Ще зі шкільних років я любила історію. Історія України та всесвітня історія були моїми улюбленими предметами. І досі історія мені близька, адже вона навчає пам’ятати, а пам’ять формує нас – робить тими, ким ми є. Пригадую, як у старших класах ми вивчали тему Другої світової війни. У підручниках ішлося про подвиги Червоної армії, героїзм радянських солдатів, які мужньо боролися проти нацизму. 9 травня ми ходили вітати ветеранів квітами – на знак вдячності за їхній подвиг.
Коли я була в Німеччині, мені трапилася книга Флоріана Губера Kind, versprich mir, dass du dich erschießt. Der Untergang der kleinen Leute 1945, завдяки якій я дізналася про події, про які нам у школі не розповідали. Нові факти про Червону армію та долю цивільних німців. Інформація вразила мене – і допомогла краще зрозуміти ставлення німців до росіян.
Флоріан Губер вивчав історію та економіку в Мюнхені, Фрайбурзі, Кельні та Орландо. У 2006 році здобув ступінь доктора філософії (Dr. phil.) в галузі мовознавства та літературознавства в Університеті м. Оснабрюк. Кілька років Губер працював редактором телеканалу NDR, а з 2007 року – як незалежний автор і режисер документального кіно. Він є режисером і сценаристом документального серіалу ZDF «Воїни Путіна» (Putins Krieger), що вийшов у лютому 2024 року.
У передмові до своєї книги він пише: «Масові самогубства 1945 року – це досі витіснений розділ німецької історії. Душевні рани, яких зазнали ті, хто вижили, і родичі загиблих, упродовж десятиліть нікого не цікавили. І хвиля самогубств, і мовчання, витіснення та забуття мали спільну причину – втечу від нестерпного». Найгостріше ця «епідемія» самогубств зачепила східну частину Німеччини. Показовим є приклад містечка Деммін, розташованого в землі Мекленбург–Передня Померанія.
У статті Tragödie von Demmin. Die schwierige Aufarbeitung eines Massensuizids, опублікованій на сайті Deutschlandfunk Kultur, йдеться про те, що наприкінці квітня – на початку травня 1945 року Червона армія захопила містечко Деммін після відступу Вермахту. За цей час близько тисячі місцевих жителів покінчили життя самогубством. На той момент населення Демміна становило приблизно 15 тисяч осіб. Люди позбавляли себе життя через утоплення, отруєння, повішання або перерізання вен. Часто це були колективні самогубства: один із членів родини вбивав і себе, і дітей.
На сторінці 61 книги Флоріана Губера Kind, versprich mir, dass du dich erschießt. Der Untergang der kleinen Leute 1945 описано один із таких випадків: «Вкрай моторошна історія колективного самогубства сталася в родині Ґюнтерів, комерсантів із Демміна. У будинку 66-річного виробника меблів Оскара Ґюнтера на вулиці Бауштрассе зібралося близько двадцяти осіб 30 квітня зранку. Серед них – його сестра, донька, невістка, інші родичі та знайомі, зокрема лісник Ґустав Зембах. Після того, як у місто ввійшли радянські солдати й розпочалися грабежі та зґвалтування, а центр Демміна вже палав, за два дні Оскар Ґюнтер, його дружина Ельза та її сестра Гедвіґ отруїлися. За словами сусідів, їхня донька перерізала їм вени бритвами. Потім їхні тіла згоріли разом із будинком. Інші члени родини та знайомі з Бауштрассе напередодні сховалися у двох садових альтанках на північ від старого міста – на вулиці Шведенвалльвег. Там трагедія продовжилася: Ґертруд Ґюнтер, невістка Оскара, та її чотирирічна донька загинули від пострілу з мисливської рушниці Ґустава Зембаха. Той також убив свою дружину Паулу, літню купчиху Шарлотту Ріхтер і її доньку. Насамкінець він вистрелив собі в голову, однак вижив і з тяжкими пораненнями прожив ще майже два місяці».
