“Книги буття українського народу”

Майже 170 років тому Російська імперія організувала черговий погром українських самосвідомих діячів – членів Кирило-Мефодіївського братства. Це були тогочасні дисиденти – високоосвічені й обдаровані люди, які жили і працювали у системі імперії, проте мали власні погляди на історію, традицію, справедливість, закон і прагнули сформулювати параметри української ідентичності.

Члени Кирило-Мефодіївського братства, як відомо, потрапили в імперські жорна за універсальним сценарієм для вільнодумців – через зрадника, а їхні ідеї дійшли до нас теж завдяки жандармським архівам, де вимагалося “сохранять совершенно секретно” і “сохранять вечно”... Отож: “Закон Божий. Переписано Костомаровым, найдено в бумагах Гулака”.

Зміст цього короткого маніфесту дуже цікавий. Нині маємо декілька його рукописних редакцій, які дещо різняться поміж собою. Гіпотетичним автором текстів вважають Миколу Костомарова. Гіпотетичним, бо ніхто ж на слідстві пальцем на автора не вказував, навпаки, дехто з арештованих намагалися брати всю “вину” на себе, щоби порятувати інших, тобто, заявляли, що це саме вони є авторами вилучених документів. Бувають і такі парадокси в галузі авторського права... А “вина” – як завжди в “українському питанні” – полягала насамперед у точному, як на свій час, формулюванні основоположних засад української ідентичності. “Книги буття українського народу” у стилістиці епохи Романтизму описують бачення українською інтелігенцією перебігу національної історії й у профетичній формі стверджують віру у відродження України як незалежної республіки (у тексті – “Речі Посполитої”) у колі слов’янських народів.

Ось як це звучить в одній із версій:

[100.] Лежить у могилі Україна, та не мертва, бо уже прихо[дить] голос і пробудить.

[101.] І перший раз вона пробуд[илась], і крикнула, і одізвався крик її в Польщі, і зібрались поляки на сейм 3 мая, і поста[новили], щоб усі в Речі Посполит[ій] були рівні і вільні і незале[жні] б ні [од] царя, ні пана, а знали б одн[ого] Бога.

[102.] Але сусіди не допустили до того Польшу і розірвали її, як Україну.

[103.] Так її було і треба, бо раз за те, що вона зробила Україні, те їй зробилось, а друге за те, що ляхи не знали, що їм таку думку дала Україна, що в гробі лежала.

[105.] А в друг[ий] раз вона прокинулась і крикнула, а одізва[лось] [в] глибин[і], в Петербурзі 14 дек[абря] 1825 года, і умислили сам[і] пан[и] одріктись свого панства і царя, і позн[ать] одн[ого] Бог[а].

[106.] Але деспот не допустив до того свободно, їх пов’язали, одн[их] потягнули на шибеницю, других закатували в копальня[х], третіх замучил[и] в Сибір[у], а отдель[них] же заріз[али] черкеси. Так і треба було, бо й ті не лучче знали, що думка принес[ена] до їх з України.

[108.] І в трет[ій] раз во[на] скоро прокинеться і крикне на всю широку Слов’янщ[ину], і почують крик її.

[109.] І встане Україна, і буде непідлеглою Річ[чю] Посполитою в союзі слов’янськім.

І тоді звершиться та й писаніє: «Камень его же не брєго[ша] зиждущ[ії], то і бисть во главу угла».

Лейтмотивом “Закону Божого” є віра у відродження України, а засобами вираження – антитези понять: “правди – неправди”, “згоди – незгоди”, “справедливості – несправедливості”, “свободи – неволі”, причому категорія “неволі/рабства” розшифровується як відречення людства від первісного Божого замислу, згідно з яким кожен народ одержав від Бога свій власний край для життя і розвитку, як це стверджено у першому параграфі: “Бог создав світ: небо і землю і населив усякими тварями і поставив над усею тварью чоловіка і казав йому плодитися і множитися і постановив, щоб род чоловічеський поділився на коліна і племена, і кожному колінові і племені даровав край жити, щоб кожне коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і поклонялись би йому всі люди і віровали в його, і любили його, і були б усі счастливі.” Натомість “род чоловічий забув Бога і отдався діаволу, і кожне племено вимислило собі богів, і в кожному племені народи повидумували собі богів і стали за тих богів биться, і почала земля поливатися кров’ю і усіватися попелом і костями, і на всім світі сталось горе, і біднота, і хвороба, і несчастя, і незгода. І так покарав людей справедливий Господь потопом, войнами, а найгірше – неволею.”

