Еміграція та солідарність

Лейтмотивом Міжнародного мистецько-інтелектуального форуму Via Carpatia 2023, який відбувся в Івано-Франківську, була тема “Майбутнє традиції: українське у глобальному світі”. Одна з дискусійних панелей Форуму порушила чутливі для українського суспільства реалії – вимушена еміграція, українські біженці, перспективи їх повернення до України. Дискусію “Еміграція та солідарність. Між консервацією давнього і просуванням сучасного” провели директорка Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Романа Іваничука, організаторка і модераторка фестивалів, бібліотечна тренерка та лекторка Тетяна Пилипець; заступниця генерального директора з розвитку та культурно-просвітницької роботи Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності Ольга Сало; співачка, телеведуча, художниця, науковиця, письменниця, громадська діячка, волонтерка, президентка мистецької агенції «Територія А», президент Фонду відродження культурного середовища Києва Анжеліка Рудницька. Онлайн до бесіди також приєдналися канадський дипломат українського походження Роман Ващук і голова правління громадської організації «Український дім» (Польща), експертка у сфері міграції українців до Польщі, кандидатка до Сейму Республіки Польща, номінантка на звання "Варшав'янки року" 2022 Мирослава Керик. Модерував розмову журналіст, ведучий телеканалу “Еспресо” Антін Борковський.

Анжеліка РУДНИЦЬКА:

“В Україні, попри війну, – безліч можливостей. Україні потрібні руки, голови, серця...”

 

З початком повномасштабної війни я часто виїжджала з благодійними виступами та виставками за кордон і, звісно ж, зустрічалася з нашими нинішніми емігрантами. І розумію, наскільки ця еміграція зараз важлива для нас. Де б українець не жив, якщо він ідентифікує себе як українець, – така людина є великою допомогою Україні, вона і є частинкою України. Українці, які виїхали зараз, зробили це не в пошуках кращого життя – їх вигнала війна. Люди намагалися врятувати своє життя, життя своїх дітей, хотіли дати їм можливість здобувати освіту, жити без повітряних тривог. Нібито банальні речі, але, можливо, хтось цього не усвідомлює. Бо ж є такий собі конфлікт між тими, хто залишився (не всіма, а певною частиною людей), і тими, хто виїхав. Я за те, щоб ми знаходили можливість спілкуватися вже зараз і не намагалися загострювати це питання, незалежно від того, хто звідки емігрував: зі знищених Маріуполя чи Попасної або ж із Ковеля чи Верховини. Людина – істота, яка думає насамперед про себе. І якщо зараз будемо конфліктувати, нам буде складно вмовити людину повернутися. Але мені багато хто казав, що хоче повернутися туди, де поховані їхні предки. Інші ж – ті, що краще адаптуються, активно вчать мови, дружать не з українцями і вже хочуть бути частиною іншого соціуму. Чи зможемо повернути цих людей? Навряд чи.

Особисто мені у багатьох країнах світу митці, з якими я перетиналася на виставках, пропонували прихисток. Я порадилася з мамою – і вона сказала: “Ні. Моя мама пережила німецьку окупацію. Була з трьома маленькими дітьми на руках і нікуди не виїжджала. І я теж не поїду”. Мамина концепція така: наші захисники тримають українське небо, захищають нас, а ми маємо бути їхньою основою, землею, ґрунтом, тилом – міцним, надійним. Захисникам треба розуміти, що вони захищають, окрім самої землі. Ми ж, своєю чергою, зараз робимо багато нехарактерних для себе речей: плетемо сітки, збираємо донати, дівчата перевозять автівки для фронту... І це все також пов’язано зі збереженням нашої нації, культури. Коли людина переживає все, що відбувається, разом зі своєю землею, вона стає глибшою. Я хочу бути тут, відчувати цей страшний і трагічний, але водночас і величний момент. Я – митець. Крім переживань і сліз, відчуваю й велике натхнення. Мені треба акумулювати всю свою позитивну енергію, весь свій невгамовний, майже патологічний оптимізм, і заряджати суспільство. Не маю права – якщо говорю роками, що я українка, що люблю свою країну, – в найвідповідальніший момент утекти, бо в мене є така можливість.     

