Галина Канарська

Холодно, агресивно, сумно… Так настроєво Львів входить у свої постсвяткові будні. Поспішаємо… хто куди, не зауважуємо нікого, я також спізнююсь і, щоб не зав’язнути у роздратуваннях, бурмочу собі під ніс: «поглянути у твої очі…», бо поспішаю на зустріч з «Оркестром почувань» у Дзеркальну залу Львівської Опери.

 

Переступаю поріг – справжнє болото сягнуло навіть сходів театру – «священного» місця для безконечного селфі. Похмуро, ні однієї усміхненої особи з обслуги. І як тут, серед цієї холодної розкоші, вжитися Богдану Весоловському зі світом його щирих почувань? Як може тут поселитися Усміх?  Власне послухати музичні фантазії та співочі імпровізації на тему романсів Богдана Весоловського зібралася публіка у цей вечір під назвою «Усміх твій таємничий». За його піснями можна знімати романтичні фільми, історія його життя – також тема для українського серіалу. Власне його любові, виплеканій у піснях, присвячена ця вечірня зустріч акторки з трьома музиками і з трьома інструментами.

 

«Оркестр почувань» і їхній Весоловський

 

По відчуттю пісні Весоловського – це завжди була чоловіча історія. Хоча не одна співачка виконувала твори легендарного співака, інтерпретації були різні, але в більшості своїй оце «чоловіче» начало залишалася домінантою і у жіночому співі. Гарно, ритмічно, суворо, без сентиментів, які забринять сльозою. Аж тут між рядами глядачів майне дівча. Тендітна дитинна постать (акторка – Марія Копитчак), яка майже хилиться під вагою валізки, чи тягарів спогадів, чи болю прощання. Валізку поставлено, подих переведено – маленький екскурс в історію життя Богдана Веселовського з асоціативними паралелями часу: композитор у воєнний час покидав рідний Львів і назавжди розпрощався з своєю коханою – співачкою Іриною Яросевич. А скільки коханих прощається сьогодні, не знаючи, чи побачаться знову, бо, як би ми хотіли в це не вірити, але живемо в час війни. Ірина Яросевич прожила своє життя після прощання в Лондоні, на згадку про перше кохання взяла псевдо Рената Богданська. Її кар’єра співачки склалася дуже вдало, вона навіть знялася в кіно поруч з такими зірками, як Анна Маньяні та Вітторіо де Сіка. Можливо саме спогад про кінематографічну кар’єру Ірини Яросевич привів Марію Копитчак втілити історію цього кохання як парафраз-цитату з німого кіно. Ця жінка-дитина чимось нагадувала зірку німого кіно Віру Холодну, її жести були гіперболізовано-екзальтовані, промовляли очі. Кожен міг відчути себе героєм цієї історії, кожен міг плакати і сміятися про своє.

 

Над усім владарював-щебетав голос, чистий і ніжний. Не гучний. Якщо можна було б так сказати, це був Веселовський у дівочій версії. Так, саме дівочій, яка ще живе у передчутті любові, а не в усвідомленні її втрати. Вона, як іграшками, бавиться своїми музиками, наче примушує музикантів стати учасниками її захопливої гри. І кожен з них – піаніст Данило Саєнко, скрипаль Маркіян Турканик, контрабасист Артем Каменков – вносять своє звучання любові в танго цієї жінки-дитини. Вона, як справжня драматична акторка, вміє зупинитися за півкроку до сльози, або ридати відверто, не ховаючи і не соромлячись сліз. Її наймення – щирість, її біль переноситься від довоєнного кохання до жаху теперішнього, миттєвого. Уста ледь шепочуть слова про дівчинку, жінку, бабусю з трояндою у руках, яка чекає переможця, кожна свого. Зникне позолота перед очима, в уяві ті, завдяки яким ти в цей вечір слухаєш Веселовського. Чи долинає до них цей спів?…

 

Марія Копитчак

 

 

