«Резилієнтну громаду можна описати як сильну групу
поінформованих і вмотивованих людей, які піклуються
одне про одного та готові працювати разом»
Стівен М. Саутвік, Денніс С. Чарні.
«Резилієнтність: Мистецтво долати найбільші виклики життя».
Львів: Галицька видавнича спілка, 2022, с. 365
У перші дні повномасштабного вторгнення, коли, шукаючи притулку, Львів переповнили біженці зі сходу, півдня і центру України, народилася ідея волонтерської ініціативи "Малі історії великої війни". Український католицький цніверситет від 24 лютого до осені 2022 р. був великим габом, який координував збір та розподіл коштів і гуманітарної допомоги, а також забезпечив проживання декількох сотень біженців з окупованих регіонів України та із зони активних бойових дій. Це не можна було не помітити чи іґнорувати. У ці перші дні в університеті утворилася група з числа викладачів, працівників, аспірантів і студентів, які почали збирати свідчення людей, що опинилися в нашій орбіті.
Ядром проєкту стала постійна група з п’яти осіб. У різні періоди до нього долучалася група з 25–35 осіб, серед яких були оператори, журналісти, транскрибувальники, монтажери, редактори, перекладачі. Усі залучені особи працювали на волонтерських засадах, поєднуючи цю діяльність зі своїми основними обов’язками. Партнерами нашої ініціативи стали телеканал «Еспресо.TV» та медіапроєкт «The Ukrainians».
Олена ДЖЕДЖОРА
Доповідь виголошена на конференції «Стійкість: UA» 24 квітня 2023 р. в Українському католицькому університеті
Від часу, коли українській армії вдалося відбити ворога від Києва та з інших українських областей, хвиля переміщених осіб зменшилася, й УКУ перестав бути місцем притулку. Тому наша група не обмежилася Львовом, але почала організовувати власні експедиції. Протягом осені 2022 р. – зими 2023 р. таких експедицій було три. Завдяки цим експедиціям були зібрані свідчення з Бучі, Вінниці, Дніпра, Житомира, Запоріжжя, Ірпеня, Києва, Миколаєва, Одеси, Херсона і сусідніх міст та сіл.
На початок квітня 2023 року учасники проєкту записали 157 відео-історій. Із них 35 у медійних версіях уже опубліковані на сторінці УКУ. Близько половини з них вийшли у загальнонаціональних ЗМІ. 18 з них доступні в англійському текстовому перекладі та з субтитрованими відео. Їх можна переглянути за посиланням https://ucu.edu.ua/en/cat/war-histories/. Окрім англійської, частина матеріалів перекладені італійською та німецькою. У січні 2023 року проєкт став частиною навчального курсу з суспільно орієнтованого навчання в УКУ «Чи це людина».
Розпочинаючи цей проєкт, ми ясно усвідомлювали його сенсовність. Немає сумніву, що теперішня російсько-українська війна є поворотним пунктом в історії не лише України, а й усього світу. Справжній масштаб і наслідки війни стануть зрозумілими лише після неї. Але уже зараз надзвичайно важливо документувати її перебіг і збирати матеріали, які послужать джерелом для майбутніх наукових і літературних праць, фільмів, журналістських розвідок. Ми свідомі того, що подібних проєктів зараз чимало. Проте у нас своя особлива специфіка. Ми не збираємо документальні свідчення для майбутніх судових процесів, не документуємо перебіг воєнних дій – цим успішно займаються підготовлені фахові середовища. Особливість нашого проєкту у тому, що ми документуємо і дивимося на війну «знизу», через долю пересічних людей і їхні реакції. Говорячи мовою істориків, наш проєкт фокусується радше на мікроісторії. Звідси його назва: «Малі історії Великої війни». Маємо надію, що ці документи допоможуть появі власне тих досліджень, які звертатимуть увагу у першу чергу на людський вимір цієї війни.
Звідси випливають і завдання, які ми собі ставили. Як і для інших подібних проєктів, важливою була медійна складова: збирання і поширення свідчень окремих людей як в українських медіа, так і за кордоном. Але є й інше, більш довготривале завдання: зберігати оригінальні і повні відео та текстові матеріали як документи живої історії. У наших найближчих планах – створення онлайн-платформи з матеріалами проєкту, які будуть подані у повному обсязі (без редакторських правок) для вивчення й опрацювання живих свідчень війни.