Усі ми зараз проходимо шлях стрибками вперед. Війна всім нам дала чарівного пенделя робити те, що відкладали, бо все було не на часі. І тут культура, традиції ой як важливі. Без розуміння українців, що вони українці, ми не зможемо виграти війну. Бо війна – це не тільки збройний конфлікт, це ще й боротьба за нашу ідентичність. Це боротьба добра і зла, світла і темряви. І ми тут на боці добра та світла зі своїми чудовими традиціями. Я волонтерю з 2014-го, ми завезли на нині окуповані території тонни українських книжок, возили туди українські пісню, слово, лекції... І саме ті люди, які приходили на наші заходи, стали равликами – це вони поклали все своє життя в один наплічник і повезли його хто куди.

В Україні, попри війну, – безліч можливостей. Україні потрібні руки, голови, серця... Коли від наших вимушених емігрантів я чую, що вони хочуть повернутися, дуже радію. Хоча зараз кажу їм: “Давайте ще цю зиму переживемо. Прийде весна – і ми вас чекаємо”. Такі горизонтальні зв’язки між українцями дуже важливі.          

Ольга САЛО:

“Вірю в те, що багато українців повернуться, особливо отой креативний клас”

 

Нам треба розуміти, що повернення українців не відбудеться у стовідсотковому форматі. І не відбудеться скоро. Частина із тих, хто виїхав на початках, під час перших вибухів, уже повернулися – як тільки зрозуміли, що загроза там, куди вони повертаються, вже не така велика. Часто люди повертаються і в міста, які можна назвати прифронтовими, – у Харків, Миколаїв чи Херсон.

Повернення українців буде повільним. Поки йде війна, нам важко починати цілеспрямовану політику із закликами “Повертайтеся додому!” Але нам дуже важливо залишатися в контакті з нашими людьми. Чому українці емігрували до війни? Через бажання самореалізації. І часто й повертаються з тієї ж причини – коли розуміють, що максимальна реалізація їхнього потенціалу можлива саме в Україні. А також через культурний, ментальний зв’язок, через родинні зв’язки. Та саме відчуття потрібності вкрай важливе. Багато хто зараз відчуває, що там, за кордоном, він потрібніший, ніж тут. Це насамперед ті, що активно включилися у волонтерську роботу, в політику просування України в мистецтві, культурі. Ці люди не просто заробляють гроші чи мирно живуть – вони також працюють на перемогу України. І те, що ми зараз отримуємо зброю, значною мірою заслуга й наших культурних зусиль. Люди пізнають державу, довіряють їй настільки, щоб дати зброю, внаслідок комунікації насамперед у культурній сфері. А вже потім підключається політика.

У нас в Музеї Революції Гідності є кілька експонатів Героя України Маркіяна Паславського. Це чоловік, який був у Штатах у другому поколінні українських емігрантів. Він народився і виріс у США, здобув там освіту, мав офіцерське звання. Після здобуття незалежності України повернувся сюди і жив на дві країни. Переломним моментом для нього стала Революція Гідності. У нас є світлини, на яких він 20 лютого 2014 року під час розстрілу Героїв Небесної Сотні був під кулями, рятував поранених, виносив убитих... Опісля він зібрав речі майданівців – щити, обладунки, бруківку – і повіз в Америку. Організовував виставки, зустрічі, розповідав американцям про Майдан і про те, за що борються українці. Врешті Маркіян Паславський загинув під Іловайськом у серпні 2014-го, захищаючи Україну. Цей чоловік мав усі можливості реалізуватися у Штатах. Але він зрозумів, що його індивідуальна реалізація, його особиста історія має бути пов’язана з Україною. У цьому, звичайно, велика робота його родини – він із сім’ї культурних діячів, які все життя берегли те українське у собі, у своєму побуті. Але це історія про те, як ці люди через покоління повертаються і стають основою відродження, розвитку країни. Тому зараз нам треба думати над тим, як тримати українців за кордоном в колі України і показати їм, що вони нам сьогодні дуже потрібні, навіть там.    