І в пам’яті тільки очі дівчинки з німого кіно, яка співає танго любові. В них – туга прощання з рідним краєм, наче ритм танго вибиває нестерпно приречено: «на завжди… на завжди…». Веселовський ще тільки одного разу приїхав до Львова наприкінці ‘60-х років. Ірена Яросевич, у другому заміжжі – Андерс, ніколи вже більше не відвідала Львова, хоча неодноразово бувала в Польщі, де в 2016 році сенаторкою від правлячої тепер партії стала її донька Анна-Марія Андерс. Здавалося, що вже минули часи, коли люди змушені покидати власні домівки під тягарем важких обставин, але ХХІ століття  розбиває вщент наші сподівання.

 

Світлина з виставки «Вигнанці» (Львівський музей етнографії та народного промислу, 2017 р.)

 

 

Скільком людям лише в Україні довелося покинути рідну хату чи втікати від її руїн, рятуючи своє життя? Це питання не покидало в невеликій кімнаті на вулиці Замарстинівській, 71. Тут – дитячо-молодіжний центр «Арт-Клуб». Тут прихисток знайшла Ольга Чистоклетова, акторка Донецького театру «Жуки», який створив її чоловік та однодумець Євген Чистоклетов. Коли прийшла біда – війна – Євген перший покинув рідне місто і поїхав до Львова, де вже грав у виставі свого однокурсника Євгена Худзика «Мама Маріца – дружина Христофора Колумба» за твором Марії Матіос. Тож сподівався, що тут віднайде ілюзію дому. Оля залишалася ще півроку в Донецьку поруч зі старенькою мамою чоловіка, та й у Волновасі жили її батьки. Переконати батьків покинути рідний дім не вдалося, і через півроку з двома котами вона таки приїхала до Львова. Євген на той час став режисером Першого українського театру для дітей та юнацтва (так тоді називався театр), Ольгу в театр не взяли, що не заважало Євгену творити свій світ у маленькій репетиційній кімнаті, яку назвав «Кишеньковим театром». У цьому світі було добре творам Марії Матіос, Василя Стуса, Богдана Лепкого, Сергія Жадана… Чекалося продовження, але… в кімнату прийшов ремонт, театральний сезон завершився і керівництво не продовжило контракту з Євгеном Чистоклетовим. Мабуть, має на це свої підстави. На щастя, ми ще не покидаємо рідних домівок, не опиняємося у чужому місті без помешкання і не намагаємося безнадійно отримати допомогу по безробіттю, проте безконечно декларуємо про Львів – відкритий до світу.

 

Вистава «Сріблиста нить» Театральної студії «Коло»

 

 

В тендітній постаті Олі, в її усміхненому обличчі слово війна не прочитується, але її реальність не покидає ніколи. Ось нещодавно розірвано зв'язок з Київстаром і не можна додзвонитися до свекрухи, нестерпно дивитися як тривожно Євгену, але вона творить своє «Коло» – театральну студію для дітей. Туди приходять діти різного віку. З найстаршими – підлітками – створено маленьку виставу «Тонка сріблиста нить» за текстами Поліни Жеребцової, які переклала Оксана Думанська. Семеро дівчаток і один хлопчик – як один нестерпний згусток болю. Посередині – килимок, квадрат Малевича. Чорний і білий колір – домінанти у час війни. Тексти не акцентовані, вони не потребують емоційного вибуху, бо вибух в зосередженості цих юних, яким, так хочеться в це вірити (!), не доведеться покидати рідний дім. Ця коротенька вистава, де кожен монолог, як сповідь, де кожна пластична мініатюра – образ боротьби зі смертю, де смерть приходить до тебе сріблистою ниттю, але не дає тобі права забути, що ти – Людина! Дві різні мисткині у два вечори у різних львівських світах ткали свою нитку любові, щоб ніколи ніхто не знав, як це – лишати свій світ…  

 

Вистава «Сріблиста нить» Театральної студії «Коло»

 

Світлини Анастасії Канарської  

 

30.01.2018