На сторінці 63 автор розповідає про поширений у Демміні спосіб самогубства – утоплення: «Найчастіше люди топилися. Місто розташоване на півострові, який утворюють три річки – Пене, Требель і Толлензе, тож дістатися до води можна було менш ніж за десять хвилин ходьби. За будинками та дорогами починалися болотисті луки й зарості очерету. Між очеретом, що сягав по пояс, вели вузькі стежки. За кількома вербами чи болотними березами починалися пологі схили до води. Течія була слабкою, місцями майже непомітною, а дно – мілким. Щоби втопитися в таких умовах, потрібна була абсолютна рішучість. Дехто йшов із рюкзаками, набитими камінням, які врізалися в плечі; застібки ледь сходилися. Інші зв’язували себе мотузками. Дітей тягнули за собою – за зап’ястя, вузли, канати. Матері притискали немовлят до грудей і заходили у воду».
Книга справляє гнітюче враження – не лише через зміст, а й через документальні фотографії. Частина з них демонструє тіла людей, які вчинили самогубства. Чому ж німці позбавляли себе життя?
На сторінці 106 автор подає наступне пояснення: «Ніде в західних регіонах Німецького Рейху не зафіксовано таких масштабів самогубств, як у Східній і Західній Пруссії, Сілезії, Померанії, Мекленбурзі, Бранденбурзі чи Берліні. Страх перед Червоною армією був настільки глибоко вкорінений у свідомості людей, що її наближення спричиняло панічні реакції з фатальними наслідками. Коли радянські війська проривалися в міста й села, чутки та пропагандистські образи оберталися для мільйонів німців на жахливу реальність. Особливо жінки, які прагнули уникнути знущань і зґвалтувань, не бачили іншого виходу, як убити себе – а часто й власних дітей. Атмосфера відчаю заражала інших – ті, хто не витримував тиску, наслідували приклад. Наступ Червоної армії породжував колективне самогубне знеможення. Але передумови цього стану були всюди: страх, безпорадність перед руйнуванням укладу життя, тінь провини та очікування відплати – навіть у західних регіонах Німеччини багато хто не бачив більше майбутнього».
У цьому контексті цікаво згадати погляди німецького історика Карла Лампрехта, який вважав історію прикладною психологією. Він пропонував періодизувати національну самосвідомість через так звані «епохи культури». Хоча в Німеччині його методологічний підхід не набув популярності, у Франції ця концепція вплинула на формування історичної школи «Анналів», яка наголошувала на потребі відходу від традиційної «історії-оповіді» на користь «історії-проблеми» – багаторівневого аналізу соціальних, економічних і культурних чинників.
Паралелі з психоаналізом також є доречними. Зиґмунд Фройд вважав, що минуле – ключ до розуміння особистості. Те, що витіснене – сором, провина, страх, біль, керує людиною на несвідомому рівні та визначає її життєві вибори. Саме тому можна говорити про масові самогубства як про прояв колективної травми, яка десятиліттями витіснялася з історичної свідомості Німеччини.
На мою думку, ця колективна травма німецького суспільства має вплив і на сьогоднішнє сприйняття російсько-української війни. В умовах Східної Німеччини епідемію самогубств замовчували – адже звірства радянських солдатів не пасували до героїчного образу визволителів. Лише після возз’єднання Німеччини розпочалася поступова деконструкція цього наративу. Символом нового осмислення стала поява у 2015 році книжки Флоріана Губера Kind, versprich mir, dass du dich erschießt. Der Untergang der kleinen Leute 1945.
Однак навіть сьогодні пам’ять про ці події залишається суперечливою. У місті Деммін вшанування жертв самогубств викликає дискусії. Як зазначається у згаданій вище статті Tragödie von Demmin на сайті Deutschlandfunk Kultur, починаючи з 2007 року 8 травня ультраправі проводять факельні марші вулицями міста, кидаючи вінки в річку Пене. У відповідь у 2009 році в Демміні створено ініціативу Aktionsbündnis 8. Mai, яка щороку організовує контрдемонстрацію проти неонацистської ходи.
