(початок 5-го тому пригод нічного репортера)
Ранок був такий, як і завжди, один з тих ранків, коли очі ще заволоклися тривожними видивами ночі, з яких у пам’яті залишалися лише окремі яскраві зблиски, не сформовані у бодай виразний фільм. Перше, що спадало спросоння на думку: «Де я?» – але повернувши голову в один бік, потім у другий, він бачив лише білі стіни, а ще чиєсь ліжко, в якому так само прокидався хтось у сірій піжамі зі скуйовдженою патлатою головою і порожнім поглядом, хтось, кого він не знав, бо раніше на його місці лежав старий чоловік, який зарубав сокирою свою жінку.
Уранці його свідомість ще не була настільки притуплена, як протягом усього дня, коли на нього напливали повна байдужість і небажання рухатися, хотілося лише отак лежати і вдивлятися в стелю або, заплющивши очі, перебувати в блаженній дрімоті. Він нічого не пригадував зі свого попереднього життя, міг згадати лише останні кілька днів, коли нарешті виборсався з тривалої сплячки і коли його стали нарешті виводити на прогулянку до парку, який оточував лічницю для божевільних. «Я хворий, – подумав він, – мене лікують і годують. Це краще, ніж якби я волочився вулицями і спав на лавках».
За хвилину двері палати відчинилися, увійшла знайома їм прибиральниця, дзеленькаючи відром, і швидкими рухами мокрої швабри вимила кахльовану підлогу, оздобивши повітря запахом хлорки, після неї настала черга санітара – дебелого хлопуня з товстим карком – він підняв обох пацієнтів і повів до вбиральні, де ті під його чутливим наглядом справили свої потреби, помили обличчя, виполокали писки і повернулися назад. Санітар був теж уже віддавна знайомий обом пацієнтам, а от коли за кілька хвилин з'явилися дві медсестри, хворі їх не впізнали. То були дві нові дівчини. Хворі для них були теж незнайомі, тож вони уважно звірили таблички на ліжках, які сповіщали, що тут перебувають Штефан Збуй і Яцько Крохмаль.
Одна з них, круглолиця, підійшла до Яцька і простягнула йому пластикове пуделочко з пігулками, той випростав руку з розкритою долонею, пігулки висипалися на долоню, хворий спробував їх закинути одним махом до рота, але частину розсипав. Медсестра нахилилася, щоб їх позбирати. За той час друга дівчина – ця вже була струнка і миловидна, з рудим кучерявим волоссям – швидко зиркнула на напарницю і, вловивши момент, що та шургала рукою попід ліжком, висипала пуделочко собі до кишені, а Штефану на долоню поклала лише одну пігулку і кивнула, аби притьма випив. Він, хоч і перебував у такому стані апатії, що на все дивився, мовби крізь імлу, але автоматично виконав її наказ і мовчки запив водою, яку вона йому подала, пильно вдивляючись в його примружені очі. Щось підказувало, що це все недарма, що вона по його боці. По якому боці? Хто він?
Пухкенька медсестра підвелася, уважно обстежила Яцькового рота після того, як він ковтнув і запив ліки, те саме зробила і друга медсестра, перевіривши Штефана. Опісля хворим принесли по тарілці ріденької перлової каші на воді, шматок сірого хліба і теплий, але прозорий чай, ледь присолоджений сахариною. Обоє покірно спожили, що совєтський Бог прислав, і знову випросталися на ліжках, щоб отак непорушно лежати до самого обіду, коли їм подадуть мутну зупу, де крупинка за крупинкою ганяє з дубинкою, ріденьку картопляну ґаламадзю з хлібною «катлєтою» і той самий чай або ледь присолоджений компот.
Після сніданку і по обіді хворих виводили на прогулянку, але для пацієнта Штефана Збуя поранкова пора не стала рутинною і схожою на інші, бо з'явилася знову та сама медсестра і покликала його з собою. Цього разу Штефан відчув, як в голові йому дещо проясніло, він уже не чувся настільки пригніченим, як раніше, але причин цього прояснення ще не усвідомлював. Куди вона його веде, тримаючи попід руку?
Вони брели довгими коридорами, раз по раз повертаючи, наче в лабіринті, проминаючи зустрічних лікарів, медсестер, хворих, йшли мовчки, аж поки не опинилися в коридорі зовсім безлюдному. І тут дівчина запитала:
– Czy poczuł się pan lepiej, gdy przestał brać te pigułki? (Вам покращало, коли перестали пити ті пігулки?)