Коли ми починали наш проєкт, менш за все ми думали про стійкість. Однак усі зібрані нами історії, власне, виявилися прикладами цієї чесноти.
Слухаючи наших свідків, розумієш, що неможливо уникнути болю, страху, страждань. Але саме внутрішня стійкість допомагає через пережиття болю досягнути чуйності, страх перетворити на мужність, а зі страждань вийти сильнішими.
Наші респонденти – люди різного походження, фаху, віку, досвіду, національності. Серед них – українці та іноземці, студенти і викладачі, переміщені особи і мешканці глибокого тилу, військові й адміністратори, діячі сфери культури і бізнесу, перевізники і комунальники, медики і науковці, представники різних Церков і монаших згромаджень. Тому кожна історія – дуже індивідуальна. Окрім того, читаючи розшифровані тексти чи переглядаючи інтерв’ю, можна побачити, як змінюються реакції людей з бігом часу, зміною межі зіткнення, помноженням травматичного досвіду. Бачимо ці зміни навіть на прикладі Львова, який за внутрішніми відчуттями пройшов шлях від велетенського Ноєвого Ковчега до глибокого тилу.
За останні 14 місяців з нами усіма відбулося надто багато. Деякі з наших героїв проминули через Львів, і ми навіть не знаємо, як складаються їхні долі. Дехто став єпископом. Дехто сьогодні стоїть зі щитом, а дехто, на жаль, уже повернувся на щиті. Але попри всі відмінності залишається певна константа, щось спільне й незмінне у реакціях людей, з якими нам пощастило спілкуватись.
Треба зазначити, що проєкт і надалі перебуває в стані активного збирання свідчень, зібрані документи ще не удоступнені, вони ще не піддавалися якомусь загальному аналізові. Це лише перша, достатньо поверхова, спроба такого аналізу, концентрована головно на моментах спільності, присутніх у свідченнях. Ґрунтовна робота залишається попереду, і це стане полем діяльності для фахівців. Це стосується і моментів критики, які присутні в багатьох свідченнях, зокрема щодо того, що ми, наші уряди недостатньо готувалися до загрози, закривали очі на її реальність.
Говорячи про спільне, вже зараз можна виділити кілька тез, присутніх майже у всіх інтерв’ю.
Хронологія. Уявлення про початок і завершення війни.
Усі наші матеріали об’єднує спільне розуміння її початку: це не 24 лютого 2022, а щонайменше весна 2014-го. Щодо завершення: усі висловлюють своє бажання, щоби війна завершилась, але ми жодного разу не почули про перемир’я, чи припинення, чи поразку. Навпаки: кожен і кожна говорили лише про один шлях – майбутню перемогу. Ніхто не очікує її в найближчому часі, проте всі готові стояти стільки, скільки доведеться. Це, мабуть, найчіткіше висловила у своєму інтерв’ю Іванка Крип’якевич-Димид: «Я живу в реальності перемоги».
Відсутність стану ступору.
Його не помітно навіть у людей, які, покинувши все, втекли з-під артснарядів і ракет. Заціпеніння – поширена реакція на глибокий стрес і травму. А ця війна якраз є такою травмою. Однак заціпеніння було або дуже короткотривалим, або його не було взагалі. З розповідей помітне прийняття ситуації, але не безпорадність. Навіть навпаки: люди намагалися й намагаються зарадити собі та іншим.
Дуже висока міра емпатії.
Як висловилась авторка книги «Любляча доброта» Шерон Зальцберг, «стійкість базується на співчутті до нас самих, а також на співчутті до інших». Викликає захоплення, що емпатія поширюється не лише на людей – рідних, найбільш загрожених, знедолених, поранених. Вона поширюється на пам’ятки культури (такі, як врятована унікальна колекція слобожанських строїв), на осередки освіти (як ущент зруйнована харківська гімназія), а також на ліси, річки, тварин, дельфінів. Усі й усе раптом стали усвідомлено своїми.
Захоплення іншими, гордість від можливості серед них перебувати.