Я читала дослідження про те, що буде з нами, якщо не повернуться ті, хто виїхали. Приїдуть інші – звідти, де на той момент буде ще гірше, ніж в Україні. Але я вірю в те, що багато українців повернуться – особливо отой креативний клас. Зараз до України приїжджають багато іноземців з різними місіями. Ті, з якими мені доводилося спілкуватися, як це не дивно в нашій ситуації, заздрять нам. Вони кажуть: “Ви такі щасливі. Ми у своїй ситій Європі нікому не потрібні. Ми – просто статистична одиниця. Так, ми живемо добре, благополучно, займаємося активною громадською діяльністю, маємо позицію. Але ми не будуємо державу, не змінюємо її, не змінюємо світ. Ми можемо лиш приїхати до вас і боротися за наші ідеали у вас”. Ці іноземці заздрять українцям, які після війни будуватимуть державу на тих принципах, за які боролися всі попередні роки. І нам треба показувати нашим співгромадянам оці перспективи. Тоді ті, хто має благородні амбіції, не всидять навіть у кращих умовах на Заході. Вони захочуть повернутися в економічно гірші та ризикованіші умови, щоб творити цю країну.         

Тетяна ПИЛИПЕЦЬ:

“Коли людина сама розуміє, що ментально вона вже не може повертатися додому, – це страшний вибір”

 

А чи всі, хто хоче повернутися, мають повернутися? Це дуже незручна тема... Таке рішення мусить прийняти сама людина. Може, вона й має безпечне місто чи село для повернення, має житло – але вагається, їхати чи ні, бо ментально не чується у змозі повернутися. Може, для неї це був шанс? Коли я їжджу з книжковими подіями за кордон, уже бачу таких людей. Вони наче й тягнуться до книжок, до авторів, яких ми їм привозимо, – але ти бачиш, що той зв’язок з Україною вже розірваний...

А є інші люди – як-от моя коліжанка, директорка Донецької бібліотеки, яка вже двічі через війну мігрує зі своєю бібліотекою, але й надалі будує її. Зараз у неї відомий проєкт “Бібліотека у валізі”. Для мене ця людина – маркер, по якому ти бачиш, як буде відбуватися оте повернення українців.

Я дуже не люблю, коли людей ранжують, особливо за моральними принципами. Але чи всі матимуть сили тут жити? Незручне питання, яке маємо ставити собі. Коли людина сама розуміє, що ментально вона вже не може повертатися додому, – це страшний вибір. Але краще визнати таку страшну правду.

За тиждень після Via Carpatia я поїду у Мюнхен на книжковий ярмарок. І точно знаю, що на наші події прийдуть українці, які бачать отой свій місток повернення до України. І коли бачу, що цим містком є книги, то з великим задоволенням, навіть падаючи з ніг, буду ці містки прокладати. Книги – це, звісно, не найбільший ресурс. Але він працює очі в очі: книга, зустріч з автором... 

Нам, українцям, треба мати менше претензій до світу, до себе, до тих, хто поруч. Бо ця претензійність підточує нас. Водночас для того, щоб українці поверталися і відбудовували Україну, треба, щоб вони довіряли державі. Є багато українців, які не ставлять вимог, – їм достатньо довіряти інституціям своєї держави.

Роман ВАЩУК:

“Хтось каже, що за кордоном українці почуваються приниженими. Але ж приниженими вони почуваються і в Україні...”

 

Історично на еміграцію є два погляди, їх репрезентує два літературні твори. Перший – це “Камінний хрест” Василя Стефаника, хрестоматійний в Україні, дуже трагічний. А другий – це трилогія "Сини землі", значно менш знана в Україні. Обидва твори написали люди з Покуття. Якщо перший – про трагічний виїзд, то трилогія – про життя на новій землі, про те, як люди успішно дали собі раду, і навіть з гепі-ендом, що для української літератури є рідкістю.

До всього цього треба підходити менш сентиментально. Так, війна зрушила мільйони людей. Але вони вимушено вирушили у міжнародну мобільність. Тепер Україна мусить стати позитивно атрактивною для цих людей. Останні тридцять років Україна, як би сказали поляки (а я зараз у Вроцлаві), була “ледве зносною”. Люди за інерцією жили в Україні, бо ж куди вони заберуться? А держава не дуже дбала про те, щоби зробити життя людей легшим. Держава й надалі матиме проблеми, не буде здатна профінансувати всі ті програми. Але держава могла б менше палиць в колеса людям вставляти. Люди не захищені.

