Троякі переміщення

Якщо користуватися міським транспортом доволі часто та регулярно, то можна помітити, як буденність взаємодіє з позачасовим. Наприклад, одного дня тобі доведеться розділити дорогоцінні автобусні хвилини з персонажем чоловічої статі середнього віку, смаглявим (можливо, навіть занадто смаглявим, як на наш клімат), присадкуватим та обвішаним торбами різного розміру й пакунками, змісту яких краще собі не уявляти. І так у вашому новоствореному спільному просторі тобі не залишиться нічого іншого, як тільки вслухатися в його слова з усією емпатією, на яку ти здатна.

У нарації незнайомця – спочатку обережній, а потім щораз емоційнішій – помічаєш специфічну динаміку. Йдеться передусім про спорт, змагання чи навіть боротьбу – радше на смерть, ніж на життя. Важко передати своїми словами, про які конкретні події розповідається і чи взагалі конкретика має в даному випадку значення. Однак твоя уява змальовує цілі яскраві картини батальних сцен. Здається, що оповідач бере в них участь якраз тепер, ось у цьому моменті – дарма, що зовні виглядає, ніби всі ми сидимо в автобусі. Його переконливість непоборна. Усі ці наступи та відбивання, захисти й атаки, уникнення, відхилення, перебігання, прикривання та втечі, тобто один суцільний рух, змушують всі твої рецептори мобілізуватися. Ораторських здібностей цьому нещасному спортсменові не позичати – це факт. У самому епіцентрі баталії автобус проїжджає повз білборд із гаслом “Рух – це здоров’я”. Ну, як сказати… Відтепер я почала в цьому сумніватися.

Хоча тут, напевно, не завадить прояснити, який рух мається на увазі. Бо рух може бути двоякий чи навіть троякий (як ота ружа трояка з пісні про мужа-пияка). Можливо, я не спец від фізичних активностей, та й досвід мій не такий багатий, як у цього принагідного співавтобусника-спортсмена, але все-таки певні здогади маю. Особливо, коли думаю про рух як про переміщення чи пересування – такого в моїй пам’яті є досить багато, але майже все знаходиться у підсвідомості.

А підсвідомість, як відомо, полюбляє всілякі колективи (на те вона й буває колективна), тому дуже легко переходить у позачасове. І так маємо, наприклад, ціле покоління, яке ще до свого народження пережило декілька географічних переміщень у формі депортацій, релокацій, виселень – тимчасових або постійних, внутрішніх чи зовнішніх, переважно примусових і замаскованих під добровільні. Багатокультурність, яка могла б бути бонусом, стає чимось подібним до прокляття. І географія при цьому відіграє не таку вже й важливу роль, як здається. Якусь, звісно, відіграє, бо ми ж усі від неї залежимо (принаймні наразі, допоки більшість із нас ще не заселила космосу). Проте мені хочеться думати, що суттєвими, попри географію, є також і точки зосередження. Той кавалок простору, на якому ти зосереджуєш свою увагу, має всі шанси стати вирішальним.

Точки зосередження – це ніби перехрестя (або роздоріжжя – залежно звідки дивишся), де сходяться дороги з різних боків. Тут і назви різні (чи то етнічні, чи автохтонні території, чи Надсяння, Любачівщина, Холмщина, Підляшшя, Західна Лемківщина, Бойківщина, чи то загадкові Закерзоння або Підкарпаття), і дати (1944–45 або 1947) – та навіть факти не завжди такі самі. У кожного свої перекази й легенди, закопані скарби біля спалених церков, місця після зруйнованих хат у неіснуючих селах, велосипедна доріжка, яка біжить поміж рештками кам’яних хрестів, адже колись тут був цвинтар… Багато знаків та мало відповідей. Бо ж пам’ять ненадійна, а самої міфології недостатньо.

Виявляється, однак, що переміщення не тільки розривають, але і склеїти часом теж можуть. Адже одного дня починаєш знаходити спільну мову з тими, хто мав би бути з іншого світу. І збігаються в одній точці досвіди з протилежних локацій: Заходу-Сходу, Півдня-Півночі та Центру. І що більше слів промовляєш і що довше вслухаєшся у слова інших, то виразніше бачиш – бути собою завжди означає акт спротиву. Або створює враження участі в якійсь таємній змові. Так, ніби для того, щоб зберігати принаймні ту невелику частину себе, щодо якої не маєш сумнівів, треба безперестанку відбиватися. Хочеш говорити своєю мовою, яка є логічним продовженням і майже органічною частиною твого тіла, – будь ласка, тільки відбивайся і захищай її своїм же тілом.

А цього разу переміщення пройшло успішно – автобус прибуває на зупинку в цілісній формі і майже без запізнення. Шкодуєш тільки, що сьогодні вже не дізнаєшся, чим же закінчилися оці спортивні пригоди твого маршрутного партнера. Але щось тобі підказує, начебто завтра теж буде день. Надія на продовження розповіді напевно знову засяде в твоїй голові й перебуватиме там, допоки не опинишся у пункті призначення (чи то в точці зосередження). Виходить, що переміщення, так само як і рух, безперечно можуть піти тобі на користь. Тільки постарайся не забувати про їхню троякість.