Того року, незважаючи на українську війну на Донбасі, експерти відзначили небувалий спалах арабського туризму в наші Карпати. Здається, тоді було якось гаряче в цілій Європі, і середній клас багатих арабських країн запрагнув зелені і вітерця. Араби з жіночками і діточками заполонили цілий сектор зеленого туризму. Наші були раді, бо в арабів багато грошей, а у кого є багато грошей, тому можна пропонувати те, що іншим уже набридло. Ті інші – це українські російські. Київ, Дніпро, Харків і т.д. Саме тоді настав великий перелом. Замість того, щоби бути споживачами місцевих послуг, російські українці скупили достатньо Карпат, щоби самим стати готельєрами і господарями гір. Ідея соборності перемогла остаточно. Лозунг про одну чи єдину країну отримав ґрунтове втілення. Починало нагадувати історію з котом у чоботях: чиї це землі? Маркіза Барабаса!
Підступ полягав у тому, що усе це кубло вийшло за межі своєї куревської резервації – Буковелю, Яремчого, Поляниці, Яблуниці. Їхні помічені ділянки були вже скрізь. Кільком аборигенам видавалося, що вони хитріші і, вступаючи у спілки, все контролюють.
Того літа я був в улюбленій з дитинства місцині на Косівщині. Набувався у молодого ґазди, який знаний на цілий світ своїм захопленням старими вишитими сорочками. Його то справді дуже тримає, то його пасія. Пасія плюс великий інтéрес. Цілком може бути, що інтéрес є більшою пасією від щирого замилування.
Все було файно. Стара хата, гори і стежки довкола, веранда, як має бути, колекція вишитого лудиння. Горівка вже стояла та столі, а ми не могли до того столу сісти, бо ще не було врізаної ковбаси, не було зробленого салату і вкраяного хліба. Сиділи на веранді, курили, щось говорили, чекаючи, заки вернеться жінка, яка пішла з малою дитиною до подруги під гору. Чекали, бо не було кому зладити набутку, заставити стіл тим, що Бог послав, бо самому ґазді такого робити не пасує.
Вже потому, коли все сталося, коли виходили на перерви з дзигарем на веранду, коли вже тоненький місяць ледве світив, але все ж було з тим місяцем ясніше, як без нього, якби і такого не було, стали говорити про поважніші речі. Я щось питав про експансію, наступ, окупацію, а він посміхався і повторював – а що вони годні мені зробити? Тай же до хати не прийдуть... І не мають права впхатися на мої землі, заки я сам не захочу пустити, а я не хочу, то що...
Я зачав пригадувати його власні історії про родину, про сорокові роки. Як – сам казав – одних брали вдома, інші ішли до лісу, в гори, як на них полювали, як і перші, і другі, яких не вбили на місці, товклися по лагерах і сибірах. Він каже: ну так, було, але усі живі поверталися, і вже їх ніхто не рушив. Землі позабирали, але всі знали, що чиє. Дали заробити – яблука, сувеніри, килими з ліжниками, після школи мож було піти десь вчитися. Їсти було що і міліціянта рік могли не видіти. Нічьо не годні були перепсути. Не боюси, шо у новіші часи може бути гірше.
Мене чимось захоплювала така космогонія. Певний дзен. Жиєш собі своє життя у своєму місці. Бачиш, що діється у світі, але тебе то мало обходить, бо віриш у то, що на твому місці є сам ти. Мабуть, так виглядає психічне здоров'я, принаймні одна з його доступних граней.
Через кілька років все дуже змінилося. Безліч з тих, хто так любив своє місце, опинилися на війні у іншому куті України. А на їхні дідівські землі ще більше наповзли такі, хто від тої війни знайшов собі нове місце, потіснивши самовпевнених твердіше, ніж араби з москалями.
Мені вже того не треба. Вже там набувся, навидівся. А як будуть жити карпатські діточки? Вся надія на вроджену схильність до модарства, адаптації до нового і ще новішого. Не забуваючи при цьому ключового героя – Довбуша.
26.03.2026