Хтось каже, що за кордоном українці почуваються приниженими. Але ж приниженими вони почуваються і в Україні – це щодо правоохоронних органів, різних фіскальних органів. Непередбачуваність, сама війна з прильотами та іншим приносять людям невпевненість. Держава не сміє примножувати цю невпевненість. А для цього вона мусила б переглянути свою роль і свій підхід до власних громадян, яких треба цінувати, а не зневажати. Громадяни ж мали б відчувати, що держава піклується про них або принаймні не перешкоджає їм. Адже українці надзвичайно самозарадні люди. А український бізнес надзвичайно витривалий.     

Мирослава КЕРИК:

“Що довше буде війна, то більше людей вирішать залишитися за кордоном”

 

Зараз у Польщі приблизно мільйон українців. Це, власне, українські біженці, які приїхали після 24 лютого 2022 року. Вважається, що після 24 лютого кордон з Польщею перетнуло близько семи мільйонів українців. Частина вже повернулася, частина поїхала далі – наприклад, у Німеччині зараз уже теж понад мільйон українців. 

Як зараз українці дають собі раду в Польщі? Більшість дорослих знайшли роботу. Це переважно жінки. Але всі досі перебувають у стані тимчасовості. Не повертаються, бо не розуміють, на які умови їм повертатися – а це багато людей із Харкова, Дніпра, Запоріжжя, Маріуполя, з окупованих міст... Повернення – важке рішення для них, бо вони не мають в Україні житла. Хоча й перебування у Польщі для цих людей виклик – вони працюють нижче своєї компетенції, лиш би прожити. А фінансова підтримка від Польщі на даний момент – 300 злотих одноразової виплати (це дуже малі гроші) і 500 злотих у місяць на дитину. Є додаткова соціальна підтримка особливим категоріям, але за останній рік такою підтримкою скористалися лише 20 тисяч українців. Іншими словами, працюючі українці більше додають до бюджету держави Польща, ніж отримують від неї соціальних бенефітів.

Наші люди виживають, шукають праці. Мало хто наважується на складну процедуру підтвердження диплому та своєї кваліфікації. А це означає, що українці все-таки надіються на повернення додому. Але що довше буде війна, то більше людей вирішать залишитися за кордоном.

Крім питання житла, важлива інтеграція дітей у систему освіти. Хоча у Польщі досі немає обов’язку українським дітям іти до польських шкіл – вони можуть навчатися онлайн в українських. Але це вже четвертий рік навчання онлайн... Близько 200 тисяч українських дітей в онлайні, поза системою, немає контролю за рівнем їхніх знань. Вони втрачають соціальні компетенції і навіть саме вміння вчитися. І це велика проблема – як не втратити цих дітей, як тримати їх в українському полі, як підтримувати їхнє знання української мови? Ми організували українську школу, але це крапля в морі.

У всіх нас є почуття вини. У мене також, хоча я вже двадцять років у Польщі. А люди, які виїхали після 24 лютого 2022 року... Для декого з них перші дні війни – величезна травма, через яку вони досі не їздили до України, бо бояться бомб. Для дітей – тим паче. Тому остаточне рішення про повернення додому матері приймуть, коли закінчиться війна.

І про потенціал. З 24 лютого 2022 року 90 відсотків українців, які перебували у Польщі раніше (а це близько 1,5 мільйона), включилися в допомогу Україні, українським біженцям, українській армії. Близько 300 тисяч українських чоловіків повернулися до України і зголосилися до військкоматів. Це також показує тісний зв’язок між українцями, які живуть за кордоном, і Україною. 

Втома поляків? Так, вона є. Але, як на мене, вагомішим чинником є політичні відносини: зернова криза, виборча кампанія у Польщі... Все це сильно впливає на бажання польського суспільства підтримувати українців. І тут нашим і польським політикам варто більше думати, бути обережнішими. Те, що так багато українців приїхали до Польщі, так багато поляків познайомилися з українцями, прийняли їх у своїх домах, це збудувало сильні зв’язки, міцну співпрацю. Важливо не змарнувати цього, бо це великий капітал на майбутнє.

Підготувала Галина Гузьо

Фото Віталія Грабаря     

Шостий міжнародний мистецько-інтелектуальний форум Via Carpatia відбувся за підтримки Українського культурного фонду і Міжнародного фонду “Відродження”. А літературно-мистецьку зустріч “Слово у війні” підтримав Український інститут книги.