Німці наприкінці Другої світової війни пережили зіткнення з Червоною армією. Українці ж, починаючи з 24 лютого 2022 року, досі переживають зустріч зі збройними силами Російської Федерації – військовим утворенням, що є безпосереднім спадкоємцем радянської армії. Та досвід обох народів – кардинально різний. Німецьке суспільство в 1945 році реагувало переважно відчаєм і масовими самогубствами, тоді як українське – здебільшого опором. Хтось обирає ігнорувати небезпеку, але значна частина українців від початку війни чинить активний спротив – збройний, волонтерський, інтелектуальний, культурний. Навіть попри нерівність сил.
Страх, який паралізує волю, не є визначальним для сучасного українського суспільства. Звідки ж ця різниця? Можливо, відповідь дає історія.
У 962–1806 роках в Європі існувала Священна Римська імперія германської нації – складне багатонаціональне державне утворення, що охоплювало значну частину Центральної Європи. З часом імперія занепала, і після її формального розпаду під тиском Наполеона в 1806 році на її місці виник Рейнський союз – об’єднання 16 німецьких держав, залежних від Франції. Цей союз символізував кінець старого імперського устрою та встановлення французького контролю над більшістю німецьких територій.
Після поразки Наполеона в Битві народів під Лейпцигом (1813) Рейнський союз розпався, а німецькі держави розпочали участь у Визвольних війнах (нім. Befreiungskriege), які тривали до 1815 року. Це була одна з перших масштабних спроб німецького національного спротиву іноземному пануванню.
У наступні десятиліття історія Німеччини розвивалася переважно в межах імперських або авторитарних структур: Німецький союз (1815–1866), Німецька імперія (1871–1918), Третій Рейх (1933–1945) – за винятком Веймарської республіки (1919–1933), яка була спробою демократичного парламентського правління.
У XX столітті Німеччина двічі стала ініціаторкою світових воєн, виступаючи не в ролі жертви, а як агресор, що прагнув переосмислити свій геополітичний статус силою.
Натомість історія України має іншу траєкторію – це радше історія тривалого опору й боротьби за державність. Від Хмельниччини 1648 року, Гетьманщини, визвольних змагань ХХ століття, партизанського руху ОУН і УПА, до новітнього Майдану та спротиву 2014–2025 років – українці мають за плечима століття досвіду боротьби. Історія не була до нас поблажливою – «по нас пройшли всі катки історії», як писала Ліна Костенко. Та водночас саме ця історія, яка болить, дає нам витривалість.
Коли я читала книгу Флоріана Губера, довго не могла збагнути: чому німці вбивали себе і власні сім’ї? І досі до кінця не розумію. Бо українці мають інший історичний досвід — досвід тривалого спротиву та визвольної боротьби. Вони вчилися терпіти, виживати, зберігати ідентичність, чекати слушної нагоди, аби знову продовжити боротися. У Німеччині історія визвольної боротьби була відносно короткою – Визвольні війни 1813–1815 років не стали підґрунтям для формування тривкої колективної культури спротиву зовнішньому пануванню. Втім, варто згадати й внутрішнє антигітлерівське підпілля – рух «Біла троянда», змову 20 липня 1944 року – але масштаб цього опору був непорівнянно менший за тогочасну воєнну машину.
Масові самогубства, що охопили східну Німеччину 1945 року, залишалися поза публічною пам’яттю десятиліттями. Травма не була опрацьована, а тому й досі впливає на національне підсвідоме. Боязнь Росії, раціоналізована як «реалізм» чи «дипломатизм», і досі звучить у німецьких дискусіях починаючи з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Станом на 30.08.2022 р. 77 відсотків громадян Німеччини вважали, згідно з опитуванням інституту вивчення громадської думки Forsa для "Trendbarometer" телеканалів RTL/ntv, що Захід має ініціювати переговори щодо припинення війни в Україні (результати опитування опубліковані в газеті «Die Zeit»). Минуле ще керує теперішніми інстинктами. І після поразки у Другій світовій обрали інший механізм – не опір, а задобрювання. Вони не змогли вистояти, тож навчилися домовлятися. Звідси й часті апеляції до переговорів, примирення, дипломатії – не лише як політична позиція, а як реакція, укорінена у травматичному досвіді. Їм складно навіть уявити інший шлях – шлях спротиву або перенесення війни на територію агресора. Та навіть у Німеччині історичний страх почав слабшати. Після російського вторгнення Берлін оголосив про власне Zeitenwende – «злам епохи» – і вже передав Україні системи IRIS-T, САУ PzH 2000 та танки Leopard 2. Приклад України показує: агресора можна стримати, а міф його «непереможності» – оскаржити.