– Tak, dużo lepiej (Так, набагато краще), – відповів він.
– Co pan teraz czuje? (Що ви тепер відчуваєте?).
Він замислився і відповів:
– Nic.
Вона усміхнулася.
– Czy rozmawia pan ze swoim sąsiadem z łóżka obok? (Чи ви зі своїм сусідом по палаті спілкуєтеся?)
– Nie, bo on tylko bełkocze. – Штефан винувато зиркнув на неї і додав. – Ja czasem też (Ні, бо він тільки белькоче. Я часом теж).
– Myślę, że wkrótce przestanie pan bełkotać, – вона не звернула уваги на те, що він промовив «belkocze» на львівський манір, лише застерегла: – Ale musi pan być ostrożny. Niech pan namówi sąsiada, żeby on, za każdym razem, gdy dostanie leki, je rozsypywał. W zamian dam dla niego też pigułki, które zneutralizują działanie poprzednich. (Гадаю, ви скоро перестанете белькотати. Але мусите пильнуватися. Намовте сусіда, щоб він щоразу, коли подають йому ліки, розсипав їх. За це дам також для нього пігулки, які знейтралізують дію попередніх).
Штефан не зовсім зрозумів, чого дівчина від нього хоче, навіщо все це, і подивився на неї здивовано.
– Nie rozumie pan? W przeciwnym razie nie będę mogła zamienić panu leków, – пояснила. – Teraz pan rozumie? (Вам не зрозуміло? Інакше я не зможу підмінити вам ліки. Тепер розумієте?)
Він згідливо закивав головою і спробував поцілувати її в руку. Вона висмикнула руку і покивала йому пальцем.
– Niech pan nie udaje, że ma kuku na muniu. Przeczytałam pana historię choroby. Jak mnie będzie pan słuchać, wkrótce odzyska pan zmysły. Teraz porozmawia z panem nowy główny lekarz. (Не вдавайте кукінамуні. Я прочитала вашу історію хвороби. Якщо будете мене слухати, скоро отямитеся. Зараз із вами говоритиме новий головний лікар).
– A gdzie podział się były? (А куди подівся колишній?)
– Powiem później. W pana interesie zachowywać się tak, jak dotychczas. Nie zdradzać świeżości myśli. Nie zapomnić czasami niewyraźno bełkotać, jąkać się i ślinić. Ponieważ tak jest napisane w pana aktach. Oto chusteczka do wycierania ust. – Вона підштовхнула його у напрямку кабінету головного лікаря, де висіла нова табличка: «главврач, проффесор Иосиф Шнейдерман». – Idź pan. Zaczekam na pana. (Пізніше розповім. У ваших інтересах поводитися так, як дотепер. Не зраджуйте свіжість думки. Не забувайте часом белькотати щось невиразне, заникуватися і пускати слину. Бо так записано у вашій справі. Ось вам хустинка витирати рот, – Ідіть. Я вас зачекаю тут).
Вона сіла на крісло напроти кабінету, а він несміливо постукав у двері і, коли почув «Вайдітє!», – прочинив двері і побачив за широким столом огрядного чоловіка, що мав великі окреслені очі й шпакувате волосся.
– Смєлєє! – додав чоловік цілком лагідним тоном і вказав на крісло навпроти себе.
Штефан сів, склав чемно руки на колінах і подивився на «проффесора» звичним дурнуватим поглядом, в якому не було жодного проблиску інтелекту, але він уже настільки був звик до такого свого стану, що міг вдавати його інстинктивно. Збоку під стіною помітив дебелого санітара, який, вочевидь, мав би втрутитися, якби хворий став чинити якісь буйства.
– Та-ак, – промовив «проффесор» і розгорнув папку. – Штефан Збуй. Здається, збуй – це розбійник?
Він говорив російською. Санітар гмикнув зо сміху. Штефан змушений був напружувати мозок, щоб сприймати його слова. Він поглянув на лікаря і заперечив:
– To nie jest moje imię (Це не моє ім'я).
– Ну, ні! Так діло не піде, – похитав головою «проффесор». – Ви що – не можете розмовляти російською чи бодай українською? Я приїхав з Дніпропетровська і не знаю тих ваших говірок. Тим більше – тут написано про вас, що ви працювали друкарем на концерні Івана Тиктора. А там же ж друкували українську пресу, українські книжки. То мусите володіти цією мовою.
