чому саме він є героєм? Коли ж він дійсно 7 червня 1919 р. зробив в м. Проскурові замах на зміну істнуючої влади на владу більш приємну редакторам "У. С.", то чому саме цей отвертий і відважний виступ від імени цілої ґрупи не підкреслюється і не славиться цим орґаном, а навпаки соромливо замовчується і замовчується ціною можливого заплямування імени того, кому ніби то присвячено це число "У. С.".?
Ці на перший погляд дивні факти дуже легко з'ясовуються всяким, хто більш-менш знайомий з тодішньою політикою українських партій і політичною ситуацією.
Конкретно справа тут в тім, що От. Болбочан дійсно впав жертвою і якраз жертвою провокації тої самої ґрупи, котра найближче стоїть до редакції "У. С." і котра, примусивши відважного і простого, але дезорієнтованого і знервованого Отамана Болбочана до збройного виступу з зараня засудженими на невдачу засобами, сама сховалася за його спину, а потім, без лишнього утруднення, перебралася за кордон, де спокійненько і працює зараз. Цілком зрозуміло, що таке поводження ідейних провідників і орґанізаторів того, що увійшло в історію під назвою "Болбочанівщини", не дуже їх спонукає відкривати це на сторінках власного орґану; і вони воліють викреслити цілу сторінку української історії, ніж торкнутися того її місця, де впав жертвою їх негідного поводження і підступів той, за кого вони тепер правлять бучні панахиди.
Як ми вже зазначили, нашим завданням не є приступати до полєміки з покійним От. Болбочаном, але також не є нашим завданням тут відкривати цю сумну сторінку української історії, ні, — нашим завданням було лише розкрити безличну і нікчемну роботу політиків з "У. С.", які так легко заплатили головою свого товариша за порожню ідею, котра, як показали дальші події, була в той час зовсім не до речі.
Для кращого освітлення цієї справи даємо далі місце витягам з записок одного з військових діячів тієї доби, полковника С. С., Евг. Коновальця.
Евген Коновалець
Зі споминів.
Нижче друковані спомини, які торкаються історії "болбочанівщини", бvли в деяких місцях доповнені Автором вже після того, як він дізнався про роблені йому закиди з боку от. Болбочана, про котрі в перве вичитав у відомому 46. ч. "Укр. Слова". — Пр. Р.
...Основною хибою усіх закидів проти Січових Стрільців є те, що їхні автори, при оцінці діяльности Січового Стрілецтва за весь час української революції, а з окрема за київський післягетьманський період, — забувають про тодішній анархичний стан відносин, який не має собі рівного. Люде, які не переживали української революції і не були наочними свідками тогочасної небувалої анархії, і тепер користуються непевними відомостями, отримують зовсім неправдивий образ тодішніх подій, на тлі котрого Січові Стрільці виступають як одинокі виновники нещасного минулого. Теж саме і в справі от. Болбочана. ...Арештованого Болбочана переведено до Київа, а з ним: полк. Гейденрейха і полк. Селіванського (обох — Росіян), і передано таким робом в моє відання. Я, памятаючи ролю от. Болбочана у протигетьманському повстанню, та вважаючи на його високу посаду, роспорядився помістити от. Болбочана в готелю "Континенталь", де ми всі тоді жили (С. В. Петлюра, Греків і и.) та, згідно з данним мені наказом, тримати його під домашнім арештом до вияснення справи вкупі з Головною Командою; обох вищеназваних арештованих старшин поміщено на головній вартівні. Коли отаман Болбочан питав мене пояснень в справі його арешту, то я дійсно не міг дати йому тих пояснень, бо нічого не знав. Головне командування зволікало зі з'ясуванням справи. Було це в останніх днях січня 1919 р. А через чотири дні після переведення от. Больбочана в Київ почалася вже офіціяльна евакуація Київа. Чи можна обжаловувати мене, який стояв від цілої справи от. Болбочана на боці і мав тільки наказ тримати його під арештом, що я не занявся пильно тією справою тоді, коли в моє відання перейшли справи звязані безпосередньо з київським фронтом?