Тому коли німецький бригадний генерал Еріх Вад на початку повномасштабного вторгнення заявив, що Україна протримається лише кілька днів, він насправді говорив не про Україну. Він говорив про Німеччину – про її власний досвід 1945 року. Бо про Україну на той момент у Німеччині знали мало. І точно не знали, що ми – інші.
Мені здається, що український спротив має для німців – нехай навіть неусвідомлений – терапевтичний ефект. Наші перемоги, наша стійкість, наша рішучість боротися з Росією руйнують уявлення про її непереможність. Ми показуємо приклад, що спротив можливий, агресора можна стримати, історію можна змінити.
Засновник когнітивної терапії Аарон Бек увів поняття дисфункціональних переконань – ментальних установок, які формуються на основі травматичного досвіду. Вони можуть бути не лише індивідуальними, а й колективними. Якщо протягом тривалого часу людину (чи народ) переконують у чомусь через приниження, насильство чи страх – вона починає в це вірити. Росія успішно присвоїла собі міф про перемогу в Другій світовій війні, про «непереможність» – і на цьому тлі багато хто в Німеччині повірив у її силу.
Але будь-яке дисфункціональне переконання можна подолати. Для цього його треба розпізнати, зрозуміти, звідки воно взялося – і, головне, поставити під сумнів. Запитати: а чи це правда? Українці сьогодні саме це і роблять. Ми щодня доводимо, що Росію можна зупинити. Що її «друга армія світу» – не моноліт, не міф, не привид перемоги, а звичайна імперська структура, яка руйнується, коли їй чинять спротив.
Також думаю, що досвід українського спротиву в цій війні з Росією може викликати у частини німецького суспільства глибоке, хоч і не завжди усвідомлене, відчуття сорому. Адже шлях боротьби – це прояв сили. А масове самогубство, навіть у крайніх обставинах через страх, – ознака розпаду та внутрішньої поразки. Сором – одна з найболючіших емоцій. Визнати його – означає визнати власну слабкість. А це надзвичайно важко для людини чи народу, який упродовж століть мав образ сили – військової, економічної, культурної. Пробачити собі часто набагато складніше, ніж пробачити іншому.
В українців, утім, теж є давнє дисфункціональне переконання про меншовартість. Воно проявляється у звичці говорити російською чи переходити на російську, у приниженні й знеціненні власної культури, у вірі, що «за кордоном усе краще». Це – наслідок багатовікової травматичної історії. Але травма може стати і джерелом сили. Коли нація стає сильнішою за власний біль, вона набуває стійкості. Тоді ми, за словами Ліни Костенко, «загартовані найвищим гартом», і наш досвід допомагає не лише нам самим, а й тим, хто все ще шукає спосіб подолати тінь свого минулого. Український спротив сьогодні – терапевтичний приклад для інших. Росію можна зупинити, а страх – перемогти. Та водночас травма – це не лише джерело болю, а й джерело сили. Якщо ми здатні пройти крізь власний біль – не втекти, не заперечити, а увійти в нього і пережити – ми набуваємо стійкості. І ця стійкість – головний дар травмованого, але незламного народу. Вона робить нас цілісними, самодостатніми, невразливими до нав’язаного чи ворожого. Ми – нація, яка навчилася боротися. Ми носії пам’яті спротиву, й тому так важливо навчитися це цінувати. Не лише як етичну якість, а як політичну й цивілізаційну перевагу.
І, можливо, саме тому наш досвід стає не лише нашим. Зцілюючи власні історичні рани, ми допомагаємо іншим народам подивитися в очі своїм – переосмислити, відкинути страх, вийти з колективної заціпенілості. Ми допомагаємо побачити ворога – не як фатальність, а як того, кому можна і потрібно чинити опір.
31.07.2025