– Добре, спробую, – хитнув головою Штефан.
– Ну, це вже краще, – погодився лікар.
– Але мене звати не так, – повторив твердо.
– А як? Може, Алєксандр Сєргєєвіч Пушкін?
– Ні, але не так.
– Адреса постійного проживання: Львів, Замарстинів, вулиця Квіткова 4.
– Ні, це не моя адреса.
– Товаришу, ви саме тому сюди й потрапили, що у вас відбило пам'ять і ви не могли пригадати ані як вас звати, ані де живете, – в голосі лікаря вчувалося роздратування. – Це називається «хвороба Альцгеймера». Тут написано, що, на щастя, знайшлися колишні ваші співпрацівники з друкарні, які вас упізнали.
– І ще його сусідка впізнала, – втрутився санітар.
– Ядвіга Квіцінська, – вичитав з папки «проффесор». – Пригадуєте таку?
– Ні, – скрушно похитав головою Штефан.
– А от вона вас пам’ятає і характеризує як чемного ввічливого чоловіка, який завше готовий прийти на допомогу.
Штефан напружував мозок, прагнучи витиснути з нього все, що згадав про себе, але не міг, не міг пригадати, як його звали насправді, лише твердо був переконаний, що він не Штефан Збуй, а хтось інший. Він також не міг пригадати, відколи він тут, як сюди потрапив. Чи справді через ту хворобу? «Моя пам'ять – суцільна непроглядна пустеля», – подумав він і заплющив очі, гадаючи, що так йому легше буде прозирнути її, – але ні, не вдалося.
– Котрий нині рік? – запитав він.
– О, рік у нас знаменний! – зрадів не знати чого «проффесор». – Це рік великих трудових звершень, – він виразно насолоджувався цією ситуацією.
Але Штефан, чия свідомість стала поступово світлішати завдяки тому, що уже не пив того складного набору пігулок, не дав себе змилити і зайшов з другого боку:
– Минулого разу, – тут він пригадав, що повинен белькотати і заникуватися, – кккколи ми розмовляли з вами у вававашому кабінеті, ви ккказали...
– Ні-ні! – розсміявся «проффесор». – Не фантазуйте. То був не я. Я новий головний лікар. Доктор Бергман виявився німецьким шпигуном. Це ви з ним розмовляли, а не зі мною. Вас я викликав, щоб познайомитися з вами і вашими симптомами. Бачу, що лікування іде вам на користь, бо ви вже виразніше промовляєте.
У цю мить Штефан випустив слину на підборіддя і хутенько її витер хустинкою, ховаючи очі. Разом з тим у його голові промайнула пригода, яка трапилася кілька днів тому, коли його вів санітар до колишнього головного... як же його звали?.. доктор Пфайзер... Штефан втішився, що вдалося згадати це ім'я... йдучи коридором, санітар його зупинив і звелів зачекати, а сам заскочив у якийсь кабінет... і тут до Штефана підійшов якийсь курдупель в білому халаті з великим черевцем і двома підборіддями, на носі мав цвікер.
– Чим можу служити? Я доктор Пфайзер.
– Е... я не знаю... – замислився Штефан, – може, мене вели до вас...
– Так? А я вже тут, – тішився доктор. – Слухаю вас.
– Та я не знаю...
– На що скаржитеся?
В цей момент двері кабінету відчинилися і вийшов санітар.
– Йоську! Ти знову граєш вар'ята? Негайно віддай халат.
Доктор ображено запхикав і кинувся тікати, та його дорогою перейняли інші санітари і таки відібрали халат.
– Звідки у вас ця хустинка? – пожвавився головний лікар.
– Піддббрав... брав... на підлллозі...
– Гм... – «проффесор» похитав головою, а тоді запитав – Про що ви з ним розмовляли?
– З ким?
– З доктором Бергманом.
– Він кккказав, що я вже не такий, як у перші дні... Більше не пригадую.