Отож, “неволя”, у розумінні авторів “Закону Божого” корениться у “незгоді” – відсутності єдиної концепції бачення перспективи і шляхів розвитку у різних народів і націй на противагу “згоді” – “щасливого” ладу, де “кожне коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і поклонялись би йому всі люди і віровали в його, і любили його, і були б усі счастливі”.

Поняття “неволя” у “Книгах буття українського народу” стисло пов’язане із поняттями “Бог-цар” і “цар”. У категоріях мислення кирило-мефодіївців, “єдин єсть Бог істинний, і єдин він цар над родом чоловічим”, натомість людство має неправильну уяву про природу божественного, наслідком чого є занепад усього роду людського. Цей процес деґрадації у творі складається з трьох етапів. Насамперед – сотворення ідолів: “люде поробили богів в постаті звіриної і чоловічої со страстями і похотями, а то не боги, а то страсті і похоті, а правив над людьми отець страстей і похотей чоловікоубийця диавол”. Наступна фаза гріхопадіння – узаконення одноосібної влади: “Немає другого царя, тільки один цар небесний утішитель, хочь люде і поробили собі царів в постаті своїх братів-людей со страстями і похотями, а то не були царі правдиві, бо цар єсть то такий, що править над усіма, повинен бути розумніший і найсправедливіший над усіх, а розумніший і найсправедливіший єсть Бог, а ті царі со страстями і похотями, - і правив над людьми отець страстей і похотей чоловікоубийця диавол”. І, врешті, третій етап гріхопадіння – розбещення роду людського, аберація “божественного” у категоріях буденного: “І вимислили одщепенці нового бога, сильнішого над усіх дрібних боженят, а той бог називався... егоїзм або інтерес. І філософи почали кричати, що то кепство віровати в Сина Божого, що немає ні пекла, ні раю і щоб усі поклонялись егоїзмові або інтересові”.

Викладові власне української історії у “Законі Божому” передує огляд всесвітньої історії. Вказано на подібність розвитку культури і суспільства у євреїв і греків: “Два народи на світі були дотепніші...”. Розвиток обох народів у неправильному, на думку автора, напрямку призвело до втрати ними ідентичності й незалежності. Вони потрапили у неволю “до римських панів, а потім до римського імператора”. Повтор у щойно процитованій фразі можна б сприйняти як данину риторичній традиції, проте наступні пункти роз’яснюють концепцію автора цього документу: “І став римський імператор царем над народами і сам себе нарік богом. Тоді возрадувався диавол і все пекло з ним. І сказали в пеклі: оттепер уже наше царство; чоловік далеко отступив од Бога, коли один нарік себе і царем і Богом вкупі.”

Наступні пункти оповідають про намагання Бога порятувати рід людський через місію свого сина Ісуса Христа, який “сам на собі приклад показав: був розумніший і справедливіший з людей”, а, проливши власну кров, довів істинність свого учення. Далі описується боротьба ідей у стародавньому світі й процес викривлення Христового вчення: “А сьому ще гірша неправда, бутсім установлено од Бога, щоб одні пановали і багатились, а другі були у неволі і нищі, бо не було б сього, скоро б поприймали щире євангеліє”.

З іншого боку, автор “Закону Божого” конкретизує параметри досконалого суспільного ладу, щоб теоретично обґрунтувати “правдивий” і “справедливий” устрій козацької України: “Уряд і порядок і правлєніє повинні бути на землі: так Бог постановив, і єсть то власть, і власть та од Бога, але урядник і правитель повинні подлегать закону і сонмищу (зібранню), бо і Христос повеліває судиться перед сонмищем, і так як урядник і правитель перші, то вони повинні буть слугами, і недостоїть їм робить те, що здумається, а те, що постановлене, і недостоїть їм величаться та помпою очі одводити, а достоїть їм жити просто і працювати для общества пильно, бо власть їх од Бога, а сами вони грішні люде і самі послідніші, бо усім слуги. А сьому ще гірша неправда, бутсім установлено од Бога, щоб одні пановали і багатились, а другі були у неволі і нищі, бо не було б сього, скоро б поприймали щире євангеліє”.

