(…1543—1657—1710—1847—1918—1991—????…)
Двадцять друге січня – для мене особисто дата символічна «у квадраті». Бо вийшло так, що декілька разів змінювана дата захисту моєї кандидатської дисертації врешті припала саме на 22.01.1990 р.
Це був архицікавий час. Досить сказати, що я приїхав до Києва на захист до Інституту літератури за два дні до захисту, а 21 січня стояв на бульварі у шерензі колективу інституту зі своїм прапором, привезеним зі Львова. Пам’ятаю, як повз нас швидким кроком проходила колона молоді і на питання «Хлопці, ви куди?» хором радісно вигукнула: «До Львіва!». А наступного дня відбувся мій захист.
Отож, 22 січня маю дві особисті пам’ятні дати: одна синьо-жовта у пам’яті, друга – червоним у календарі.
Тому особливо уважно проглянув матеріали публікацій 22.01 з наміром порівняти власні спогади цього дня за чвертьстоліття із «присмаком інформаційного фону» цього дня в Україні.
Вийшло цікаво, проте це довга тема, залишу її для майбутніх мемуарів. Але стаття Івана Лучука на «Збручі» й інформація про спіч президента у той день навіяли думки, якими й хочу тут поділитися з читачами.
Ще один ліричний відступ. У моїх батьків була добра бібліотека, де були й раритетні старі видання. У сусідньому під’їзді нашого будинку – колишнього будинку НТШ – був і зараз є відділ бібліотеки Стефаника, куди я часто бігав визичати цікаві книжки. Отож, станом на 1982 рік – розквіт «развітого соціалізма» – я був доволі критично налаштований стосовно тодішньої радянської мітології.
Тому давно, ще у минулому столітті, я вирішив зайнятися саме давньою літературою України, зокрема її новолатинською галуззю, підозріваючи, що знайду там те, чого мені, 22-річному абсольвентові університету – тоді Львівського державного університету – не вистачало у радянській версії української культури.
Отож, уважно вчитуюся: «Якби наші славні предки далекого 1918 року не посіяли зерна ідеї незалежності, вона б ніколи не розрослася до майже одностайної підтримки на референдумі 1991-го року. Символічно, що прапор, герб, гімн, гривню, певною мірою, єдиний стандарт літературної державної мови ми прийняли у спадок з тих часів. Рівно як і академію наук і національний архів, україномовні школи та університети. І незалежну від Москви Українську Православну Помісну Церкву».
Та й спало мені на думку, що використовувати аграрні метафори («якби… не посіяли… вона ніколи б не розрослася…») – своєрідна усталена традиція мислення і мовлення кукурузно-заанґажованих політичних лідерів українського походження на євразійських теренах…
Спало мені на думку, що Українська церква була у Києві хіба ще з 988 року, історію україномовної школи можна починати якщо не з часів Ярослава Мудрого, то принаймні з 1585 року – часу заснування школи Львівського Ставропігійського братства, а визнаним українським університетом, якщо не згадувати про Острозьку академію, свого часу була Києво-Могилянська академія. Звісно, до її русифікації Катериною ІІ руками українського митрополита Самуїла Миславського…
Спало мені, філологові, на думку, що я анальфабет-недоук, бо не знаю, що таке «єдиний (!) стандарт літературної державної мови». І не знаю, з яких «тих часів» ми прийняли його (стандарт, себто) у спадок.
Спало мені на думку, що починати нашу історію із 1991 року якось навіть не випадає. Як і з 1918-го. Коли неначебто були посіяні оті «зерна ідеї незалежності».
Менше з тим, що завжди відчував внутрішній спротив, чуючи про «25 років молодої держави», чим виправдовували і виправдовують усі «негаразди підліткового віку», а насправді навіть не прорахунки у внутрішній і зовнішній політиці, а свідоме формування (насправді утвердження, усталення) кримінал-капіталізму. Ця новітня «міфологєма», що зринає час від часу в сучасних ЗМІ, відгонить підлітковою мотивацією про спізнення до школи…
Бо ж історія Української держави починається значно раніше, про що свідчать збережені писані джерела, а 1918 рік став закономірним наслідком тривалого розвитку української історії, культури, черговим етапом цієї тривалої ЕВОЛЮЦІЇ формування нації.
Історичні джерела можна розглядати ретроспективно або у хронологічній послідовності. Зрештою, читаючи студентам лекції з курсу «Теорія і історія української літератури. Давня література», я обов’язково пропоную їм серію семінарів. Зміст цих семінарів концентрується довкола автентичних писаних і друкованих джерел. Мета – обговорення особливостей світогляду, художнього і публіцистичного вислову, а головне – змісту тих давніх документів. І – nota bene – традиції, передання національних ідей і концепцій від покоління до покоління різночасових політичних еліт України.
Тому ці студенти менше-більше поінформовані про те, про що тут напишу.
Щоби не бути занадто велемовним, викладу тезами.
1. У дописі «Простогнати чи просто гнати» (22.10.2014) ішлося, зокрема, про філософсько-політологічні погляди Станіслава Оріховського (1513-1566). У своїх латиномовних друкованих промовах-бестселерах він проаналізував дві державні системи – авторитарну Османську імперію та Річ Посполиту, яка вважалася демократією, переконуючи польських шляхтичів, що вони обов’язково переможуть у цій війні, бо діють як свідомі громадяни.