Можна помітити, що наші свідки дуже часто розповідають не про власні вчинки, а про вчинки інших. Розповідають із захватом. Це відчуття захоплення посилює переконаність у перемозі. «Ми вже перемогли», – стверджували декілька наших героїв. Тому що зберегли свою людяність.
Відчуття, що «особисто я роблю замало».
Потреба бути долученими до справи, що є спільною, однією на всіх – часто повторювана теза в різних інтерв’ю. Причому власний внесок багатьом здається мізерним порівняно з жертвою і подвигом, який щоденно відбувається на «нулі». Тому люди не нехтують будь-якою пропозицією долучення до спільної справи, яка зустрічається на їхньому шляху. «Зараз немає негідної роботи», – це слова київської поетки, літературознавиці й успішної блогерки, яка докладала руки, готуючи канапки та миючи підлоги на Львівському залізничному вокзалі. Це внутрішня потреба робити «стільки як завжди, але більше» пояснює, чому в Україні не вичерпується внутрішня хвиля доброчинності, чому досі вдається закривати всі оголошувані збірки коштів.
Ставлення до ворога.
Для нього непросто знайти точне означення. В більшості, якщо не у всіх, випадках це не ненависть, навіть не лють. Навіть навпаки, багато хто говорить про відсутність почуття ненависті або про свідомий внутрішній опір цьому почуттю як деструктивному та отруйному. Найбільш точне означення цього ставлення – ГНІВ. Деякі свідки виявляли свою повну розгубленість перед цим станом скинутих масок, яка провокувала кардинальну зміну власного відношення до росії чи до російського. У наших відео увиразнюється розуміння, яке сьогодні в Україні перетворюється на повний консенсус: росія сама не отямиться – вона або не може, або взагалі не здатна (щодо цього розуміння відрізняється). Тому вона повинна програти. Іншого шляху просто немає.
Шок від міри людоненависництва.
Міра звірства і нелюдяності агресора для переважної більшості людей, з якими ми говорили, виявилася неочікуваною: «не налізає на голову», «не можна зрозуміти», «цього не могло статися в 21 столітті», «як можна так ненавидіти». Ця нелюдяність заводить в емоційний глухий кут, оскільки не має раціональних чи логічних пояснень, тим більше жодних моральних виправдань.
Неготовність убивати.
Українці, на відміну від росіян, не готові вбивати. Про це свідчили і цивільні, і військові, люди світські й воцерковлені. Особливо вражає почути таке зізнання від молодої людини, яка свідомо й добровільно взяла в руки зброю, щоби захищати усіх і усе, що їй дороге. Зі свідчень видно спільне для всіх переконання в тому, що покликання людини – жити, а не нищити і вбивати. З цього переконання випливає розуміння і співпереживання з тими, хто на лінії вогню несе цей страшний, але неуникний тягар нав’язаної війни.
Й останнє, про що не можна не згадати, – це присутнє в інтерв’ю захоплення Україною та українцями.
Ми відчували цей феномен спільної гідності на обох Майданах. Але зараз його географія значно ширша, а чисельність значно вища. Неймовірні люди й неймовірні вчинки, солідарність і відчуття любові до всього рідного стали одкровенням для багатьох наших свідків, які не мали україномовного середовища чи патріотичних сімейних традицій. «Ми не знали, хто вони. Ми не знали, хто ми», – як висловився один із наших героїв-харків’ян. Тепер знаємо, відчуваємо спорідненість і гордість. Залишається тільки надіятись, що ми це відчуття єдності і захоплення не розгубимо.
Всі ці приклади, власне, ілюструють чесноту стійкості. Стійкості супроти випробувань, стійкості супроти власної слабкості, стійкості супроти зла. Вражає, що її демонструють люди, яких до цього ніхто і ніщо не готувало. Ця стійкість непохитна, бо закорінена в найнадійнішому ґрунті. Цей ґрунт – емпатія до інших і віра в силу правди.
Їхні історії важливі не лише як документи війни чи історичне джерело одного з ключових періодів української історії. Вони ніби повертають сенс тому жаху, що відбувається навколо. Ці історії будують нашу власну стійкість. Тому вони важливі для кожного з нас особисто.