– От і добре. У ваших же інтересах краще таке не пам’ятати. Однак те, що ви досі не пригадуєте, як вас звати, свідчить про те, що ліки вам треба освіжити. – Тут він замовк і став уважно читати і перегортати сторінки історії хвороби. Очі його округлилися, він смикнув зі здивуванням головою і сказав: – Хоча ні... ліки ці вам приписали з засторогою «без змін». Цікаво… цікаво. Чи маю я право їх міняти? – він поглянув на Штефана і сказав: – Звісно, що ні. Я маленька людина. А ви суцільний знак питання. Цікаво, що ви накоїли? Когось зарізали? Задушили? Зґвалтували? Нічого цього в папці нема. А проте – ліки виписали вам потужні.
– То тепер він уже тихий, – втрутився санітар. – А на початках так буянив, що мусили його в гамівній сорочці тримати. Не одному писок розквасив. Ого! То ще той жук!
Шнейдерман поглянув на санітара таким поглядом, мовби давав зрозуміти, що не потребує його реплік, бо все є у папці. І справді, тут було записано, в якому дикому стані потрапив до них хворий. Затримали його в шинку на Замарстинові, де він влаштував бійку з перевертанням столів, а при цьому ревів як бик, метляв кулаками, кусав, копався і лаявся. Ледве вдалося прибулим санітарам його вгамувати. «Дата поступления, – значилося на папці, – 4 января 1940 года».
Потім «проффесор» кивнув санітарові, і той увімкнув магнітофон. Великі бобіни закрутилися, захурчали, і Штефан почув свій голос:
– Штефан Збуй... Штефан Збуй... Єстем Штефан Збуй...
– Ще раз! – це вже невідомий голос.
– Єстем Штефан Збуй...
– Добже. Адрес.
– Львув, Замарстинув, уліца Кв’яткова чтери.
– Єще раз.
– Львув, Замарстинув, уліца Кв’яткова чтери.
Магнітофон вимкнули. «проффесор» усміхнувся.
– Ось бачите? Усе чітко і зрозуміло. А, зрештою, я і не сподівався, що ви Міцкевич або Наполеон. Адже тут також зазначено певний рівень інтелігенції. Можете йти, – сказав «проффесор». – Якщо будете й надалі поводитися так спокійно, як останні місяці, режим для вас залишиться незмінним. Однак я додам вам ще годину для прогулянок. Надто, що погода цьому сприяє. З ким він у палаті? – запитав у санітара.
– То такий Яцек Крохмаль, шляк би го трафив. Страшний скурвий син.
Тим часом Штефан і не думав іти, а звісив голосу на груди і задрімав, голосно посапуючи. Слина скочувалася йому на підборіддя і скапувала на штани. «Проффесор» скривився, але продовжив розмову з санітаром.
– Що він начудив, той Крохмаль?
– Був скоковим.
– Ким-ким?
– Грабіжником. Вони ніколи не працюють самостійно і складаються з двох команд: «розвідки» і «виконавців». Розвідники займаються підготовкою терену, чи, як то ся називає по-злодійському, «надають скок». Завдання розвідника чи розвідниці в тому, щоб у ролі лакея, візника, жебрака чи покоївки докладно ознайомитися з помешканням, з розташуванням покоїв, зі звичками мешканців. Всю цю інформацію вони доповідають ватажкові злодійської банди, який укладає план дії, вибирає найвідповіднішу пору і організовує «скок». От він і був скоковим. Під час грабунку один або два розвідники залишаються на варті, решта виконують роботу.
– Яку роботу?
– Вирізають шибу, до якої попередньо чіпляють насичений клейкою гумою пластир. Викроєну частину шиби за допомогою пластиря безшумно виймають. Далі усувають усі предмети, що є на підвіконні – вазонки, шклянки, пляшки – відчиняють вікно і залізають до помешкання. Цим самим шляхом передають спільникам здобич.
– То він був їхнім ватажком? Або, як кажуть тепер, «планіровщиком»?
Санітар засміявся:
– Саме так. А при цьому він ревний греко-католик. Молиться перед їдженням. Його вчора перевели з шістнадцятої палати на місце Бульбара, котрий зарубав жінку сокирою.
– Жах! І куди переселили того Бульбара?
– На жидівський цвинтар, прошу пана дохтіра... Він повісився в парку.
– А то що ще за жидівський цвинтар? – обурився головний. – Як треба казати?
– Єврейський.
– Правильно. І як цей Яцько сюди потрапив?
– Вдавав психа, коли його злапали. Я йому, прошу пана дохтіра, відразу діагноз поставив...
– Жодних панів! – перебив його «проффесор».