Хто памятає ті дні, той не дивуватиметься, що й головне командування, пустившись може на нерозважне діло, не мало просто фізичної змоги довести його до кінця. Я не мав найменшого права звільнити от. Болбочана на власну руку. Але згодом, після кількакратної пропозиції, ставленої мною Голов. Ком-ю в спішнім порядку вирішити справу от. Болбочана, з огляду на евакуацію Київа, і щоби оминути евентуальних самочинних виступів проти от. Бобочана, в моменті спішного оставлювання Київа мною катеґорично поставлено домагання до Гол. Ком. вислати от. Болбочана в Станиславів для остаточного переведення там слідства чи суду. І справді, от. Болбочана переведено до Станиславова; там жив він майже свобідно й спокійно скілька місяців, (— про віщо й сам він пише). Про те, що вкупі з от. Болбочаном арештовані полковники, Гейденрейх і Селіванський, втекли з головної вартівні, мені було доложено; я роспорядився зробили слідство, але ясно, що в ті дні таке слідство не могло дати позитивних наслідків. Можливости, що оба названі арештовані старшини втекли, підкупивши сторожу — я не виключаю, як також і того, що вони не виїхали зразу з Київа, тільки ховалися, серед загальної суматохи, у своїх рідних чи знайомих у місті. Твердити — що я знав про підкупство раніше — являється нечуваним зухвальством, за котре дійсно не відповідає тільки той, кого вже немає між живими....1)
....Настав період жорстоких боїв за кожну пядь землі Правобережжя; я находився увесь час на фронті і нічого не знав про дальшу долю от. Болбочана, аж до травня 1919 р. Тоді я приїхав на два дні до Станиславова в справах до Начальної Команди Галицької Армії. Я зустрівся з от. Болбочаном цілком випадково, на вулиці, і зразу пізнав по його поведінці, що він не має найменшого бажання відновлювати наше колишнє знайомство. Він удав, що мене не бачить, то й я до його не підступив та з ним не розмовляв. Слідуючого же дня прийшов до мене п. Льонґін Цегельський з пропозицією влаштувати мою й Болбочана зустріч та наше "примирення". Я згодився, бо з от. Болбочаном ніколи не ворогував і тоді не бачив до цього причини. Ми стрінулися в одному ресторані. Присутніми були теж п. Цегельський і Сергій Шемет. Мене запитали в розмові м. и. і про становище Січових Стрільців на випадок, коли-б от. Болбочан повернув до командування Запоріжського корпуса.2) Я відповів, що ця справа взагалі не торкається Січових Стрільців, але я особисто щиро повитав би от. Болбочана за його поворот до активної праці на Україні, як що це буде за згодою Головного Командування. У Станиславові був тоді й п. В. Ліпінський. В звязку з одним фактом, про котрий роскажу зараз, можна гадати, що вже тоді партія хліборобів плянувала використати от. Болбочана для якоїсь своєї політичної комбінації, — якою й виявилася Болбочанівська авантюра згодом у Проскурові (7 червня 1919 р.), дарма, що В. Ліпінський писав до Уряду У.Н.Р. в жовтні 1919 р., що прочитав "очам своїм не віруючи", про розстріл от. Болбочана "за намір перевороту, орґанізованого самостійниками та хліборобами-демократами" (формуловка урядового "огляду стратеґічного і політичного становища України" від 26. VI. 1919 р.)
Зі Станиславова я вернув до штабу корпусу С. С., в містечко Теофіполь. З початком червня, цілком нежданно приїхав туди С. Шемет, як "делєґат Червоного Хреста", чи в якійсь подібній офіціяльній місії. Сердечність д-ія Шемета до мене зразу видалася мені підозрілою, і я пильно слухав його слів — тому то докладно пригадую собі нашу розмову. Д-ій Шемет нарікав на тодішній політичний режім, натякав на потребу якоїсь зміни в йому, а врешті спитав, як я поставився би до перейняття Болбочаном команди в Запоріжському Корпусі, сусідуючому на фронті з корпусом Січових Стрільців. Я відповів знову більше-менше те саме, що й у своїй попередній розмові з ним, у Станиславові. А саме, що я особисто не маю й не можу мати нічого проти, але, на мою думку, годі сподіватися, щоби сталося це лєґально, по згоді з Гол. Командуванням — а всі инші заходи в цім напрямку привели би до нової авантюри, котра знову відбилася би деморалізуючо на фронті. Д-ій С. Шемет з тим і поїхав.
Раптом, через якісь три дні після повищепереданої розмови, повідомлено мене по телефону з Чорного Острова зі штабу Головного Командування, що от. Болбочан самочинно проголосив себе у Проскурові командантом Запоріжського Кopпycy, та що окpема ґpyпa Січових Стрільців під ком. Сушка, яка стояла недалеко Проскурова, отримала з Гол. Командування наказ ліквідувати цю авантюру: За моєю інтервенцією здержано наказ, даний Гол. Командуванням полк. Сушкові. Я стояв на становищі, що нова історія з от. Болбочаном є внутрішньою справою Запоріжського Корпусу, а ніяким державним переворотом, вимагаючим надзвичайних заходів реаґування, як пр. Оскілківський,3) та що годі вживати Січових Стрільців для жандармської служби в запіллю і на фронті тим паче в той час, коли під Шепетівкою йдуть найгарячіші бої корпусу С. С. з большевиками.