Можете дивуватися, чому я в цьому контексті згадую Оріховського, але гуманіст, відомий у Європі за прізвиськами «польського Ціцерона» і «руського Демостена», сам підписувався прізвиськом «Роксолан», що означає «українець».
2. «Пункти угоди, запропоновані комісарами Війська Запорозького з боку ясневельможного гетьмана Війська Запорозького [Івана Виговського – М.Т.] вельможному панові послу найяснішого і наймогутнішого короля Швеції» (8 жовтня 1657) два рази вживають визначення «вільний і нікому не підлеглий народ»:
«Найясніший король Швеції нехай визнає і оголосить Військо Запорозьке із підлеглими їй провінціями за вільний і нікому не підлеглий народ, і захистить їхню свободу і вольності від усіх ворогів».
«Якщо найяснішій королівській величності колись випаде укласти договір про мир з поляками, то його потрібно укладати тільки після того, як поляки визнають Військо Запорозьке й підлеглі йому провінції за вільний народ і відмовляться від усіх претензій та підтвердять усі вищеназвані кордони не лише особливою угодою, але й присягою, запорукою якої став би найясніший король і королівство Швеції».
Ця фраза вжита за 261 рік до появи формулювання «Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».
Щоправда, текст згаданих «Пунктів угод…» містить також фразу: «Про спільні – наступальні й оборонні – воєнні дії; за винятком великого князя Московитів, проти якого Військо Запорозьке відмовляється застосовувати зброю». Що ж, історична українська традиція…
3. Про Конституцію 1710 р. я вже неодноразово дописував на «Збручі» у різних контекстах. Отож, коротко нагадаю, що у різних пунктах ідеться про: Церкву і освіту, кордони, міжнародні стосунки, права міст, містечок, козацьких вдів і сиріт, про торгівлю, податки, військо, зокрема внутрішні (компанійські та сердюцькі) полки, а також Генеральну раду, права і обов’язки гетьмана, полковників, підскарбіїв (організація фінансів) тощо. У тексті Конституції неодноразово фігурує поняття «вільний козацький народ, ніким ніколи не завойований».
Якщо врахувати, що процес укладення Конституції 1710 року – процес обговорення політичного стану Гетьманату і статусу Української держави – тривав упродовж 1707-1710 років, коли група старшин на чолі з Мазепою вивчала зміст давніших договорів і угод, укладених попередніми гетьманами, зокрема Гадяцький договір, то стає зрозуміло, що цей документ став певним підсумком розвитку юридичної та політичної думки епохи Гетьманщини. Чи не вперше після Києво-Руської та Галицько-Волинської епох українська еліта виступає повноцінним суб’єктом політичної історії Європи.
4. Так само на «Збручі» є допис про «Книги буття українського народу» (1847), виклад етнофілософської візії українською інтелігенцією епохи Романтизму, більшість положень якої перегукуються з вищезгаданими текстами, а інколи дослівно повторюють висловлювання давніших документів.
Далі треба було би подати пункт п’ятий – 1918, потім пункт шостий… Аж тут я зупинився у розгубленості: а скільки отаких документів залишилося насправді поза моєю увагою, а скільки знищено окупаційними режимами, а скільки згоріли в часи воєн або ж просто зветшіли у вологих неопалюваних приміщеннях. Або ж пішли на самокрутки окупантам…
Зрештою оригінал Конституції 1710 року «знайшовся» у Московському архіві, хоча й через 298 років. А якби ця Конститція була весь той час у всіх бібліотеках, і якби хтось її таки прочитав, то, може, упродовж цих трьохсот років щось таки змінилося б?..
Цитую: «Скажіть мені, а для чого така увага до історії? Дозвольте пояснити. Я не збираюся ставати професором історії. І абсолютно не маю наміру диктувати історикам бачення тих давніх подій. Я не хочу категорично давати персональних оцінок політичним діячам того часу. В надзвичайно складних обставинах вони приймали епохальні рішення і припускалися важких помилок. За все це вони і славу розділяють одну на всіх, і відповідальність несуть спільну. А наш з вами обов’язок – зробити правильні висновки з уроків історії.»
Вірю, що президент не хоче ставати професором історії.
Здогадуюся, чого він хоче. Проте знаю і те, що він мав би зробити як президент. Може, не як Президент української держави, а саме як Президент української нації. Не вірите?..
Та дуже просто: провадити виразно україноцентричну політику і створити умови для розвитку науки, освіти, української культури – української, а не «культуры на Украине».
Плекати «академію наук і національний архів, україномовні школи та університети. І незалежну від Москви Українську Православну Помісну Церкву». Плекати, а не говорити про це задля празника.
Ні, не підвищувати копійчано ставки «шкрабам» (хто не зна – «школьный работник»; совєтський новояз) і тій же професурі.
Ні – створити фондову систему розвитку науки. Некорупційну і об’єктивну. Як це є в усьому світі. Цивілізованому.
Щоби злучити пунктир української культури й історії докупи, у єдиний потік.
На завершення – слово президентові: «Ми засвоїли уроки. Ми усвідомили помилки. Ми не допустимо їхнього повторення. […] Це – наша місія, і вона абсолютно реальна і можлива».
30.01.2018