– Гаразд, товаришу дохтір. Я відразу сказав, що він симулянт і вдає мішіґіна, аби лише не трафити до цюпи. Але хто би мене слухав?!
– Що за цюпа? – крутнув головою «проффесор».
– Ну – тюрма! Пан дохтір... перепрошую, товариш дохтір мав би ся пильніше до нього придивити.
– Не вказуйте мені, що маю робити. Спочатку ознайомлюся з історією його хвороби і, можливо, ліки зміню. Щоб добути з нього його справжнє «я».
За вікнами лопотів дощ, і «проффесор», теж відчувши сонливість, позіхнув.
Санітар глянув уважно на Штефана, підвівся, наблизився до столу і промовив напівпошепки:
– Лише цьому не мож міняти. Бо то звідти...
– Що звідти? – не второпав «проффесор».
– Но, пан не здогадується? Перепрошую, товариш?.. – він кивнув кудись убік головою і повторив: – Звідти!
«Проффесор» нарешті почав здогадуватися, про кого мова, але для певності поманив санітара ближче і нашкрябав на папері: «НКВД?» Той кивнув.
– Будіть його, – промовив до санітара.
За хвилю він уже повертався з Софією до палати. Йшли мовчки, мабуть, через те, що ніде вони не опинялися на самоті. Була та пора, коли одних хворих виводили до парку на прогулянку, інших приводили, і в коридорах панував нестримний рух. Софія щось поклала в кишеню Штефанової піжами і шепнула, щоб випив. За пів години вона з'явилася знову в палаті і сказала:
– Chodźmy na spacer (Ходімо на прогулянку).
Яцько промукав щось невиразне, а потім запитав:
– А я?
Дівчина засміялася і відповіла українською:
– За вами теж прийдуть. Не грайте муня. Всі добре знають, ким ви є насправді.
– Ади-во! Всі знають, лише я не знаю. Зате знаю, жи в тебе файнюська дупця. Так би й дав кляпса.
– Я б тобі дала!
– Направду? – розреготався він. – А я би тя взяв!
Дівчина почервоніла, збагнувши, що відповіла доволі двозначно.
Штефан покірно вийшов за Софією. Поки йшли коридором, вона його притримувала за лікоть, коли дісталися парку, відпустила, і вони рушили вимощеною доріжкою в глибину каштанового гаю. На високих деревах кублилися ворони і голосно каркали.
Штефан вдихнув свіже після дощу повітря і йому закрутилося в голові. Він не вперше прогулювався, але оце тільки зараз відчув запахи, сприйняв барви і звуки, які долинали з-за мурів – дзеленчання трамваю, гуркіт потяга, галас дітвори...
Коли вони відійшли далі, Софія сказала:
– Ми розмовляли з вами польською, бо у вас польське прізвище, але потім я вичитала, що ви працювали в Тиктора, то мусите володіти українською.
– Так... володію. Але мене переконали, що я поляк. А ви?
– Я жидівка. Місцева. Можу розмовляти і так, і сяк. Розкажіть про себе. Але говорімо упівголоса. Не жестикулюйте, робіть і далі насуплений вигляд.
– Про що говорімо?
Він розмовляв із натугою, слова йому плуталися, ховалися в закамарках пам’яті, він мусив за ними шукати, добувати, вилущувати...
– Будь-що. Мусите тренувати мозок. Розкажіть про своє дитинство, про батьків.
– Ніц не можу пригадати.
– Гаразд... а свою роботу друкаря пригадуєте?
– Нє. Але Тиктор... це ім'я мені знайоме.
– Ну, його безліч людей знало.
– Ким він був?
– Видавцем. Фінансував «Діло», «Новий Час», календарі... Жидівські газети теж у нього друкувалися.
– Щось я з того читав... здається, «Новий Час»...
– Може, не тільки читали?
– Чому так думаєте?
– У вас середульший палець з внутрішнього боку має характерну ґульку.
– Що це означає?
– Така ґулька утворюється в людей, які багато пишуть авторучкою.
Він уважно оглянув свою долоню, покрутив середульшим пальцем перед носом і гмикнув.
– Дивно. Справді ґулька. Але... не пригадую, – потім поглянув на дівчину і запитав: – Чому пані мені помагає?
– Мене попросили.
– Хто?
– Не знаю. Я закінчила медичні курси з психіатрії, але не могла знайти роботу. Підозрюю, що через моє походження.