Слідуючого дня звідомлено мене не тільки про те, що Болбочан арештований і переведений до Чорного Острова, але й, що військовий надзвичайний суд присудив його до розстрілу.
Почувши це, я поїхав негайно в Чорний Острів. Там я довідався від начальника Генерального Штабу, от. Мельника, про такі подробиці "Болбочанівщини".
Арешт Болбочана перевів начальник Розвідки Штабу Дієвої Армії, Коваленко, зі своїм помішником Чоботарівим у Проскурові, при допомозі самих Запоріжців. Цікаво, що от. Болбочан не стрінув ніякої підтримки з боку тих частин Запоріжського Корпусу, на котрі він сам найбільше покладався. Навіть 7-ма Запоріжська дивізія заявилася однодушно за от. Сальським, тогочаснім командантом. Роз'ярення проти от. Болбочана було в Проскурові таке велике, що тільки з трудом удалося врятувати його перед самосудом гарячих елєментів з поміж схвильованих Запоріжців, котрі вище поставили добро і цілість свого корпусу від замірів одної амбітної людини. От. Болбочана перевезено в Чорний Острів, де саме відбувалося засідання Ради Міністрів; головував премєр Б. Мартос. Зі самих Болбочанівських відозв, роскинених по Проскурові, показалося, що останній виступ от. Болбочана мав далеко глибшу підставу та поважніші заміри, ніж тільки одно перейняття командування в Запоріжському Корпусі. Не могло бути сумніву, що за от. Болбочаном стоїть ґрупа політиків зі своїми плянами політичного характеру. Засідання Ради Міністрів було бурхливе; особливо хвилювався Б. Мартос. Радою Міністрів було видано наказ Гол. Командуванню про негайне складення надзвичайного військового суду, який відбувся ранком найближчого дня, та котрий до полудня виніс присуд смерти от. Болбочанові. Треба було затвердження присуду з боку Наказного Отамана Осецького — але той не хотів брати на себе такої відповідальности й передав справу вище, — на рішення Директорії. Таким робом справа затяглася, — і саме тільки завдяки тому я застав от. Болбочана ще в живих.
Я пішов негайно до премєра Мартоса і запротестував проти такої поведінки в справі от. Болбочана.4) Я домагався скасування постанови першого суду і призначення нового суду, котрий перевів би докладне слідство. Я був і є тієї думки, що навіть коли би треба було присудити от. Болбочана на розстріл, то після суду треба би було помилувати його, взявши на увагу раніші його заслуги для У.Н.Р. Таке моє становище заважило теж на тому, що справу відкладено. Я вернувся на фронт, а тодішні особливо завзяті й важкі бої з большевиками усунули справу от. Болбочана з моїх очей. Я чув тільки, що, з переїздом Уряду У.Н.Р. до Камянця-Подільськюго, перевезено туди й от. Болбочана. Після деякого часу я довідався, що його все-ж таки розстріляно.
***
Отамана Петра Болбочана зробили героєм, про него пишуть як про "справжнього українського лицаря". Це найбільша слава для кожного народу, коли на таблиці його героїв є записано як найбільше імен. А все-ж треба пильнувати, щоби не було їх надто багато в порівнянню з наслідками їхньої геройської праці, в порівнянні зі здобутками цілого народу. Тому, чи дійсно не краще би стриматися до осуду історії, котрий прийде після нас, і котрий керуватиметься иншими крітеріями геройства поодиноких смертних, ніж ми сучасні?
1) "...полк. Селіванський і Гейденрейх за 4–5 днів до мого від'їзду були випущені (! — Е. К.) з гавтвахти після того, як заплатили кому слід хабаря, і зовсім спокійно були на волі в Київі. (Коновалець про це знав)". (Зізнання от. Болбачана, ч. 46 "Укр. Слова"). (Курсив мій. — Е. К.)
2) Запоріжський Корпус, відступаючи з під Харькова й Полтави, забрів аж — в Румунію, де Румуни обезброїли його і забрали величезне майно в муніції, зброї, обозі і грошах, а людей переслали до Галичини. Там переорґанізовано їх, а на чолі нового Запоріжського Корпусу став от. Сальський. — Е. К.
3) Про злощасний "Оскілківський переворот", і незавидну ролю в йому С. Андрієвського, Галичан: Л. Цегельського, Біберовича, — Гемпеля і и. — буде ширше мова на иншому місці у моїх споминах. — Е. К.
4) Діяльності Б. Мартоса взагалі треба би посвятити багато уваги. Я вважаю, що його роль в українській революції належить до найсумніших її сторінок. Я вважаю Б. Мартоса головним чиновником катастрофи державного будівництва України в 1919 р. та чиновником переходу Галичан до Денікіна, не кажучи вже про його «фінансову політику» в краю і за кордоном. — Е. К.
[Воля, 20.08.1921]
06.09.1921