Процитований виклад ідей покликаний мотивувати бачення автором особливостей української історії. Він стверджує, що спершу “племено слов’янське ще до принятія віри не йміло а ні царей, а ні панів, і всі були рівні, і не було у них ідолів, і кланялись слов’яне одному Богу–вседержителю, ще його й не знаючи. І панів у слов’ян не було, а були старшини; хто старший літами і до того розумніший, того на раді слухають, а то вже стали пани, а у їх неволники”. Намагаючись виправдати слов’янські племена, а поміж ними й українців, у “Книгах буття українського народу” тенденційно наголошено: “Але було два лиха у слов’ян: одно – незгода між собою, а друге те, що вони, як менші брати, усе переймали од старіших чи до діла, чи не до діла, не бачучи того, що у їх своє було лучше, ніж братівське”. Отож, на думку автора, “поприймали слов’яне од німців королів і князів, і бояр, і панів...” Тут зауважу, що ця фраза майже буквально повторює твердження Станіслава Оріховського, висловлене за 300 років перед написанням “Книг буття українського народу” у славетній “Першій Турчиці – Промові до польських шляхтичів”: ”Адже справжню свободу породжує такий лад, коли всі підкоряються праву, а саме право непідвладне нікому; отож усі ви рівні між собою гідністю і однаково вільні. З вашої республіки прогнано оті гордовиті і підступні звання – герцог, граф, князь; усі ви – шляхтичі – носите спільне ймення лицарів”.

Наслідком неправедного і безбожного соціального розшарування стала кара Божа: різні слов’янські племена потрапили в неволю: “І покарав господь слов’янське племено гірше, ніж другі племена”. Ця фраза дуже подібна до аналогічного твердження конституції 1710 року: “Опісля прославлений у вишніх праведний Бог-суддя за примножені кривди і гріхи відвернувся від козацького народу, покаравши його множеством покут, поверг і пригнітив ледве не довічною руїною...”

Наступний – 69-й пункт “Книг буття українського народу” теж звучить, немов пряме цитування конституції 1710 року. Порівняймо: “Але не до кінця прогнівився Господь на племено слов’янське, бо Господь постановив так, щоб над сим племеном збулось писаніє: Камень его же не брєгоша зиждущий, той бисть во главу угла” (“Книги буття...”); ”І хоч невстережний і незбагненний у своїх праведних присудах Бог, упокорюючи, вразив наших пращурів незчисленним числом поразок, проте розгнівившись, не був суворим до краю, а забажав, щоб козацький народ відновив свою минулу незалежність” (конституція 1710 року).

Порятунок української нації і відновлення незалежності у “Книгах буття українського народу” закономірно пов’язується із Гетьманатом, зі становленням і розвитком козацької держави. Стан побутових стосунків і устрою суспільства Гетьманщини змальовано у традиційних для епохи романтизму ідилічних барвах: “І не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других – чи був він преж того паном чи невольником – аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слуговати всім по слову Христовому, і жодної помпи панської і титула не було між козаками. І постановило козацтво: віру святую обороняти і визволяти ближніх своїх з неволі. І день ото дня росло, умножалося козацтво і незабаром були б на Вкраїні усі козаки, усі вільні і рівні, і не мала б Україна над [со]бою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного, і, дивлячись на Україну, так би зробилось і в Польщі, а там і у других слов’янських краях. Україна... держалась закону Божого, і всякий чужестранець, заїхавши в Україну, дивувався, що ні в одній стороні на світі так щиро не молються Богу, ніде муж не любив так своей жони, а діти своїх родителей. [...] Тоді на Україні з’явились братства, такі, як були у перших християн, і всі, записуючись у братство, був би він пан чи мужик, називались братами. А се для того, щоб бачили люде, що в Україні осталась істинная віра і що там не було ідолів, тим там і єресі жодної не з’явилось”.

Проте ця ідилія “козацького братства” в Україні виявляється нетривкою: росте загроза від “панства”, яке, за концепцією “Книг буття українського народу”, становить постійну небезпеку для споконвічного “справедливого” ладу. У розумінні кирило-мефодіївців причиною розладу є категорія “панства” – не у розумінні соціальної страти, а у розумінні нехтування основних принципів буття (досі в Галичині є таке слово і поняття: “запаношився”): “Але панство побачило, що козацтво росте і всі люде скоро стануть козаками, есть-то вільними, наказали зараз своїм крепакам, щоб не ходили в козаки, хотіли забить народ простий як скотину, так, щоб йому не було ні чуствія, ні розуму, і почали пани обдирати своїх крепаков, отдали їх жидам на такую муку, що подобную творили тільки над первими христіянами, драли з їх, з живих, шкури, варили в котлах дітей, давали матерям собак грудями годовати. І козацтво стали мучить і нівечить, бо таке рівне братство християнське стояло панам на перешкоді”.