– Чому так кажете? Головний лікар жид – і ніц.
– То велика різниця, бо він не жид, а совєтський єврей. А місцевим не довіряють. І не вживаймо більше слова «жид», його заборонили. Я сама обмовилася. З'явився навіть такий жарт: «скажитє: сколько єщьо доєврєївать трамвай?»
Вона засміялася дзвінким голосочком, але тут таки схаменулася і роззирнулася, чи ніхто її не міг почути. Але поблизу не було ні душі.
– І що було далі? – запитав він, не зреагувавши на її жарт.
– Мені пообіцяли влаштувати сюди на роботу при умові, що я знайду спосіб повернути вам свідомість. Мене навчили, як це зробити, і дали спеціальні ліки. Однак не пояснили, хто ви і чим такі цінні. Взагалі не сказали про вас нічого.
Він задумався. Хто ж то міг бути, що зацікавився ним. Може, яка родина?.. Родина? Хіба в нього була родина?
– Що ви вичитали з моєї папки? – запитав зі смутком.
– Ви влаштували в шинку бійку і розгардіяш. Вас ледве втихомирили і відправили сюди. Ви перебували у важкому стані психозу. Правда, переважно завдяки тим лікам, якими вас напихали. Перший місяць вас тримали в зачиненій палаті, куди мали доступ лише санітари. Ви там перебували на самоті, повністю ізольовані. Невже нічого не пригадуєте?
– Пригадую. Білі-білі стіни. Коли вилізав зі шпа... шпаринки під суфітом маленький павучок, я дуже тішився… Все наче у напівсні. А що було перед тим – не знаю. А потім павучка разом із павутиною змели великою мітлою. Я кричав... я хотів його врятувати… білі стіни без жодної цятки, без тріщинки, білі безмежні стіни, наче пустеля... я їх пригадую з жахом... – у нього на очах проступили сльози, він шморгнув носом і продовжив: – Потім... вони не раз мені привидж... джувалися в жахливих снах... здавалося, що та гидотна білість насувасє на мнє і накочуєсь білою ковдрою, котра нагадує рівненьку білу ас... фальтовану дорогу... вона лякала мене, та ковдра, я тоді куйовдив її, аби не була такі рівна... а потім за... плющував очі і намагався увібрати якісь інні барви, тільки не ту білість... тільки не ті білі стіни і білу ковдру...
Він говорив, плутаючи українські і польські слова, але виходило так природно, що медсестра не відважувалася його виправляти. Головне, аби міг виговоритися після тривалого часу примусової німоти.
– Дивно, – усміхнулася дівчина, – коли я в дитинстві хворіла, мені теж увижалася біла ковдра якимсь рівним битим шляхом, і я теж нею струшувала, щоб не була така рівна... але це тільки тоді, коли я мала гарячку... мене поїли гарячим молоком з маслом, медом і содою...
– Мене теж... так, я той смак знаю... мама... мама мене поїла... хоча я її не пригадую... яка вона була.
– Як добре! Ось уже щось вам припімнулося. Коли вас тримали в ізоляції, я тоді ще тут не працювала, – раптом вона сама себе перебила: – Увага! Зараз ні слова.
Штефан покірно схилив голову, але з-під лоба зауважив двох санітарів, які волокли хворого, що впирався з усіх сил і гарчав. Обоє пронизали їх пильним поглядом. Штефан висунув з рота кінчик язика і випустив цівку слини. Санітари перезирнулися і гигикнули. Коли вони їх проминули, дівчина сказала:
– Завтра мені передадуть якісь нові ліки для вас. Будемо поступово виводити вас із непам’яті.
– Чому ж вони не сказали вам, хто я?
– Мабуть, з огляду на вашу безпеку. Ви нехотячи можете себе зрадити. Тому більше не протестуйте проти свого нового імені.
– Гаразд. А як вам вдалося взяти саме мене під опіку?
– Кожна з медсестер має шестеро-семеро хворих, яким дає ліки і водить на прогулянку. Мені вдалося відбити вас в тієї сестри, до якої ви потрапили… – вона зробила павзу і продовжила, усміхаючись: – Не забездурно.
– Та-ак? – здивувався він.
– Так, я їй заплатила. Мені на це виділили кошти.
– Хто виділив?
– Ті самі люди...
25.03.2026