Стилістика й риторичні принципи укладення тексту “Книг буття...” цілком аналогічні Шевченковій поезії, яка дуже часто побудована на антитетичності поетичного опису. У цих стратегіях побудови тексту можна вбачати канони риторичної традиції української літератури, усталені упродовж попередньої епохи Бароко, коли зароджувалося “красне” письменство. З іншого боку, сучасна кирило-мефодіївцям епоха Романтизму спонукала використовувати адекватні ідеологічні концепції. Саме такими були ідеї “народної культури” у протиставленні культурі аристократичній, “панській”...

Іншим аспектом опису “української природи” у “Книгах буття...” можна вважати наголошення миролюбності українців і їхнє бажання жити у мирі та “згоді” зі сусідніми народами. “Тоді Україна пристала до Московщини і поєдналась з нею як єдиний люд слов’янський с слов’янським нерозділимо і несмісимо, на образ іпостасі Божої нерозділимої і несмісимої, як колись поєднаються усі народи слов’янські між собою. [...] Бо вона любила і поляків, і москалів як братів своїх і не хотіла з ними розбрататися, вона хотіла, щоб всі жили вкупі, поєднавшись як один народ слов’янський с другим народом слов’янським, а ті два с третім, і було б три Речі Посполиті в однім союзі нерозділимо і несмісимо по образу Тройци Божой нероздільной і несмісимой, як колись поєднаються між собою усі народи слов’янські”.

Проте надіям і прагненням українського народу, на думку автора “Книг буття...”, не судилося збутися. Із сумом він констатує: “Але сього не второпали ні ляхи, ні москалі [...] І билась Україна літ п’ятдесят, і єсть то найсвятіша і славніша война за свободу, яка тільки єсть в Історії, а розділ України єсть найпоганіше діло, яке тільки можна знайти в історії..”. Говорячи про «розділ України», автор має на увазі Андрусівський “мир”: “І бачуть ляцькі пани і московський цар, що нічого не зробить з Україною, і сказали поміж собою: не буде України ні тобі, ні мені, роздеремо її по половині, як Дніпр її розполовинив, лівий бік буде московському царю на поживу, а правий бік – польським панам на поталу”.

Як видається, автор мав два мотиви, подаючи ідилічний опис українського суспільства. З одного боку, йому потрібно було переконати потенційного реципієнта в існуванні “золотої доби козацьких вольностей”, до якої необхідно повернутися (згадаймо процитоване на початку профетичне пророцтво про відродження України), з іншого ж – цей опис кардинально контрастує з описом Московщини-Росії. Тут автор “Книг буття українського народу” проводить промовисту паралель із занепадом давнього Риму, наголошуючи на імперській суті обох систем: “Московщина була з москалів і була у їх велика Річ Посполита Новгородська, вільна і рівна, хоч не без панства. І пропав Новгород за те, що і там завелось панство, і цар московський взяв верх над усіма москалями, а той цар узяв верх, кланяючись татарам, і ноги ціловав ханові татарському, бусурману, щоб допоміг йому держати в неволі неключимій народ московський, христіянський. І одурів народ московський і попав у ідолопоклонство, бо царя своего нарік богом, і усе, що цар скаже, те уважав за добре, так що цар Іван в Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим”.

Отож, автор “Книг буття...” наголошує на сталій традиції Московщини: винищення власного народу заради узурпації абсолютної влади. Наведені факти історії XV століття доповнюються сюжетом про розгром повстання 1825 р., яке автор пов’язує із українськими культурно-політичними впливами: “I голос України одізвався в Московщині, коли після смерті царя Олександра хотіли руські прогнати царя і панство і установити Речь Посполиту, і всіх слов’ян поєднати по образу іпостасей божественних нерозділимо і несмісимо; а сього Україна ще за двісті років до того хотіла. І не допустив до того деспот: одні покончили живот свій на шибениці, других закатували в копальнях, третіх послали на заріз черкесові. І панує деспот кат над трьома народами слов’янськими”.

Паралелізм античної і сучасної тираній потрібен автору як інтродукція до найближчої історії нищення українського ладу, зокрема, Січі Запорозької. “Але скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своей простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель”. Щоб не бути голослівним, автор “Книг буття українського народу”, говорячи про розбещення українців чужою владою, наголошує на двох подіях недавньої історії України, які, очевидно, ще були достатньо свіжими у пам’яті українців: “А на лівім боці ще держалось козацтво, але час од часу попадало у неключиму неволю московському цареві, а потім петербургському імператорові, бо останній цар московський і первий імператор петербурзький положив сотні тисяч в канавах, і на костях збудував собі столицю. А німка цариця Катерина, курва всесвітня, безбожниця, убійниця мужа свого, востаннє доконала козацтво і волю, бо, одібравши тих, котрі були в Україні старшими, наділила їх панств[ом] і землями, понадавала їм вольну братію в ярмо і поробила одних панами, а других невольниками”.

Знову напрошуються паралелі поміж “Книгами буття...” й Конституцією 1710 року, де факт зруйнування Січі кваліфіковано як тяжкий політичний і моральний злочин з боку Московської імперії. А ось ключове твердження VI пункту Конституції: “Однак дехто з гетьманів Війська Запорозького захоплювали собі необмежену владу, геть потоптавши рівність і звичаї, і свавільно встановлювали отой закон: “Так хочу – так повеліваю”. Через те непритаманне гетьманському уряду самоуправство у Вітчизні і Війську Запорозькому запроваджувався розлад, викривлення прав і вольностей, утиски посполитих та насильний, невиважений розподіл військових посад, а відтак росла зневага до генеральної старшини, полковників і значного товариства”.

Опис занепаду українського суспільства у “Книгах буття...” завершується раптовою зміною настрою викладу двома короткими реченнями 97-го пункту, що своїм лаконізмом засвідчують пропагандистсько-публіцистичний талант автора: “І пропала Україна. Але так здається”. Остаточний акцент поставлено у сотому пункті “Книг буття...”, у чому можна вбачати символічне ствердження головної ідеї, яку автор хотів донести до української громадськості: “Лежить в могилі Україна, але не вмерла”.

Наступні пункти “Закону Божого” послідовно стверджують віру у відродження України як незалежної держави.

“Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар.

Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім”.

На шпальтах «Збруча» вже мовилося про ідеї Станіслава Оріховського, його кваліфікацію деспотичної автократичної влади й імперської держави, які були написані й виголошені півтисячоліття тому. Багато книг і статей написано про Конституцію 1710 року. Неодноразово наголошено, що одною із головних ідей прозової і поетичної літературної традиції України різними мовами завжди була ідея захисту своєї політичної і культурної ідентичності. “Закон Божий”, або ж “Книги буття українського народу” – один із чільних документів українського інтелектуального кола. Один із тих документів, які неспонтанно з упертою постійністю з’являються щостоліття (чи принаймні щопівтористоліття), щоби нагадати нам, присним, хто ми є. І нагадати, що природа деспотії вічна і незмінна.

І нагадати, про те, що цій деспотії може протистояти лише дотримання Закону Божого – унікального досягнення людської культури і цивілізації. Ґеніально лаконічний перелік основних принципів буття, принципів стосунків поміж окремими людьми, поміж громадами, етносами, народами, націями, цивілізаціями, зрештою. А також – принципу співіснування людини, людства та природи – середовища буття людини – те, що ми нині називаємо екологією (від грецьких слів “oikos” – житло, середовище, і “logos” – слово, зміст, тобто, закон). Отож, “Закон Божий” Миколи Костомарова – ствердження необхідності екології співіснування. Дотримання цих принципів створює ЛАД, впорядкованість, а відтак і КОСМОС (теж грецьке слово; у перекладі українською означає впорядкованість, гармонійний простір) – всесвітню гармонію.

Волюнтаристичне намагання окремої людини (?) диктувати свою волю (даруйте за тавтологію) вносить у цю космічну гармонію розлад, призводить до катастроф. Апогеєм же процесу занепаду екології буття виявляється “самонаречення себе богом”: “І став римський імператор царем над народами і сам себе нарік богом”.

І задаєшся питанням: таке “наречення себе богом” – це “точка неповернення”, чи “нуль маятника”? Коли маятник історії на якусь мить зависає нерухомо, щоби продовжити рух уже за зовсім іншим вектором? Як на мене, питання риторичне: насправді все залежить від колективної доброї волі, а також від переконання жити за Законом Божим.

А, якщо потрібно, доводити це переконання навіть ціною життя.

Нашого нового життя – життя нової якості – і на оновленій землі...

***

Повні тексти “Закону Божого”, тобто “Книг буття українського народу”